Заважало Меррі те, що й мало завадити; її єврейський дід знав це вже в той ранок знаменної зустрічі на Централ-авеню. Швед сидів у кріслі в куті кабінету, осторонь від лінії вогню. Коли Дон вимовила ім’я Ісуса, сумно поглянув крізь скло на сто двадцять жінок, котрі працювали в цеху на швейних машинках; весь інший час він дивився собі під ноги. Лу Левов з кам’яним лицем сидів за столом – не за своїм улюбленим столом, який стояв у гущі робочого шуму пошивного цеху, а за майже не використовуваним столом, у тихому кутику за скляними перегородками.

А Дон не підіймала голосу, не виказувала обурення, майже не брехала і міцно трималася ґрунту, мобілізуючи для цього кожну клітинку свого стрункого мініатюрного тіла. Підготовлена до цього «підсмажування» лиш однією жорсткою відбірковою співбесідою, яку їй, «Міс Нью-Джерсі», довелося пройти перед національним конкурсом, стоячи перед п’ятьма сидячими суддями й відповідаючи на запитання щодо своєї біографії, Дон була неперевершена.

Ось початок інквізиторського допиту, якого Швед ніколи не забуде:

– ВАШЕ ПОВНЕ ІМ’Я, МІС ДВАЙР?

– Мері Дон Двайр.

– ВИ НОСИТЕ НАТІЛЬНИЙ ХРЕСТИК, МЕРІ ДОН?

– Носила. Недовго. Коли навчалася в старших класах.

– ОТЖЕ, ВИ ВВАЖАЄТЕ СЕБЕ РЕЛІГІЙНОЮ?

– Ні. Хрестик я носила не тому. Мене відправили до літнього табору, і, повернувшись додому, я стала його носити. Він не був для мене суто релігійним символом. Радше знаком того, що я насправді провела вікенд у цьому таборі та подружилася там з багатьма дітьми. Хрест значно більшою мірою був пов’язаний з цим, аніж із почуванням набожною католичкою.

– У ВАШОМУ ДОМІ ВИСЯТЬ РОЗП’ЯТТЯ?

– Одне.

– ВАША МАТИ НАБОЖНА?

– Так… Вона ходить у церкву.

– ЯК ЧАСТО?

– Часто. Щонеділі. Не пропускаючи жодної. Під час посту – щодня.

– І ЩО ВОНА МАЄ ВІД ЦЬОГО?

– Що має? Я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі. Вона має розраду. Церква дає розраду. Коли померла моя бабуся, мама часто ходила до церкви. Коли хтось помирає чи хворіє, церква втішає вас. Каже, що робити. Ви починаєте перебирати чотки і молитися, щоб…

– ЧОТКИ – ЦЕ ТАКЕ НАМИСТО?

– Так, сер.

– І ВАША МАТИ ЇХ ПЕРЕБИРАЄ?

– Так, звичайно.

– І ВАШ БАТЬКО ТАКИЙ САМИЙ?

– Який?

– НАБОЖНИЙ.

– Так. Так, він набожний. Церква дає йому відчуття власної гідності. Відчуття, що він виконує свій обов’язок. Мій батько дуже суворий у питаннях моралі. Він отримав надзвичайно суворе католицьке виховання, набагато суворіше, ніж моє. Він – робітник. Ремонтує сантехніку. Ставить масляні обігрівачі. В його розумінні Церква – могутня сила, що змушує тебе чинити правильно. Для нього дуже важливі поняття добра і зла, неминучості покарання за зло і сексуальну розбещеність.

– ЩО Ж, І Я ПРОТИ ЦЬОГО НЕ ЗАПЕРЕЧУЮ.

– Звісно. Якщо замислитись, ви з батьком дуже схожі.

– ОСЬ ТІЛЬКИ ВІН КАТОЛИК, НАБОЖНИЙ КАТОЛИК, А Я – ЄВРЕЙ. РІЗНИЦЯ ВЕЛИКА.

– Втім, може, не таке вже й велика.

– НІ, ВЕЛИКА.

– Як скажете, сер.

– А ЩО ВИ СКАЖЕТЕ ПРО ІСУСА ТА МАРІЮ?

– Що конкретно?

– ЩО ВИ ПРО НИХ ДУМАЄТЕ?

– Як про людей? Я ніколи не думаю про них як про людей. Малою я казала мамі, що люблю її над усе, а вона відповідала, що це неправильно: над усе треба любити Бога.

– БОГА ЧИ ІСУСА?

– Гадаю, вона говорила про Бога. Може, про Ісуса. Мені це однаково не подобалося. Я хотіла любити її над усе. Інших випадків розмови про Ісуса як про людину й особистість я не пригадую. Все, пов’язане з ним, бачиться мені в людській оболонці, тільки коли я проходжу Хресною дорогою в Страсну п’ятницю, йдучи за Ісусом на Голгофу. В цю мить він мовби втілюється. Ну й, звісно, в яслах.

– ІСУС У ЯСЛАХ. ЩО ВИ ДУМАЄТЕ ПРО ІСУСА В ЯСЛАХ?

– Що я про це думаю? Я люблю малого Ісуса, котрий лежить у яслах.

– ЧОМУ?

– Ну, тому що в усій отій сцені є щось миле і заспокійливе. І важливе. Мить замирення. Усе навколо вистелене сіном; маленькі чотириногі туляться одне до одного. Тепла сцена, що зігріває душу. Не віриться, що десь може бути холодно, вітряно. Свічки горять. Усі дивляться на немовля з обожненням.

– І ВСЕ? ТАК ПРОСТО ДИВЛЯТЬСЯ З ОБОЖНЕННЯМ?

– Так. Не бачу в цьому нічого поганого.

– НУ, ТАК. А ЩО ВИ МЕНІ СКАЖЕТЕ ПРО ЄВРЕЇВ? ДАВАЙТЕ-НО ПРО ГОЛОВНЕ. ЩО КАЖУТЬ ВАШІ БАТЬКИ ПРО ЄВРЕЇВ?

Пауза.

– Знаєте, в нашому домі рідко говорять про євреїв.

– ЩО КАЖУТЬ ВАШІ БАТЬКИ ПРО ЄВРЕЇВ? Я ХОТІВ БИ ПОЧУТИ ПРЯМУ ВІДПОВІДЬ.

– Гадаю, є річ, набагато важливіша, ніж та, до якої, наскільки я розумію, ви підводите, і полягає вона в тому, що моя мати усвідомлює, що має певне упередження щодо євреїв, бо вони – євреї, але не розуміє, що хтось відчуває ворожість до неї, бо вона – католичка. А якщо говорити про те, що мені не подобається, то я можу згадати ось що. Коли ми мешкали на Гіллсайд-роуд, одна з моїх подруг була єврейка і мені не подобалося, що я потраплю на небо, а вона – ні.

– А ЧОМУ ЇЙ НЕ ПОТРАПИТИ НА НЕБО?

– Нехристиянину на небо зась. Я дуже сумувала, що Шарлотта Ваксман не потрапить разом зі мною на небо.

– МЕРІ ДОН, ЩО ВАША МАТИ МАЄ ПРОТИ ЄВРЕЇВ?

– Даруйте, ви не могли б називати мене просто Дон?

– ДОН, ЩО ВАША МАТИ МАЄ ПРОТИ ЄВРЕЇВ?

– Мабуть, не те, що євреї – євреї, а те, що вони не католики. В очах моїх батьків і ви, і протестанти – всі на один штиб.

– ЩО ВАША МАТИ МАЄ ПРОТИ ЄВРЕЇВ? ВІДПОВІДАЙТЕ.

– Ну, тільки те, що кажуть зазвичай.

– МЕНІ ЗАЗВИЧАЙ НІЧОГО НЕ КАЖУТЬ. ТОЖ ВІДПОВІДАЙТЕ, БУДЬ ЛАСКА, САМІ.

– Ну, в першу чергу, що вони дуже напористі. (Пауза.) І завжди думають про вигоду. (Пауза.) Згадують ще про «єврейські вогні».

– ХАНУКАЛЬНІ ВОГНІ?

– Ні, єврейські вогні.

– ЩО ЦЕ ТАКЕ?

– Ви не знаєте, що таке «єврейські вогні»?

– ПОКИ ЩО НІ.

– Підпали, щоб отримати страховку. Це називається єврейськими вогнями. Ніколи не чули?

– НІ. ЦЕ ДЛЯ МЕНЕ НОВИНА.

– Я вас шокувала. Я не хотіла.

– ТАК, Я ШОКОВАНИЙ. ТА КРАЩЕ ОБГОВОРЮВАТИ ВСЕ ВІДКРИТО, ДОН. ДЛЯ ЦЬОГО МИ Й ЗУСТРІЛИСЯ.

– Так кажуть не про всіх євреїв. Про нью-йоркських.

– А ЩО КАЖУТЬ ПРО ЄВРЕЇВ НЬЮ-ДЖЕРСІ?

Пауза.

– Гадаю, їх вважають відгалуженням нью-йоркських.

– ЗРОЗУМІЛО. ТОБТО ЄВРЕЇВ ШТАТУ ЮТА ЄВРЕЙСЬКІ ВОГНІ НЕ СТОСУЮТЬСЯ. І ЄВРЕЇВ МОНТАНИ ТАКОЖ. ТАК? ЄВРЕЇВ ШТАТУ МОНТАНА ЦЕ НЕ СТОСУЄТЬСЯ.

– Я не знаю.

– А ЯК СТАВИТЬСЯ ДО ЄВРЕЇВ ВАШ БАТЬКО? ОБГОВОРИМО ЦЕ ВІДКРИТО Й ЗВІЛЬНИМО ВСІХ НАС ВІД ГОРЯ, ЯКЕ МОЖЕ ПРИНЕСТИ МАЙБУТНЄ.

– Містере Левов, хоча інколи все це й кажуть, проте найчастіше не кажуть нічого. Моя родина взагалі не з говірких. Двічі-тричі на рік ми ходимо разом у ресторан: батько, мати, мій менший брат Денні та я. І мені завжди дивно, що навколо сидять люди, які прийшли родинами, і розмовляють одне з одним. Ми просто сидимо та їмо.

– МИ ВІДДАЛИЛИСЯ ВІД ТЕМИ.

– Даруйте. Я зовсім не збираюся їх захищати, бо мені самій це не подобається. Просто показую, що з їхнього боку це жодним чином не глибоке почуття. За ним не тягнеться якась серйозна озлобленість чи ненависть. Часом він каже «єврей» з відтінком осуду. Це не показник його переконань, але час від часу такі почуття мають місце. Так, це правда.

– І ЯК ВОНИ ПОСТАВЛЯТЬСЯ ДО ТОГО, ЩО ВАШ ЧОЛОВІК – ЄВРЕЙ?

– Приблизно так само, як ви ставитеся до того, що ваш син хоче взяти католичку. Одна моя кузина вийшла заміж за єврея. Кожен трохи висловився з цього приводу, але скандалу не було. Щоправда, вона була старша за мене, і всі раділи, що вона хоч так прилаштувалася.

– БУЛА ТАКИМ ПЕРЕСТАРКОМ, ЩО І ЄВРЕЙ ПОГОДИВСЯ. СКІЛЬКИ Ж ЇЙ БУЛО РОКІВ, СТО?

– Тридцять. І ніхто не ридав. Та взагалі це все не має значення, якщо лише хтось не хоче свідомо образити іншого.

– А ЯКЩО ХОЧЕ?

– Що ж, тоді може з’явитись бажання якось вжалити. Та я не думаю, що шлюб з євреєм слід сприймати як проблему.

– ПОКИ НЕ ПОСТАНЕ ПИТАННЯ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ.