Зі свахами було складніше: вони ніяк не могли знайти теми, що давали б простір для бесіди, і пов’язано це було з тим, що хоча Дороті Двайр і проявляла в День подяки певну балакучість – наполовину замішану на нервозності, – предметом її балачок була лише церква. «Спочатку в порту збудували церкву святого Патрика, і Джим був її парафіянином. Німці створили свій прихід при церкві Святого Михайла, поляки – при церкві Святого Адальберта, що була на розі Третьої вулиці та Іст-Джерсі-стрит, а також при церкві Святого Патрика, що була за Джексон-Парком, одразу за рогом. Церква Святої Марії стоїть на півдні Елізабет, у районі Вест-енду, там і жили спочатку мої батьки. Вони володіли там молочарнею на Мюррей-стрит. Церкви святого Патрика, Святого Серця, та що в північній частині Елізабет, Святого причастя і Непорочного зачаття – всі ірландські. І святої Катерини – теж. Це вже віддалеки, у Вестмінстері. Можна сказати, на межі міста. Власне, це вже Гіллсайд, але школа через дорогу ще в Елізабет. Ну й, звісно, наша церква, святої Женев’єви. Спершу вона була під егідою церкви святої Катерини. Маленька дерев’яна церква. Але тепер це величенька гарна церква. Ця будівля… Пригадую, як я вперше зайшла туди…»
Стерпіти таке було важко. Дороті Двайр безупину сипала назвами, й Елізабет перетворювалося в її вустах на якесь середньовічне місто: у безбережних полях працюють селяни, а єдині будівлі, по яких можна орієнтуватися, – шпилі парафіяльних церков, що стирчать віддалік. Дороті Двайр невпинно говорила про святу Женев’єву, святого Патрика і святу Катерину, а Сильвія Левов сиділа навпроти, скута ввічливістю, кивала й усміхалася, але була біла, наче крейда. Вислуховувала до кінця – виручали гарні манери. Тож загалом усе було не так аж страшно, як вони боялися спочатку, та й бачились вони всього лише раз на рік – на нейтральному, нерелігійному ґрунті Дня подяки, коли всі їдять одне й те ж, і ніхто не мусить пирхати з причини не тих страв. Ні тобі галушок, ні фаршированої риби, ні гіркої зелені – лише індичка, величезна індичка на двісті п’ятдесят мільйонів громадян; одна величенна індичка, яка нагодовує всіх. І мораторій на всілякі чужинські страви, чужинські звичаї, релігійну винятковість; мораторій на трьохтисячолітню єврейську тугу, мораторій на Христа, на хрест і на розп’яття, мораторій, що дозволяє всім, хто живе в Нью-Джерсі та в усіх інших штатах, спокійніше, аніж решту року, ставитися до нез’ясовних пристрастей своїх сусідів. Мораторій на гіркоту і жаль, накладений не тільки на Двайрів і Левових, а й на кожного американця, котрий з підозрою позирає на того, хто не такий, як він. Ось вона, чиста американська пастораль, що триває лише добу.
– Це було чудово. У президентській каюті було аж три спальні й вітальня. От що таке в ті часи означало мати звання «Міс Нью-Джерсі». Лайнер трансатлантичної компанії. Гадаю, ніхто не зарезервував оту каюту, і коли ми піднялись на борт, її просто віддали нам.
Дон розповідала Зальцманам, як вони пливли через Атлантику, аби помандрувати по Швейцарії.
– Я ще не була в Європі, і всю дорогу хтось торочив мені: «Франція незрівнянна, ось заждіть, прибудемо вранці в Гавр, і ви одразу відчуєте аромат Франції. Він чудовий». У результаті я дуже очікувала цього, і раненько – Сеймур ще в ліжку, – дізнавшись, що ми швартуємось, кулею вилетіла на палубу і глибоко втягнула в себе повітря. І що ж? – Дон засміялася. – Так, справді, запах був, проте це був запах часнику та цибулі.
Він справді залишався в ліжку, а вона вибігла з каюти разом із Меррі, хоча тепер, слухаючи, можна було подумати, що вона, вражена тим, що Франція – геть не духмяна квітка, стояла на тій палубі одна.
– Поїзд у Париж. Прекрасні краєвиди. Цілі милі лісів, але всі дерева стоять рівненькими рядами. Вони так саджають ліси – під лінійку. Прекрасна подорож, так, любий?
– Так, звичайно.
– Ми розгулювали всюди з довгими батонами, що стирчали з кишень, і вони ніби казали: «Егей, дивіться на нас, ось як виглядає парочка дикунів із Нью-Джерсі». Може, ми й були тими американцями, з яких завжди сміються. Та нам було однаково. Блукали містом, пощипували ці батони, витріщалися на все підряд: Лувр, сад Тюїльрі – божественно! Жили в «Крійоне». І це було найкращою частиною поїздки. Мені там так сподобалось! А потім сіли на нічний поїзд – «Східний експрес» – і рвонули в Цюрих, але провідник не розбудив нас вчасно. Пригадуєш, Сеймуре?
Він не забув. Меррі спустили на платформу в самій піжамі.
– Це було щось страшне. Поїзд мав от-от рушити. Я мусила хапати речі та викидати їх у вікно – знаєте, в них прийнято користуватись таким способом, – а ми самі вискочили напіводягнені. Ми ж спали, а нас не розбудили. Жах! – і Дон весело засміялася, наново згадуючи цю сцену. – Уявляєте собі нас? Я і Сеймур у самому спідньому, а навколо валізи. Ну, але хай там як, – вона аж зігнулась од сміху і мусила зробити паузу, – хай там як, а ми таки потрапили в Цюрих, обідали там у чудових ресторанах, де все просякло пахощами ніжних круасанів і чудових паштетів – паштетні patisseries там на кожному розі. І ще багато всякого такого. О, як це було добре! Газети кріпляться до дерев’яних паличок і звисають зі спеціальної рами. Знімаєш із неї газету, сідаєш і снідаєш – дивовижа! Звідти ми їхали взятою напрокат автівкою, спустилися в самий центр кантону Симменталь, а потім подалися далі, в Люцерн – прекрасне, невимовної краси місто, а звідти – в Лозанну, в «Бо-Ріваж». Ти пам’ятаєш «Бо-Ріваж»? – запитала вона чоловіка, який все ще міцно тримав її за руку.
Так-так, він пам’ятав. Ані на мить не забував. За дивним збігом він згадав «Бо-Ріваж» саме сьогодні, дорогою від Централ-авеню в Олд-Римрок. Згадав Меррі, котра пила чай в кафе, де грав оркестр, Меррі, яка ще не стала жертвою насильства. Вона, шестирічна крихітка, танцювала тоді з метрдотелем, а четверо убитих нею ще були живі. Мадемуазель Меррі. В їхній останній день у «Бо-Ріваж» Швед спустився в ювелірну крамницю, що розташовувалась у готельному вестибюлі, – Меррі та Дон пішли прогулятися набережною, востаннє поглянути на пароплавчики, що борознили Женевське озеро, на Альпи по той його бік – і купив для Дон намисто з діамантами. Подумки він уявив, як вона надягає це діамантове намисто, доповнюючи ним корону, яка зберігалася в капелюшній коробці в шафі – срібну корону з двома рядами штучних діамантів, якою її увінчали як «Міс Нью-Джерсі». Та оскільки вона навідріз відмовлялася надягти цю корону, навіть щоб показати її Меррі («Ні-ні, це дурощі, я – її мама, і цього цілком досить»), він так і не зміг ублагати Дон поєднати ці прикраси. Знаючи Дон так, як знав її він, Швед розумів, що не вмовить її надягти корону з намистом, навіть жартома, і для нього одного, в їхній спальні. Мало в чому вона виказувала таку непоступливість, як в цьому небажанні повертатися в роль «Міс Нью-Джерсі». «Цей конкурс у минулому, – відповідала вона вже тоді всім, хто намагався витягти її на бесіду про рік, увінчаний титулом «Міс Нью-Джерсі». – Більшість учасниць конкурсів краси ладні зненавидіти всіх, хто хоче про це нагадати, і я тут не виняток. Єдина нагорода за перемогу на будь-якому рівні – премія». І все ж, помітивши це кольє у вітрині магазину в «Бо-Ріваж», він уявив його не на шиї дівчини, яка виграла премію, а на шиї королеви краси.
В одному з родинних альбомів були наклеєні фотографії, які він любив розглядати в перші місяці після шлюбу, а при нагоді залюбки показував. Почуття гордості за неї завжди переповнювало його при вигляді цих глянцевих світлин 1949–1950 років, зроблених під час її перебування (тривалістю 52 тижні) на посту, який глава комітету з регулювання громадських обов’язків «Міс Нью-Джерсі» любив називати виконанням ролі «господині штату», – роботи, яка потребує задіяння якомога більшого числа міст, маленьких містечок і учасників до всіляких заходів, роботи по-справжньому виснажливої, але такої, що давала п’ятсот доларів готівкою у вигляді премії та по півсотні баксів за кожну появу на публіці. Звичайно, тут була світлина коронації «Міс Нью-Джерсі» від 21 травня 1949 року, яка зображувала Дон у приталеній шовковій вечірній сукні з відкритими плечима, із твердим ліфом і широкою спідницею у формі дзвона, густо обшитою внизу квітами та оздобленою блискучими намистинками. На голові – корона. «У короні й вечірньому платті почуваєшся добре, – казала вона, – але корона в поєднанні з простим денним костюмом – цілковита нісенітниця. Якісь дівчата питають, чи ти, бува, не принцеса, дорослим треба знати, чи це справжні діаманти. У повсякденному костюмі та із цією штукою на голові я почувалась ідіоткою, Сеймуре». Але вона аж ніяк не виглядала ідіоткою в короні та у стриманих, гарно пошитих костюмах, ні, вона виглядала шикарно! Серед знімків, де вона була в короні та у звичайному буденному вбранні – з приколотою до пояса стрічкою «Міс Нью-Джерсі», – є фото, зроблене на сільськогосподарській виставці, у гурті фермерів, і на з’їзді промисловців, серед бізнесменів. Одразу ще одна світлина у вечірньому шовковому платті з відкритими плечима – у губернаторському особняку Драмсвокет у Принстоні, під час танцю з губернатором Нью-Джерсі Альфредом Е. Дрісколлом. Фотографії з урочистих збіговиськ, з розрізуванням стрічечок, на відкритті благодійних базарів у різних точках штату, знімки, які увічнили її – учасницю коронації місцевих королев краси, знімки на церемоніях відкриття магазинів, автосалонів: «Це Доні. Опасистий чоловік поряд – власник закладу». Кілька фото, де вона увічнена під час відвідування шкіл; сидячи за роялем у залі, повному дітей, вона звичайно грала популярну версію Шопенового полонезу, ту саму, що виконувала під час конкурсу на титул «Міс Нью-Джерсі», знову й знову перескакуючи через чорні грона нот, аби укластися в дві з половиною хвилини і не вилетіти за сигналом контрольного годинника з наступних змагань. І на всіх отих знімках, хай у що б вона була вдягнена, її голову завжди вінчала корона, що перетворювала її в очах чоловіка, як і в очах малих дівчат, котрі зверталися до неї із запитаннями, на принцесу, більше схожу на взірець принцеси, ніж будь-які представниці європейських монарших династій, фото яких він зустрічав колись у «Лайфі».
