– Ваша правда.

– І ЯК ЖЕ ВИ З БАТЬКАМИ ХОЧЕТЕ ВИРІШИТИ ЦЕ ПИТАННЯ?

– Це питання я вирішу сама.

– І ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ?

– Я хочу, щоб моя дитина була хрещена.

– ВИ ХОЧЕТЕ ЦЬОГО.

– Варіанти можливі в багатьох випадках, але не тоді, коли йдеться про хрещення, містере Левов.

– ЩО ТАКЕ ХРЕЩЕННЯ? ЧОМУ ЦЕ ТАК ВАЖЛИВО?

– Це звичайний обряд змивання первородного гріха. А якщо дитині судилося померти, він відкриває їй дорогу на небо. Якщо ж дитина померла нехрещеною, душа її приречена на вічне поневіряння в пітьмі.

– ЩО Ж, МИ, ЗВІСНО, НЕ ХОТІЛИ Б ЦЬОГО. ДОЗВОЛЬТЕ СПИТАТИ ПРО ІНШЕ. ЯКЩО, СКАЖІМО, Я ПОГОДЖУСЯ, ЧОГО ЩЕ ВИ ЗАХОЧЕТЕ?

– Гадаю, що коли вони підростуть, мені захочеться, щоб діти прийняли перше причастя. Святі дари…

– ОТЖЕ, ГОЛОВНЕ, НА ЧОМУ ВИ НАПОЛЯГАЄТЕ, – ХРЕЩЕННЯ, ЯКЕ, НА ВАШУ ДУМКУ, ЗАБЕЗПЕЧИТЬ ПОМЕРЛІЙ ДИТИНІ ШЛЯХ ДО РАЮ, І ПЕРШЕ ПРИЧАСТЯ. ПОЯСНИТЕ МЕНІ, ЩО ЦЕ?

– Це той перший раз, коли ми долучаємося до євхаристії.

– А ЦЕ ЩО ОЗНАЧАЄ?

– Сказано: «Хто їсть Тіло Моє і Кров Мою п’є…»

– ЦЕ ЯКОСЬ ПОВ’ЯЗАНО З ІСУСОМ?

– Так. Чи ви цього не знаєте? Це мить, коли всі клякають. «Хто їсть Тіло Моє і Кров Мою п’є, той у Мені перебуває». І тоді всі парафіяни виголошують «Господь – Бог мій» і заживають від тіла Христова.

– ЦЬОГО Я НЕ МОЖУ ПРИЙНЯТИ. ВИБАЧТЕ, АЛЕ ЦЕ ВЖЕ ЗАНАДТО, І Я ВІДМОВЛЯЮСЯ.

– Якщо дитина буде хрещена, всім іншим можна до пори не перейматися. Чому б їй самій не вирішити, коли прийде пора?

– НІ, ДОН, Я ВОЛІВ БИ, ЩОБ ДИТИНА ЦЬОГО НЕ ВИРІШУВАЛА. БЕЗПЕРЕЧНО, Я ВОЛІВ БИ САМ ЦЕ ВИРІШИТИ. НЕ ХОЧУ ПОЗБАВЛЯТИ ДИТИНУ МОЖЛИВОСТІ ВИРІШУВАТИ, ЇСТИМЕ ВОНА ХРИСТА ЧИ НЕ ЇСТИМЕ. Я ГОТОВИЙ З ЦІЛКОВИТОЮ ПОВАГОЮ ПОСТАВИТИСЯ ДО БУДЬ-ЯКИХ ВАШИХ ДІЙ, АЛЕ МІЙ ОНУК НЕ ЇСТИМЕ ХРИСТА. ВИБАЧТЕ, АЛЕ ЦЕ НЕ ОБГОВОРЮЄТЬСЯ. ТЕПЕР ПОСЛУХАЙТЕ, НА ЩО Я ГОТОВИЙ ПОГОДИТИСЯ. Я ДАМ ВАМ ПРАВО ОХРЕСТИТИ ЙОГО. І ЦЕ ВСЕ.

– Як це – все?

– ХАЙ ЩЕ БУДЕ РІЗДВО.

– А Великдень?

– ВЕЛИКДЕНЬ. СЕЙМУРЕ, ЇЙ ПОТРІБЕН ВЕЛИКДЕНЬ. ЗНАЄТЕ, ЛЮБА ДОН, ЧИМ БУВ ВЕЛИКДЕНЬ ДЛЯ МЕНЕ? ВЕЛИКДЕНЬ – ЦЕ ДЕНЬ, ЗАВДЯКИ ЯКОМУ МИ ОТРИМУЄМО КУПУ ЗАМОВЛЕНЬ. МАСОВІ ЗАМОВЛЕННЯ НА РУКАВИЧКИ, ЯКІ ПОВИННІ БУТИ В МАГАЗИНАХ І ЧЕКАТИ НА ПОКУПЦІВ, ЯКІ ЗАЯВЛЯТЬСЯ ПО ЦІ ВЕЛИКОДНІ АКСЕСУАРИ. ЗАРАЗ Я РОЗПОВІМ ВАМ ОДНУ ІСТОРІЮ. ЩОРОКУ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШОГО ГРУДНЯ, ВДЕНЬ, МИ ПОВНІСТЮ РОЗРАХОВУВАЛИСЬ З УСІМА СПРАВАМИ ТА ЗОБОВ’ЯЗАННЯМИ РОКУ МИНУЛОГО, ВІДПРАВЛЯЛИ ПРАЦІВНИКІВ ДОДОМУ І СІДАЛИ З НАЧАЛЬНИКОМ ЦЕХУ ТА НАЧАЛЬНИЦЕЮ ЦЕХУ РОЗПИТИ ПЛЯШКУ ШАМПАНСЬКОГО. І ЩОЙНО ВСТИГАЛИ ЗРОБИТИ ПЕРШИЙ КОВТОК, ЯК – ЗАВЖДИ! – ЛУНАВ ДЗВІНОК ІЗ МАГАЗИНУ У ВІЛМІНҐТОНІ, ПОТІМ – ІЗ МАГАЗИНУ В ДЕЛАВАРІ. ТЕЛЕФОНУВАЛИ ЗАКУПНИКИ, КОТРІ ХОТІЛИ ЗРОБИТИ ЗАМОВЛЕННЯ НА СОТНЮ ДЮЖИН КОРОТКИХ БІЛИХ ЛАЙКОВИХ РУКАВИЧОК. УПРОДОВЖ ДВАДЦЯТИ З ГАКОМ ЛІТ МИ ЗНАЛИ, ЩО, ПІДІЙМАЮЧИ КЕЛИХ ЗА УДАЧУ В НОВОМУ РОЦІ, МИ НЕОДМІННО ПОЧУЄМО ДЗВІНОК ІЗ ПРОХАННЯМ ПОСТАВИТИ СОТНЮ ДЮЖИН РУКАВИЧОК, І ЙШЛОСЯ ПРО ВЕЛИКОДНІ РУКАВИЧКИ.

– Що ж, у вас була своя традиція.

– ТАК, ЮНА ЛЕДІ, БУЛА. А ЗАРАЗ РОЗКАЗУЙТЕ, ЩО, ВЛАСНЕ, ОЗНАЧАЄ ВЕЛИКДЕНЬ?

– Його воскресіння.

– ЧИЄ?

– Ісуса. Воскресіння Ісуса.

– МІС, ВИ УСКЛАДНЮЄТЕ МОЮ ДОЛЮ. Я Ж ГАДАВ, ЩО ЦЕ ДЕНЬ, КОЛИ ВИ ВЛАШТОВУЄТЕ ВРОЧИСТУ ХОДУ.

– Так, ми влаштовуємо ходу.

– ДОБРЕ, Я НЕ ЗАБИРАТИМУ У ВАС ХОДУ. ЩО ДАЛІ?

– На Великдень у нас їдять шинку.

– ХОЧЕТЕ ЇСТИ НА ВЕЛИКДЕНЬ ШИНКУ – ЇЖТЕ. ЩЕ?

– На Великдень ми ходимо в церкву.

– У ДОБРОТНИХ БІЛИХ РУКАВИЧКАХ, СПОДІВАЮСЯ?

– Так.

– ВИ ХОЧЕТЕ ВІДВІДУВАТИ НА ВЕЛИКДЕНЬ ЦЕРКВУ І БРАТИ З СОБОЮ МОГО ВНУКА.

– Так, ми будемо тими, кого моя мама зве «католики раз на рік».

– СПРАВДІ ТАК? РАЗ НА РІК? (Весело плескає в долоні.) ЩО Ж, ПО РУКАХ. РАЗ НА РІК. УМОВИЛИ.

– Власне, двічі на рік. На Різдво й на Великдень.

– А ЩО ВИ РОБИТИМЕТЕ НА РІЗДВО?

– Поки дитина мала, просто ходити на службу і співати різдвяні хорали. Потрібно залишатися в церкві, поки не проспівають усі хорали. Інакше не зараховується. Різдвяні хорали співають і по радіо, але в церкві спів не починається, поки не вродилося дитя.

– УСЕ ЦЕ МЕНІ НЕ ЦІКАВО. ХОРАЛИ, ХАЙ БИ ЯК ЇХ СПІВАЛИ, МЕНЕ НЕ ОБХОДЯТЬ. СКІЛЬКИ ДНІВ ТРИВАЄ ВСЕ ЦЕ НА РІЗДВО?

– По-перше, Святвечір. Потім нічна меса. Нічна меса – це висока меса…

– НЕ ЗНАЮ, ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ. І ЗНАТИ НЕ ХОЧУ. ДАЮ ВАМ ПЕРЕДДЕНЬ РІЗДВА Й ДЕНЬ РІЗДВА. ДАЮ ВЕЛИКДЕНЬ. АЛЕ НЕ ДАЮ ЦЮ ШТУКУ, ЩО ОЗНАЧАЄ ПОЇДАННЯ ТІЛА.

– А катехизис? Як бути з катехизисом?

– ЦЬОГО Я НЕ МОЖУ ДОЗВОЛИТИ.

– Ви знаєте, що це?

– А МЕНІ Й НЕ ТРЕБА ЗНАТИ. ГАДАЮ, Я БУВ ДОСТАТНЬО ЩЕДРИЙ. СИН ВАМ ПОЯСНИТЬ – А ВІН ДОБРЕ МЕНЕ ЗНАЄ, – ЩО Я ВАМ ПОСТУПИВСЯ БІЛЬШЕ, НІЖ НАПОЛОВИНУ. ТО ЩО Ж ТАКЕ КАТЕХИЗИС?

– Можливість опанувати вчення Ісуса.

– КАТЕГОРИЧНО ПРОТИ. ЗРОЗУМІЛО? ВИ МЕНЕ ЗРОЗУМІЛИ? ВДАРИМО ПО РУКАХ? ЗАФІКСУЄМО ПИСЬМОВО? МОЖУ Я ВІРИТИ ВАМ НА СЛОВО ЧИ ЗАФІКСУЄМО ВСЕ ПИСЬМОВО? ЩО СКАЖЕТЕ, ДОН?

– Мені страшно.

– ВАМ СТРАШНО?

– Так. (Майже в сльозах.) Побоююсь, я не маю сил боротися далі.

– А Я У ЗАХВАТІ ВІД ТОГО, ЯК ВИ БОРЕТЕСЬ.

– Містере Левов, вирішмо все це потім.

– ВІД ТОГО «ПОТІМ» МАЛО КОРИСТІ. АБО ТЕПЕР, АБО НІКОЛИ. НАМ ПОТРІБНО ЩЕ ОБГОВОРИТИ ПИТАННЯ ПІДГОТОВКИ ДО БАР-МІЦВИ.

– Якщо народиться хлопчик і його готуватимуть до бар-міцви, спочатку він має бути похрещений. А потім сам вирішить.

– ЩО ВИРІШИТЬ?

– Ставши великим, він зможе визначитися з тим, що йому до душі.

– НІЧОГО ВІН НЕ ВИЗНАЧАТИМЕ. ЦЕ ЗРОБИМО ВИ І Я. ТУТ І ЗАРАЗ.

– Але чому не можна почекати й подивитися, що буде?

– МИ НІ НА ЩО НЕ БУДЕМО ДИВИТИСЯ.

– Я (повернувшись до Шведа) більше так не можу розмовляти із твоїм татом. Він дуже тисне. Я програю. Ми не можемо обговорювати це, Сеймуре. Я не хочу бар-міцви.

– ВИ НЕ ХОЧЕТЕ БАР-МІЦВИ?

– З Торою і всім іншим?

– САМЕ ТАК.

– Не хочу.

– СУМНІВАЮСЯ, ЩО МИ ДІЙДЕМО ЗГОДИ.

– Отже, доведеться відмовитися від дітей. Я люблю вашого сина. В нас буде бездітний шлюб.

– І Я НЕ СТАНУ ДІДОМ. ХОЧЕТЕ ПОРІШИТИ НА ЦЬОМУ?

– Ви маєте ще одного сина.

– Е, НІ, ТАК НЕ ПІДЕ. Я НЕ МАЮ ДО ВАС ЖОДНИХ ПРЕТЕНЗІЙ, АЛЕ, МОЖЕ, КРАЩЕ НАМ РОЗІЙТИСЯ?

– А не можна просто зачекати і побачити, як воно все піде, га, містере Левов? Стільки ще років попереду! Чому нам не дозволити хлопчику чи дівчинці вирішити все по-своєму?

– КАТЕГОРИЧНО НЕ ЗГОДЕН. У ЖОДНОМУ РАЗІ НЕ ДОЗВОЛЮ ДИТИНІ САМОСТІЙНО ВИРІШУВАТИ ЩОСЬ ПОДІБНЕ. ХІБА ВОНА, ЧОРТ ЗАБИРАЙ, У ЗМОЗІ ТАКЕ ВИРІШИТИ? ЩО ВОНА РОЗУМІЄ? МИ – ДОРОСЛІ. ДИТИНА – НЕ ДОРОСЛА. (зводиться і продовжує, стоячи за столом) МІС ДВАЙР, ВИ ГАРНІ, ЯК КАРТИНКА. ВІДДАЮ НАЛЕЖНЕ: ВИ БАГАТО ЧОГО ДОМОГЛИСЯ. НЕ КОЖНА ДІВЧИНА МОЖЕ ПІДНЯТИСЯ ДО ТАКОЇ ПЛАНКИ. ВИ, БЕЗУМОВНО, ГОРДІСТЬ БАТЬКІВ. ДЯКУЮ ВАМ ЗА ВІЗИТ У МІЙ ОФІС. ДЯКУЮ І ДО ПОБАЧЕННЯ.

– Даруйте, але я залишаюся. Не хочу йти і не піду. Я не картинка, містере Левов. Я – людина. Мері Дон Двайр з міста Елізабет, штат Нью-Джерсі. Мені двадцять два роки. Я кохаю вашого сина. І тому прийшла. Я кохаю Сеймура. Кохаю. Прошу вас, продовжмо.

Домовленість була досягнута, молодята побралися, Меррі з’явилася на світ і була потай охрещена, і, поки батько Дон не помер у 1959 році від другого інфаркту, обидві родини щороку приїздили до Олд-Римрока на День подяки, і, на загальне – крім Дон – здивування, Лу Левов і Джим Двайр стали скоро нерозлийвода і без кінця обмінювалися історіями про часи, коли ще обидва були молодими. Перетиналися два потужні потоки спогадів, і стримати їх було нереально. Йшлося про речі, ще важливіші, ніж католицтво чи юдейство, вели мову про Ньюарк і про Елізабет – і годі було відірвати співрозмовників одне від одного. «Всі іммігранти працювали там, у порту, – Джим Двайр усяку розповідь починав із порту, – на фабриці Зінґера. Там була велика фабрика. Звичайно, був і суднобудівний завод. Але всі, хто приїздив в Елізабет, якийсь час працювали в Зінґера. Деякі діставалися до Ньюарк-авеню – до кондитерської фабрики компанії «Баррі бісквіт». Тобто робили або швейні машини, або печиво. Більша частина таки працювала в Зінґера – їхня фабрика була просто в порту, біля самої річки. Найбільші роботодавці в окрузі». – «Авжеж, усі іммігранти одразу ж після прибуття могли розраховувати на роботу в Зінґера. Найбільше підприємство. Зінґер і «Стендард ойл». Підприємство «Стендард ойл» було в Ліндені. Над затокою. На самому краю передмістя, яке звалося Великий Елізабет… Хто був мером? Джо Брофі. Точно. Він був власником вугільної компанії, а водночас і мером міста. Потім його змінив Джим Керк… А, ну, так, мер Гейґ. Ото вже мав вдачу! Мій зять Нед багато міг би розповісти про Френка Гейґа. Він знає все про Джерсі-Сіті. Якщо ти в тому місті голосував так, як треба, то за роботу міг не хвилюватися. А я знаю тільки про тамтешній стадіон. У Джерсі-Сіті було чудове поле для всіх ігор з м’ячем. Стадіон Рузвельта. Прекрасний. До Гейґа, як ви знаєте, вони так і не дотягнулися, так і не вивели його на чисту воду. Пішов на спочинок і живе в чудовому місці: на узбережжі неподалік від Есбері-парку. Так, добре влаштувався… Тут, бачте, річ у тому, що Елізабет – напрочуд спортивне місто, хоча умов для спорту в ньому майже не було. Жодних зимових стадіонів для бейсболу, куди б ти міг прийти, заплативши, скажімо, п’ятдесят центів. У нас були тільки відкриті майданчики: поле Брофі, стадіон Маттано, стадіон Варананко – усе в муніципальному користуванні. І все-таки в нас були знамениті команди, чудові гравці. Міккі Макдермот у команді приходу Сент-Патрик, Елізабет. Ньюком, кольоровий, також наш хлопець із Елізабет. Живе в Колоньї, але насправді він із міста Елізабет, був пітчером у команді «Джефферсон»… А купання в Артуровій протоці! Це, скажу я вам, було щось із чимось. Точно. Для мене це були канікули. Двічі на рік їздив в Есбері-парк. Так, це були канікули. Купався в каналі під мостом Ґетал. Плавав на спині. Коли приходив додому зі злиплим від бруду волоссям, мати питала: «Що? Знову лазив в Артурову протоку?», а я відповідав: «Що? Купатися в протоці Елізабет-рівер? Чи я здурів?» А волосся ж від бруду аж злиплось і стоїть сторчма…»