– Моє заохочення чи несхвалення, – казав Шеллі, звертаючись до Лу Левова, – жодним чином не вплине на їхнє ходіння в кіно.
– Але ж ви лікар, – наполягав Шведів батько, – особа поважна, не байдужа до етики, відповідальна…
– Лу, – сказала його дружина, – мені здається, любий, ти узурпував розмову…
– Будь ласка, дай мені закінчити, – відповів він і, звертаючись до всіх за столом, запитав: – Що, справді? Я узурпував розмову?
– Анітрохи, – заявила Марсія, дружньо обіймаючи його за плечі. – Слухати, як ви витаєте у хмарах, суцільне задоволення.
– Не розумію, що ви хочете цим сказати?
– Що американські форми життя суттєво змінились відтоді, як ви водили дітей в китайські ресторани, а Ел Габерман в сорочці та краватці розкроював рукавички.
– Справді? – обернулася до неї Дон. – Справді змінилися? Нам про це не казали, – і, підвівшись, вона вийшла на кухню. Там чергували, чекаючи вказівок, двоє дівчат-старшокласниць із місцевої школи, які допомагали – в ті дні, коли Левови запрошували на обід гостей, – подавати страви і прибирати зі столу посуд.
Марсія сиділа по один бік від Лу Левова, Джессі Оркатт – по другий. Перед Джессі знову стояв наповнений келих віскі, який вона, судячи з усього, прихопила на кухні, проте він посунув його так, щоб вона не могла дотягтися. Коли вона схотіла встати, Лу не дозволив. «Сидіть, – суворо сказав він. – Сидіть і їжте. Келих вам не потрібен. Треба їсти. Займіться краще тим, що на тарілці». Варто їй ворухнутись на стільці, як він твердою долонею притискав її руку до столу, нагадуючи, що нікуди вона не піде.
У двох високих керамічних підсвічниках горіло дванадцять свічок, і Шведу, котрий сидів між матір’ю та Шейлою Зальцман, очі людей у лагідному світлі видавались – облудно, включаючи й очі Марсії – сповненими глибоким розумінням, бездонною добротою і тими відтінками почуттів, які всі ми мріємо побачити в наших друзях. Завдяки тому місцю, яке Шейла займала в житті його батьків, її, як і Баррі, щорік запрошували на обід у День праці. Коли Швед телефонував у Флориду, батько дуже рідко прощався, не запитавши перед тим: «А як там наша мила Шейла? Як поживає, чим займається ця любуся?» – «В ній стільки гідності, – весь час повторювала мати. – Така витонченість. Любий, хіба вона не єврейка? Твій батько переконує, що ні. Ні – і край!»
Швед не розумів, чому ця суперечка триває роками, але хай там як, питання про релігійне коріння блондинки Шейли Зальцман було невід’ємним складником життя його батьків. Для Дон, котра багато років намагалася бути терпимою до його аж ніяк не ідеальних батьків, як і він намагався проявляти терпимість до її далекої від ідеалу матері, це був найменш зрозумілий з їхніх дивних пунктиків – і до того ж він лютив її (передусім тому, що Дон бачила: в очах її дочки в Шейли було щось, чого не було в неї, Дон, і, як наслідок, Меррі довіряла своїй лікарці більше, ніж матері). «Що? Хіба ти єдиний білявий єврей на весь світ?» – запитувала в нього Дон. «Це ніяк не пов’язане з її зовнішністю, – пояснював Швед, – а пов’язане з Меррі». – «Як пов’язане з Меррі те, єврейка вона чи ні?» – «Не знаю. Шейла була їй психотерапевтом. Вони обожнюють її за все, що вона зробила для Меррі». – «Але все-таки, скажімо прямо, матір’ю ж вона їй не була?» – «Вони чудово це розуміють, – спокійно відповідав Швед, – але її професіоналізм для них – це як різновид чародійства».
Саме так його бачив і він; і то не так тоді, коли Шейла була лікарем Меррі, – тоді він хіба що зауважував несподівану сексапільність її суворої стриманості, – як тоді, коли Меррі зникла, а Дон поринула в безодню горя.
Нещадно скинутий зі своєї обжитої висотки, Швед відчув спрагу, джерело якої було десь у самісінькій глибині його єства, спрагу бездонну, яка підштовхнула його до рішення, такого чужого для нього, що він навіть не міг осягнути всю неймовірність того, що відбувалося. У спокійній вдумливій жінці, яка навчила Меррі природніше сприймати саму себе, навчила її долати мовну фобію й давати раду фразам, які сипались одна на другу, та при цьому посилила її дитяче почуття непідвладності, він відчув у ній ту, яку хоче влити у своє життя. І чоловік, котрий майже двадцять років зберігав подружню вірність, вирішив закохатися нерозважливо та покірно. Збігло три місяці, поки він зрозумів, що це нічого не вирішує, зрозумів, бо Шейла пояснила це йому. Йому дісталася не романтична, а схильна до відвертості коханка. Вона спокійно пояснила Шведу, чим було насправді його безмірне обожнювання, розповіла, що з нею він був самим собою не більше, ніж Дон, яка лежала в психіатричній клініці, була справжньою Дон, пояснила, що просто ним рухає прагнення до руйнації. Але він був у тому стані, що і надалі наполягав на тому, щоб вони вдвох тікали в Понсе, де вона вивчила б іспанську і стала університетською викладачкою з техніки мовної терапії, а він перетворив би фабрику в Понсе на центр керування своїм бізнесом, і вони зажили б тоді на упорядженій гасьєнді серед гір і пальм, високо над Карибським морем…
А от про Меррі у своєму домі – про Меррі, котра ховалася у неї після вибуху, – вона змовчала. Розповіла йому про все, крім цього. Відвертість закінчилася в тій точці, де мала б тільки розпочатися.
Невже й в інших мозок працює так ненадійно? Чи це лише він не в змозі роздивитись помисли та вчинки інших? Невже всі роблять такі самі хиби, як і він: по сто разів на день то розуміють, то не розуміють, то діють розумно, то так само по-дурному, як і сусід, то ще дурнуватіше, ніж останній дурень на світі? От чи виродок він сам, затаврований дурістю, простакуватий син простакуватого батька, чи все життя – сама облуда, і всі, окрім нього, задіяні в ній?
Колись він міг би описати їй це почуття неадекватності, міг обговорювати його з Шейлою, говорити про свої вагання, тривоги – її спокійний погляд на речі дозволяв відкритися тій жінці-чарівниці, яка подарувала Меррі велетенські можливості (але та знехтувала ними, не використала їх); яка вселила в неї, за словами самої Меррі, «дивовижне відчуття легкості», яке дозволило наполовину звільнитися від фрустрації, спричиненої заїканням; жінці, яка все розуміла і чия професія – дати страждальцям іще один шанс; коханці, яка розумілась на всьому, включаючи й те, як дати притулок убивці.
Меррі була в Шейли вдома, а та йому нічого не сказала.
Уся довіра між ними, все щастя, яке він колись спізнав, узагалі все, включаючи вбивство Фреда Конлона, – все було лише випадковістю.
Меррі була в її домі, а вона нічого не сказала.
І зараз мовчить. Гарячковість, яку проявляли інші, здавалася їй, висновуючи з уважного лікарського погляду, чимось на кшталт патології. Справді, навіщо вони все це кажуть? Сама вона не вимовила за весь вечір ані слова: ні про Лінду Лавлейс, ні про Річарда Ніксона, ні про Гаррі Роббінса Гольдемана, ні про Джона Ерліхмана; вона мала перед іншими ту перевагу, що в голові її не було того, чим були забиті інші голови. Її манеру ховатися в собі Швед свого часу сприймав як ознаку відчуття власної переваги. Зараз він думав інакше. Крижана сучка! Чому? Колись вона сказала йому: «Вплив, який ти дозволяєш справляти на себе іншим людям, є абсолютним. Ніщо тебе не поглинає так, як чужі потреби». А він їй відповів: «Як на мене, ця риса більше пасує Шейлі Зальцман» – і, як завжди, помилився.
Він вважав її мудрою, а вона була просто холодною.
У ньому клекотіла скажена недовіра до всіх. Знищення якихось опор, останніх опор, створило відчуття, що впродовж цього дня він із п’ятирічного хлопчика перетворився на столітнього дідугана. Як було б добре, думав він, як це допомогло б йому зараз, якби там, на лузі, на віддалі від обіднього столу, паслася череда Дон і в ній, захищаючи його, – здоровенний бик Граф. Якби Дон і надалі залишалася власницею Графа, якби Граф… Війнуло неземним спокоєм, і тільки тут він зрозумів, у чому річ. Якби Граф, як і раніше, походжав там, у темряві, серед корів, то тут, серед гостей, походжала б у своїй строкатій піжамі Меррі та, притулившись до спинки його стільця, шепотіла б йому просто у вухо: «Місіс Оркатт увесь час п’є віскі. Від місіс Уманофф тхне потом. Лікар Зальцман лисий». Пустотна й геть безневинна спостережливість, яка – тоді – жодним чином не порушувала порядок; дитяча спостережливість, яку навіть на гадку не спаде вважати чимось непристойним.
