«Мені одиноко», – скаржилась вона йому, коли була маленькою, і він довго не міг зрозуміти, де ж вона підчепила це слово. Одиноко. Чи може бути щось сумніше з вуст дворічної дитини? Вона заговорила рано, багато що могла сказати, і попервах мовлення її лилося легко, гарно; хтозна, може, тут лежать витоки заїкання, у тих словах, що їх вона якимось незбагненним чином знала ще до того, як її однолітки вчилися вимовляти власне ім’я; плюс емоційний перегрів від словникового запасу, де було навіть оте сумнозвісне «мені одиноко».
Швед був одним із тих, із ким вона могла поговорити. «Тату, побалакай зі мною». Здебільшого інші розмови крутилися навколо мами. Дівчинка говорила, що мама занадто опікується її гардеробом, ревно стежить, яка в неї зачіска. Їй хотілося, щоб дівчинка виглядала дорослішою за однолітків. Меррі хотіла собі довге волосся, таке, як у Патті, а мама наполягала на короткому.
– Вона була б страшенно рада, якби я ходила у формі, як колись вона в школі Святої Женев’єви.
– Та ну, просто в мами консервативні смаки. Ну й ти ж любиш ходити разом з нею в магазини.
– Найкраще в цих походеньках – це добре і смачно пообідати, то справді клас! Інколи приємно вибрати щось з одягу. Тільки однаково мама дуже багато ч-ч-читає нотацій.
У школі за обідом вона ніколи не їла того, що давала вдома мама.
– Копчена ковбаса на білому хлібі – фе-е-е!.. І ліверна – фе-е-е!.. А від тунця розмокає пакет зі сніданком. Мені подобається тільки вірджинська шинка, але з обрізаною скоринкою. Я люблю гарячий с-с-суп.
Якщо вона брала гарячий суп, то неодмінно розбивала термос. Як не в перший тиждень, то в другий. Дон купувала небиткі термоси, проте вона примудрялася розбивати і їх. От що значить руїнницька природа!
Після школи, коли вона разом із подружкою Патті щось пекла, бити яйця завжди мусила Меррі, позаяк Патті казала, що від розбитих яєць її нудить. Якось Меррі, вважаючи, що то все дурощі, розбила яйце просто в Патті перед носом – і її таки знудило. Ну що взяти з руйначки: розтрощити термос, розбити яйце – та скільки забажаєте! І позбутися всього, що давала мама на обід у школі. Вона ніколи ні на що не ремствувала – просто не їла, і все. Коли Дон щось запідозрила і почала питати, що Меррі їла на обід, то з’ясувалася цікава річ: інколи Меррі викидала пакет з їжею, навіть не дивлячись, що в ньому є!
– Інколи з тобою дуже важко, – зітхала Дон.
– Ні. З-з-зовсім не важко, якщо не питати, що я їла на обід.
А мати розчаровано відповідала:
– Тобі й самій важко з собою, правда, Меррі?
– Я гадаю, мені з собою легше, ніж комусь б-б-біля мене. – А батькові чесно казала: – Фрукти мені не с-с-сподобались, тому я їх викинула…
– А молоко, значить, вилила.
– Тату, молоко було дуже тепле.
А на дні пакета разом зі сніданком завжди лежали десять центів – на морозиво, яким вона й харчувалася. Ще вона страх не любила гірчицю. У ті роки гірчиця була найголовнішою мішенню для її нападок – поки її не заступив капіталізм.
– Де це бачено, щоб дитина любила гірчицю! – казала вона. Втім, тут якраз було чим крити: Патті з апетитом наминала бутерброди з гірчицею і тертим сиром. Меррі якось зізналася батькові, що вона абсолютно такого не розуміє. Зате вона обожнювала бутерброди з плавленим сиром. Плавлений мюнстерський сир, намазаний на білий хліб. Меррі приводила до себе після школи Патті, і оскільки обід свій вона викидала, дівчата бралися робити бутерброди з плавленим сиром. Інколи плавили самий сир на фользі. Меррі хвалилася перед батьком, що в разі чого легко протягне на самому плавленому сирі. Мабуть, її найбільший безвідповідальний вчинок – на пару з Патті після школи плавити сир на фользі й наїдатися ним донесхочу – звісно, поки не стався підрив магазину. Вона навіть боялась сказати, що Патті діє їй на нерви: а якщо образиться!
– Тут така заковика: коли хтось приходить до тебе додому, то по деякім часі він т-т-тобі набридає.
А перед Дон завжди трималась так, ніби їй страх як не хочеться, щоб Патті йшла від них:
– Мам, а можна Патті з нами повечеряє? Мам, а можна Патті заночує в нас? Мам, а можна Патті взує мої туфлі? Мамо, ти не підкинеш нас із Патті до села?
А в п’ятому класі вона зробила мамі подарунок на День матері. У школі їм загадали зробити серветки для мам, а на серветках написати якусь обіцянку. І Меррі написала, що кожної п’ятниці вона готуватиме вдома вечерю – серйозний крок як для десятирічної, але вона сумлінно виконувала взятий на себе обов’язок. Щоправда, не обійшлося тут без хитрості: внаслідок цієї оборудки тепер у них щоп’ятниці, раз на тиждень, на вечерю було запечене дзіті. А крім того, хто готує вечерю, той вже не миє посуду. Інколи Дон допомогала їй зробити лазанью, фаршировані трубочки, але дзіті Меррі весь час запікала сама. Деколи щоп’ятниці вона готувала макарони з сиром, проте пальма першості незмінно залишалася за дзіті. «Тут що важливо, – пояснювала вона батькові, – по-перше, сир має розплавитись, а по-друге, і це не менше важливо, зверху дзіті має взятися хрусткою скоринкою». Коли вона робила дзіті, прибирати на кухні випадало йому, і роботи там не бракувало! Але йому подобалося це заняття.
– Куховарити – приємно, а прибирати – ні, – чесно зізнавалася вона йому, проте коли куховарила Меррі, у Шведа не було таких думок. Коли він почув від одного клієнта з Блумінґдейла, що в ресторані «У Вінсента» на Вест-стрит, 49 найкраще у Нью-Йорку роблять запечене дзіті, то став раз на місяць возити туди і сім’ю. Вони відвідували «Радіо-сіті» чи бродвейський мюзикл, а потім ішли в ресторан. Меррі там дуже подобалось. Вона й сама сподобалася молодому офіціанту Біллі: як потім з’ясувалося, у нього був молодший брат, який так само заїкався. Він розказував Меррі, які в них бували знаменитості телебачення та кіно.
– Оце бачите, синьйорино, де сидить ваш тато? Так от, на тому самому стільці вчора сидів Денні Томас. А знаєте, що каже Денні Томас, коли до його столика підходять люди, щоб познайомитись?
– Н-н-не знаю, – відповідала синьйорина.
– А він каже їм: «О, як я радий вас бачити!»
І в понеділок у школі Меррі переказувала Патті все, що наговорював їй напередодні Біллі в нью-йоркському ресторанчику. Чи була десь у світі дитина, щасливіша за неї? Чи з меншими руйнацькими задатками, ніж Меррі? Або маленька синьйорина, яку батьки любили б більше, ніж батьки Меррі любили її? Ні.
До Шведа, викидаючи ноги на високих підборах, підійшла негритянка, здорова, наче кінь-тягловик, що став дибки, і протягнула малесенький клаптик паперу. Лице її було дуже знівечене шрамами. Так, зараз вона скаже, що його дочки більше немає. Це нашкрябано на її папірці. І шкрябала, звичайно, Рита Коен…
– Сер, – звернулася негритянка, – ви не підкажете, де тут поблизу Армія Спасіння?
– Хіба тут є Армія Спасіння? – здивувався Швед.
Висновуючи з міміки, вона чудово знала, що ніякої Армії Спасіння тут нема. Але сказала:
– Так, я знаю, вони тут. – І підняла папірець до очей. – Тут пише, що є. То ви не знаєте, де це, га, сер?
Усе, що починається або закінчується на «сер», зазвичай означає: «Дайте грошей!» Тож Швед видобув із кишені декілька купюр, і негритянка хисткою ходою на своїх безглуздих підборах хутко вшилася у свій тунель, і після неї він не бачив нікого.
Він прочекав іще сорок хвилин, чекав би й ще сорок, і стояв би до потемок, а може, й довше – цей чоловік у костюмі за сім сотень, пошитому на замовлення; тепер він стояв тут, обпершись на ліхтарний стовп, мовби який волоцюга в дранті, хоч виглядав як чоловік, що зустрічається з бізнес-партнерами, підписує різні контракти, словом, недарма топче ряст на цьому світі, просто зараз він змушений неприкаяно тинятись привокзальними нетрями, немов заїжджий товстосум у пошуках червоних ліхтарів, котрий заблукав і вдає, що просто стоїть собі, дивлячись кудись у порожнечу, а в голові аж гуде від таємних думок, ще й серце відчайдушно гупає (а в Шведа воно справді гупало). Якщо Рита Коен йому не брехала, і всі ті жахи, про які вона розповідала, – це правда, то в нього є вагомі підстави сподіватися, що простовбичивши тут усю ніч, вранці можна побачити Меррі, коли вона прийде сюди на роботу. Але доля змилостивилася над ним, якщо це можна так назвати, і вона з’явилася вже за сорок хвилин: особа жіночої статі, височенька на зріст, в якій він ні за що не впізнав би свою рідну дочку, якби не чітка вказівка, що це буде вона.
