– Лу, – обережно нагадала дружина, – ніхто ж не каже про…
– Будь ласка, дай мені закінчити. Дай мені доказати і не перебивай. Так от, Ел Габерман дуже любив читати. Жодного дня не вчився у школі, але виявився затятим читачем. Його улюбленим письменником був сер Вальтер Скотт. І от в одній своїй класичній книжці сер Вальтер Скотт описує суперечку між шевцем і рукавичником про те, хто з них майстерніший. І рукавичник виграє цю суперечку. І знаєте, що він каже? «Твоя справа, – каже він шевцеві, – всього лише зробити рукавицю для ноги. Дбати про кожен пальчик окремо тобі не доводиться». Сер Вальтер Скотт був сином рукавичника, тому не дивно, що саме так він обернув цю суперечку. Ви не знали, що сер Вальтер Скотт був сином рукавичника? А знаєте, хто ще був сином рукавичника, крім сера Вальтера й моїх синів? Вільям Шекспір. Батько Шекспіра був рукавичником і не вмів прочитати власне ім’я. А знаєте, що каже Ромео своїй Джульєтті, коли та стояла на балконі? Усі пам’ятають «Ромео, де ти? Де ж ти, мій Ромео?!» – але це каже вона. А що каже Ромео? Я з тринадцяти років працюю в чинбарні, але знаю це – завдяки любому покійному другу Елу Габерману. В сімдесят три роки він вийшов із дому, послизнувся, впав і зламав собі в’язи. Жах! Так от, він розказав мені, що каже Ромео. Він каже: «На руку ось схилилась край віконця, притиснувши долоню до щоки… Якби мені за рукавичку бути і доторкатись до щоки її!» Шекспір. Найславетніший автор всіх часів.
– Лу, дорогенький, – знову лагідно втрутилася Сильвія Левов, – який стосунок має все це до того, що ми обговорювали?
– Облиш, будь ласка! – відмахнувся він роздратовано, навіть не подивившись у її бік. – А щодо містера Мак-Гаверна, то мені зовсім не зрозуміло. Який зв’язок між містером Мак-Гаверном і цим брудним фільмом? Я голосував за Мак-Гаверна. Я агітував за нього у своєму кондомініумі. І якби ви знали, чого тільки я не наслухався від усіх наших євреїв, які гудуть, що Ніксон зробив для Ізраїлю і те, і се, але я нагадав їм, якщо забули, що Гаррі Трумен підловив його в 1948 році на різних шахер-махерах, а зараз подивіться на врожай, який доводиться збирати моїм милим друзям, котрі голосували за містера фон Ніксона та його штурмовиків. Я скажу вам, хто ходить на ці мерзенні фільми: покидьки, ідіоти і підлітки, за якими не дивляться батьки. А от чому мій син повів на цей фільм свою гарненьку дружину, я не збагну й до смерті.
– Щоб побачити, як живе інша половина суспільства, – сказала Марсія.
– Моя невістка – леді. Такі речі їй не цікаві.
– Лу, – звернулася до нього дружина, – хтось дивиться на це інакше.
– Не можу в це повірити. Вони інтелігентні й освічені люди.
– Ви перебільшуєте значення інтелігентності, – із добре прихованим глузуванням мовила Марсія. – Інтелігентність не знищує закладеного природою.
– Що? Інтерес до таких фільмів закладений природою? Гаразд, а що ви скажете дітям, якщо вони вас запитають про цей фільм? Скажете, що він шикарний і захопливий?
– Мені не доведеться нічого їм казати. В наші дні діти не ставлять запитань, а просто самі йдуть у кіно.
Найбільше його, звичайно, здивувало, що ця ситуація «наших днів» її – викладачку – єврейку-викладачку, в якої є діти, схоже, аж ніяк не засмучувала.
– Все ж я не гадаю, що діти дивляться цей фільм, – промовив Шеллі Зальцман, аби зам’яти багату на наслідки розмову і заспокоїти Шведового батька. – Підлітки – так.
– І ви, докторе Зальцман, це схвалюєте?
Шеллі мимохіть усміхнувся, почувши зворот, якого Лу Левов неухильно дотримувався навіть після довгих років знайомства. Шеллі був блідий повненький чоловік із похилими плечима, одягнений в легкий костюм зі смугастої тканини, з краваткою-метеликом, – до краю завантажений роботою сімейний лікар із завжди добродушним голосом. Ця блідість і пухкість, старомодні окуляри в сталевій оправі, залисина на маківці й білі закрутки волосся над вухами – вся ця невимушена відсутність лоску та глянцю примушувала Шведа почуватись особливо винуватим упродовж тих чотирьох місяців, поки тривав його роман із Шейлою Зальцман… І все ж це він, премилий доктор Зальцман, сховав у себе вдома Меррі, сховав не тільки від ФБР, а й від нього, її батька, від людини, якої та потребувала над усе.
«А я, а я соромився своєї таємниці», – думав Швед, слухаючи, як Шеллі пояснює батькові:
– Моє схвалення чи несхвалення ніяк не впливає на їхнє ходіння в кіно.
Коли Дон уперше заговорила про підтяжку в женевській клініці, про яку вона читала в журналі «Воґ» – про поїздку до невідомого лікаря на незрозумілу процедуру, – Швед, нікому нічого не кажучи, зв’язався з Шеллі Зальцманом і з’їздив до нього на роботу. Він поважав свого сімейного лікаря, уважного і тямущого старшого чоловіка, який проконсультував би його, відповів би на всі запитання і спробував задля Шведа відмовити Дон від цієї ідеї. Проте натомість він зателефонував до Шеллі та попросив у нього дозволу приїхати через проблему, яка виникла в сім’ї. А приїхавши, одразу ж усвідомив, що приїхав, щоб зізнатися – із запізненням на чотири роки – у своєму романі з Шейлою, одразу ж після зникнення Меррі. Коли Шеллі запитав із усмішкою: «Ну, і чим я можу допомогти?» – Швед насилу стримався, щоб не відповісти: «Прощенням». І далі, впродовж усієї розмови, розтуляючи рота, він ледве стримував бажання у всьому зізнатися, сказавши: «Я прийшов сюди не для розмови про підтяжку обличчя. Я прийшов, бо зробив те, чого не слід було робити. Зрадив дружину. Зрадив тебе. Зрадив себе». Але, сказавши це, він зрадив би Шейлу. Він мав не більше прав на зізнання її чоловіку, аніж вона – на зізнання його дружині. Хай би як він хотів позбутися таємниці, що плямувала, обтяжувала його, хай як здавалося б, що це зізнання принесе якусь користь, чи мав він право на полегшу коштом Шейли? Коштом Шеллі? І коштом Дон? Ні, бо існує така штука, як етичні зобов’язання. Ні, він не може бути таким нерозсудливим егоїстом. Дешевий хід, зрадницький хід, та й результат, який він дасть, навряд чи буде довговічний, – і все ж таки щоразу, збираючись заговорити, він відчував потребу сказати цьому добряку: «Я був коханцем вашої дружини» – і дістати від Шеллі Зальцмана чарівне повернення відчуття стійкості, яке Дон сподівалася знайти в Женеві. А натомість він виклав усі свої резони проти підтяжки, навів усі доводи і почув на свій подив, що, як на думку Шеллі, Дон, можливо, надибала плідну ідею. «Якщо вона гадає, що це допоможе їй почати все з нуля, – сказав Шеллі, – то чому б не дати їй шанс? Чому б не дати їй можливість випробувати всі шанси? В цьому ж немає нічого поганого, Сеймуре. Перед нею життя, а не довічне ув’язнення. У підтяжці обличчя нема нічого аморального. Те, що жінці хочеться цього, не свідчить про якусь аморальність. Вона дізналась про це з «Воґ»? Але це не має тебе відштовхувати. Вона знайшла те, що шукала. Ти навіть не уявляєш, скільки жінок, які пройшли через важкі випробування, приходять до мене з тією чи іншою скаргою, а в підсумку виявляється, що в них на гадці саме це: пластична хірургія. І без найменшої підказки з боку «Воґ». Емоційні та психологічні фактори можуть бути дуже і дуже серйозні. Не треба недооцінювати полегшу, яку отримують ті, котрі її отримують. Не можу похвалитися, що розумію дію цього механізму, не беруся казати, що він спрацьовує завжди, але я багато разів бачив успіх; це допомагало жінкам, котрі втратили чоловіків, жінкам, котрі пройшли через важкі хвороби… Судячи з твого обличчя, ти мені не віриш». Проте Шведу краще було знати, що коїться з його обличчям: на ньому величезними літерами пишалося «Шейла». «Можу погодитись, – продовжував тим часом Шеллі, – що це виглядає як суто фізичний вплив на обставини, які мають глибоку емоційну природу, але для багатьох це вже стало правильною стратегією виживання. І випадок Дон цілком може поповнити їхнє число. Не думаю, що тобі слід ставати на пуританську точку зору. Якщо Дон налаштована на підтяжку серйозно і якщо ти в змозі поїхати з нею та допомогти їй пройти через це…» Ближче до вечора Шеллі зателефонував Шведу на фабрику – він уже дещо знав про лікаря Ла-Планта. «Певен, у нас є хірурги не гірші, але якщо хочеться побувати в Швейцарії, відірватися від дому, пройти там, далеко, відновлювальний період, то чом би й ні? Цей Ла-Плант – фахівець екстра-класу». – «Шеллі, дякую за турботу», – сказав Швед, почуваючись на тлі цієї чуйності ще більшою свинею… І все ж саме цей чоловік разом зі своєю дружиною дав Меррі змогу сховатися не тільки від ФБР, а й від власних батьків. Годі придумати щось химерніше. В яких тільки масках не ходять люди! Я був певен, що вони на моєму боці. Проте на моєму боці були тільки маски! І я чотири місяці ходив у масці – перед ним, перед Дон. Це було нестерпно, і я приїхав до нього, щоб у всьому зізнатися. Приїхав сказати, що зраджував його, і змовчав, щоб не ускладнювати зраду, а він жодного разу навіть не натякнув на те, як жорстоко зрадив мене.
