– Вивчаючи релігії.

– Скільки ти важиш, Мередіт?

– Більше, ніж треба, тату.

Очниці в неї були величезні. Великі-великі темні очниці за півдюйма над панчохою, а ще за кілька дюймів над очницями – волосся, не те, що довгими густими хвилями спадало по спині, а клоччя, так ніби невідь-звідки взяте й приторочене до голови; біляве, так, як і колись, але обстрижене рукою варвара. Хто ж обчикрижив його? Вона сама чи хтось іще? І чим? Виконуючи всі свої обітниці, вона, напевне, жодну не виконувала з такою ревністю, як відмову од свого розкішного колись волосся.

– У тебе такий вигляд, ніби ти взагалі не їси, – Швед мав намір промовити це без емоцій, але в нього вийшло щось подібне на стогін; голос, вирвавшись із-під його контролю, видав весь його розпач. – Що ти їси?

– Нищу рослинне життя. Я ще не достатньо спочутлива, щоб від цього відмовитись.

– Тобто ти харчуєшся лише зеленню? Це хотіла сказати? Ну, й що тут поганого? Як ти збираєшся відмовлятись від цього? І навіщо?

– Це питання особистої безгрішності. Благоговійного ставлення до життя. Я дала обіцянку не шкодити жодній живій істоті – ні людині, ні тварині, ні рослині.

– Але помреш, якщо це зробиш. І як ти могла дати цю «обіцянку»? Ти що, тепер нічого не їси?

– Ти поставив дуже серйозне запитання. Тату, ти дуже розумна людина. Ось ти запитуєш: «Якщо ти поважаєш життя в усіх його проявах, то як ти можеш жити?» Відповідаю: ніяк. Традиційний кінець життєвого шляху для святого джайна – салла хана, свідома смерть від голоду. Ритуальна смерть салла хана – ось платня досконалого джайна за досконалість.

– Повірити не можу, що це ти. Мушу сказати тобі те, що я думаю.

– Звісно, мусиш.

– Я не можу повірити, що ти, попри свій інтелект, розумієш, що кажеш, що робиш, і навіщо це робиш. Я не можу повірити, що ти кажеш мені, ніби настане мить, коли ти вирішиш, що більше не губитимеш ніякого життя, навіть рослинного, і зовсім перестанеш їсти, ти приречеш себе на смерть. Заради кого, Меррі? Заради чого?

– Та все нормально. Все нормально, тату. Я вірю в те, що ти не віриш у мої слова, не розумієш моїх вчинків та їхніх причин.

Вона зверталася до нього так, ніби це він її дитина, а не вона – його: нічого, крім співчуття і розуміння, терпіння близької людини, якими колись огортав її він, не знаючи, які трагічні наслідки це матиме для неї. І це дратувало його. Поблажливість із боку божевільної. І все ж він не рвонув до дверей, не кинувся до неї, щоб зробити те, що слід було зробити. Він залишався розважливим батьком. Розважливим батьком безумного створіння. Роби щоcь! Що-небудь! В ім’я всього розсудливого годі бути розсудливим! Дитині потрібна лікарня. Навіть дрейфуючи у відкритому морі на дошці, Меррі не була б у більшій небезпеці, ніж тепер. Вона переступила через корабельний облавок, і зараз не краща пора міркувати, як це сталося. Треба її рятувати, й то вже!

– Розкажи мені, де ти займалась вивченням релігій.

– По бібліотеках. Хто мене там шукатиме? Я була частим гостем у бібліотеках, отам і читала. Багато читала.

– Ти й у дитинстві багато читала.

– Справді? Я люблю читати.

– Ось де ти долучилася до цієї релігії. В бібліотеці.

– Так.

– А церкви, храми? Щось таке ти відвідуєш?

– Ця релігія не будується навколо конкретної церкви. І бога в її центрі теж нема. Це юдейсько-християнська традиція спирається на божество. І божество може сказати: «Візьми це життя». І тоді вбивство не просто дозволене – воно обов’язкове. Весь Старий Заповіт має його в своїй основі. І навіть у Новому це трапляється. І в юдаїзмі, і в християнстві прийнято вважати, що твоє життя належить Богу. Священне не життя, а Бог. А в центрі нашого вчення не вищість Бога, а святість життя.

Нудна пісня доктринерки, з ніг до голови закутої в броню ідеології, нудна і гіпнотична пісня тих, чию турбулентність може утримати тільки задушлива гамівна сорочка найлогічніших мрій. Її легкій мові бракувало не святості життя, а самого життя.

– Скільки ж вас там? – запитав він, силкуючись переварити її пояснення, які тільки ще більше заплутували.

– Три мільйони.

Три мільйони таких, як вона? Та ні, не може бути! В таких самих кімнатах? Три мільйони людей, замкнених у жахливих кімнатах?

– Ну, й де ж вони, Меррі?

– В Індії.

– Я не про Індію тебе питаю. Яке мені діло до Індії? Ми живемо не в Індії. В Америці, скільки вас в Америці?

– Не знаю. Хіба це важливо?

– Я думаю, що дуже мало.

– Не знаю.

– Меррі, а може, ти сама, як палець?

– Духовними шуканнями я займаюсь одна.

– Щось я не розумію, Меррі, не розумію. Як ти прийшла від Ліндона Джонсона до цього? Як це ти з точки А потрапила в точку Я, якщо між ними взагалі нема ніякого зв’язку? Меррі, щось тут не сходиться.

– І дуже навіть сходиться. Запевняю тебе. Все сходиться. Ти просто не бачиш.

– А ти бачиш?

– Так.

– То поясни мені. Я хочу, щоб ти мені пояснила, так, щоб я зрозумів, як це могло з тобою статися.

– Проста логіка, тату. Не треба говорити на підвищених тонах. Я поясню. Все пов’язано між собою. Я стільки вже над цим думала. Все так і є. Ахімса, джайністська концепція ненасильства, була близька Махатмі Ґанді. Сам він не був джайністом. Він був індуїстом. Але коли він в Індії шукав людей, які були б справжніми індійцями, які ще не зазнали західного впливу і за обсягом своєї доброчинності не поступалися б християнським місіонерам, він зупинився на джайнах. Нас, джайнів, дуже мало. Ми не індуїсти, але наші вірування близькі. Наша релігія з’явилася в шостому столітті до нашої ери. Махатма Ґанді запозичив у нас це поняття ахімси, ненасильства. Ми – осердя істини, яка породила Махатму Ґанді. А Махатма Ґанді, проповідник ненасильства, – ядро тієї істини, що породила Мартіна Лютера Кінґа. А Мартін Лютер Кінґ – осердя істини, що породила рух за громадянські права. Наприкінці свого життя, коли він вийшов за межі захисту громадянських прав, коли він виступав проти в’єтнамської війни…

Хоч би раз заїкнулася. Промова, яка колись примусила б її кривитися, полотніти й лупцювати по столу, неначе відбиваючи навалу слів, які напосіли на неї, тепер лилась невимушено й легко, тримаючись у цій нудній тональності, однак із дуже лагідними нотками релігійного подвижництва. Все, чого не допомогли їй досягнути логопед, психіатр, щоденник заїкання, було блискуче досягнуте за допомогою божевілля. Ставши самітницею та поринувши в злидні, наражаючись на страшну небезпеку, вона отримала моральну і фізичну владу над кожним вимовленим звуком. Інтелект, який більше не сковувало заїкання.

І саме інтелект звучав у тому, що він чув, швидкий, проникливий, допитливий розум Меррі з усім його логічним складом, що проявився в неї ще змалку. А почувши його, Швед несподівано відчув і біль, такий пронизливий і сильний, якого він ще в житті не відчував. Інтелект лишився непошкоджений, але вона божевільна; у тому, як працює її нинішня логіка, не залишилося і сліду від тієї сили міркування, яка була їй притаманна ще до того часу, коли їй виповнилось десять років. І з його боку було повним абсурдом, безумством підходити до неї з якихось раціональних позицій. Сидіти тут і намагатися робити вигляд, що ти поважаєш її релігійні почуття, коли її релігія – цілковита нездатність розуміти, чим є життя, а чим воно не є. І він, і вона удають, що він прийшов сюди, аби розширити свої знання. Вона читає йому лекцію!

– …ми не дивимось на спасіння як на таку собі форму єднання людської душі з чимось за її межами. Дух джайнського благочестя живе в словах нашого засновника Махавіри: «О, чоловіче, ти сам собі друг. Навіщо ти шукаєш друга іншого, ніж ти сам?»

– Меррі, це твоя робота? Я мушу знати відповідь на це питання. Це ти зробила?

Швед хотів поставити їй це запитання одразу, щойно вони прийдуть до неї, ще до того, як почнуть копирсатися в речах малоприємних і страшних. Йому здавалося, що він тягнув з ним через те, що не хотів, аби вона подумала, ніби його цікавить щось іще, крім довгоочікуваної зустрічі з нею, окрім можливості подбати про неї, налагодити її життя. А вже запитавши, зрозумів, що зволікав він через свій страх перед її відповіддю.