– Слухайте, мені геть не зрозуміло, який зв’язок існує між такими різними речами, – заявив батько Шведа. – Крім того, я геть не розумію, навіщо ви всі витрачаєте гроші, щоб побачити стовідсоткову гидоту. Це ж гидота, так, Раднику? – звернувся він до Баррі за підтримкою.

– Можна сказати й так, – озвався Баррі.

– Тоді навіщо ж ви впускаєте її у своє життя?

– Вона сама просочується, містере Левов, не питаючи, подобається нам чи ні, – з приємною усмішкою пояснив Оркатт. – Усе, що є в світі, так чи інак до нас просочується. А у світі, хоч, може, ви про це не чули, багато що змінилося.

– Ні, сер, я чув. Я ж із Ньюарка, який врізав дуба. І чув більше, ніж хотів би почути. От самі поміркуйте: спочатку справами в місті орудували ірландці, відтак – італійці, а зараз підбираються негри. Мене це не обходить. Я нічого не маю проти. Чорні дочекалися своєї черги й собі потягнулися до пирога? Слухайте, я ж не вчора на світ народився. Корупція в Ньюарку – частина гри. Нове – це, по-перше, расова проблема і, по-друге, податки. Складіть це докупи з корупцією – і ось вона, проблема. Сім доларів сімдесят шість центів. Ось яка податкова ставка в місті Ньюарк. Байдуже, заможні ви чи бідні, я стверджую: з такими ставками вам не втриматись у бізнесі. «Дженерал електрик» виїхала вже в 1953-ому. Крім «електриків», «Вестінгауз», «Браєрс» із бульвару Раймонд, «Целулоїд» – усі припинили своє виробництво в місті. То все були великі підприємства, і всі пішли ще до початку расової ненависті. Расові проблеми – останній штрих. Вулиці не прибирають. Згорілі автомобілі не вивозять. Незаконне захоплення покинутих будинків. Пожежі в покинутих будинках. Безробіття. Бруд. Бідність. Бруду щоразу більшає. Злидні чимраз безпросвітніші. Закриття шкіл. Кошмар у школах. На кожному розі повно малолітніх ледацюг. Ці нероби промишляють наркотою. З радістю вплутуються в будь-яку історію. Програми з урегулювання! Я вас прошу, не будемо про ці програми. Поліція дивиться крізь пальці. Яка хочеш зараза, які хочеш хвороби. «Сеймуре, настав час виїжджати, – сказав я синові влітку 1964 року, – чуєш мене? Їдь!» Але він не послухався. «Петерсон, Елізабет, Джерсі-Сіті на грані вибуху. Тільки сліпий не бачить, хто наступний. І це буде Ньюарк, – сказав я йому. – Ти перший, кого я про це попередив. І станеться все влітку 1967 року». Так я пророкував. Так, Сеймуре? З точністю ледь не до дня.

– Чиста правда, – підтвердив Швед.

– Усе виробництво в Ньюарку рухнуло. Сам Ньюарк рухнув. У Вашингтоні, Лос-Анджелесі, Детройті заворушення були навіть сильніші. Але ви ще згадаєте мої слова: це місто вже не воскресне. Не зможе воскреснути. І що ж рукавички? Виробництво рукавичок в Америці? А кінець йому! Теж завалилося. І тільки мій син далі висить на волосинці. Мине років зо п’ять, і, як не брати до уваги державних замовлень, в Америці не шитимуть жодної пари рукавичок. І в Пуерто-Рико не шитимуть. Міцні хлоп’ята вже орудують на Філіппінах. На черзі Індія. Потім Індонезія, Пакистан, Бангладеш. От побачите: рукавички шитимуть у всіх цих закутнях світу, але тільки не тут. І нас прикінчили не тільки профспілки. Авжеж, вони не дуже відали, що творять, але ж і підприємці теж не дуже петрали. «Не платитиму цим сучим синам зайві п’ять центів на годину» – і от вони уже катаються на кадилаках і зимують у Флориді. Так, багато бізнесменів просто не вміли мислити тверезо. А профспілки не враховували закордонної конкуренції, висували тверді вимоги, знижували прибутковість, і в результаті, як я це ясно бачу, пришвидшили переїзд рукавичної промисловості. Вимоги профспілок підняти розцінки змусили практично всіх або прикрити бізнес, або вивести його з країни. У тридцяті потужними конкурентами були Чехословаччина, Австрія, Італія. Потім почалася війна і врятувала нас. Урядові замовлення. Інтендантське управління закупило сімдесят сім мільйонів пар рукавичок. Рукавичники забагатіли. Але війна закінчилася, і одразу ж, хоча нібито все ще йшло добре, підкрався початок кінця. Ми занепали, бо не могли конкурувати із закордоном. Ми самі пришвидшили занепад дурними діями обох сторін – і підприємців, і робітників. Та хай там як, ми однаково були приречені. Єдине, що спинило б процес – я за таке не ратую: навряд чи можна зупинити світову торгівлю і навряд чи треба намагатись це зробити, – та все ж, єдине, що спинило б, – це митні бар’єри, збільшення мита від п’яти до тридцяти, а то й до сорока відсотків…

– Лу, – сказала йому дружина, – до чого тут оце, коли йдеться про фільм?

– Про фільм? Про всі оті мерзотні фільми? Власне, тут нічого нового. Був у нас картярський клуб… пригадуєш, давним-давно – «Клуб п’ятничного вечора»? І був один хлопака, бізнесмен, якимось боком причетний до електрики. Пам’ятаєш, Сеймуре, такого собі Ейба Сакса?

– Аякже! – обізвався Швед.

– Так от, неприємно казати це, але він мав удома всякі фільми такого штибу. Їх було там хоч греблю гати! На Малбері-стрит, куди ми ходили з дітьми поласувати китайською кухнею, був зал, де торгували спиртним, і там можна було купити всякої порнухи. І знаєте, що я скажу? Я подивився її хвилин зо п’ять і повернувся на кухню, і радий сказати, що те саме зробив і мій друг, на жаль, вже покійний: чудовий хлопака, закрійник рукавичок, дай Боже пам’яті, як його звали…

– Ел Габерман, – підказала дружина.

– Точно! Ми з ним цілу годину сиділи удвох і грали в джин, поки там, у вітальні, стояв дикий ґвалт навколо того паскудства, всіх тих охань і ахань! Для мене то була щаслива мить. Минуло вже десь років тридцять-сорок, а я ще й досі пам’ятаю, як сидів з Елом Габерманом і забавлявся в карти, поки ті бевзі у вітальні стікали слиною.

З якоїсь миті він розповідав це, звертаючись тільки до Оркатта. Попри п’янючу дружину, котра сиділа праворуч від нього, попри впевненість у перевазі єврейської мудрості, можливість безпутності серед «шляхетних» білих здавалась йому особливо немислимою, а отже, Оркатт мав співчувати його нападкам на вульгарність більше, ніж решта. Такі, як він, повинні контролювати ситуацію. Вони першими ступили на цей ґрунт. Хіба ні? Встановили правила, прийняті потім тими, хто прибув сюди пізніше. Оркатт має бути в захваті з того, що він вийшов на кухню і спокійно став грати в джина, поки сили добра не подужали сили зла, і враження від сороміцької стрічки не розчинилось у повітрі далекого 1935 року.

– На жаль, містере Левов, мушу сказати, що тепер це вже не зупинити грою в карти, – заперечив Оркатт. – Цей спосіб упливу втратив свою силу.

– Що не зупинити? – запитав Лу Левов.

– Те, про що ви кажете. Вседозволеність. Яка в неприродний спосіб перетворилася на ідеологію. Безперервний протест. Були часи, коли ти міг просто ступити вбік і цим засвідчити свою позицію. У вашому випадку звичайна гра в карти вже була свідченням позиції. Проте в наші дні дедалі важче заховатись у спокійній затоці. Покруччя витісняє звички, які завжди цінували люди цієї країни. Демонструвати те, що вони називають «скутістю», сьогодні так само соромно, як колись було соромно демонструвати розбещеність.

– Це правда, так, це правда. А можна, я розповім вам про Ела Габермана? Ви ж хочете поговорити про колишні манери, про те, як вони проявлялися, тож побалакаймо про Ела. Ел був чудовим хлопцем, красенем. Розбагатів, розкроюючи рукавички. В ті дні таке було можливо. Якщо в чоловіка з дружиною було досить амбіцій, вони могли знайти кілька шкур і почати робити з них рукавички. Зрештою, вони започаткували невеличку майстерню з двома закрійниками і двома швачками. Уміли зшити рукавички, відпрасувати їх і продати. Все це було прибутково, вони були самі собі господарі та вміли працювати шістдесят годин на тиждень. Тоді, у ті давні часи, коли заробіток у Генрі Форда досягав нечуваної суми – долар за день, гарний закрійник заробляв п’ять доларів за день! Але не забувайте, в ті часи чи не в кожної жінки було двадцять-двадцять п’ять пар. Це вважалося нормою. До кожного плаття, костюма – свої рукавички. Різних барв і фасонів, різних довжин, і як підсумок – цілий рукавичний гардероб. У ті дні можна було частенько побачити, як жінка дві-три години обирає собі в магазині рукавички: приміряє по черзі тридцять пар, а продавчиня, перш ніж запропонувати новий колір, щоразу миє руки в раковині, встановленій за прилавком. Дамські лайкові рукавички йшли від четвертого розміру до восьмого з половиною, і кожен розмір ділився ще на чотири чверті. Розкрій рукавичок – дивовижне ремесло, принаймні було таким. Зараз до всього мусиш додавати «було». Закрійник на взірець Ела завжди працював у сорочці з краваткою. Тоді всі працювали так. І можна було працювати далі – і в сімдесят п’ять, й у вісімдесят. Декотрі починали, як-от Ел, у п’ятнадцять років, а чи й раніше, і могли працювати до вісімдесяти. Тоді ще не вважалося, що сімдесят – поважний вік. А ще могли працювати у вихідні: суботу, неділю. Ці люди могли працювати весь час. Заробляли на навчання дітям. Заробляли на гарні будинки. Ел, наприклад, міг просто так, жартуючи, взяти шмат шкіри й сказати: «Що ти хотів би з неї мати, Лу, – номер восьмий чи номер дев’ятий з довжиною на шістнадцять?» – і одразу, на око, без лінійки, робив точну викрійку. Закрійник аж світився, наче якась примадонна. А зараз ця фахова гордість відійшла в минуле. З тих, хто, працюючи за розкрійним столом, міг одним махом витяти рукавичку на шістнадцять дюймів, Ел Габерман був, я гадаю, останній на всю Америку. Та й взагалі нема більше довгих рукавичок. Ось вам іще одне «було». Певний час були в моді шовковисті рукавички на вісім дюймів, але до 1965 року закінчилось і це. Ми почали обтинати довгі рукавички, перетворювати їх на короткі, а з обтятих манжет кроїти нові пари. Колись по всій довжині вгору від шва біля основи великого пальця через кожний дюйм ішов ґудзик, тому ми міряємо довжину рукавичок і на французькі дюйми, і на ґудзики. Дякувати Богу, в 1960 році Джекі Кеннеді стала з’являтися в маленьких рукавичках до зап’ястя, в рукавичках до ліктя, в рукавичках вище ліктя, у капелюшках-менінгітках, відтак рукавички негайно знову стали модними. Перша леді рукавичної індустрії. Її розмір був шість з половиною. Усі, хто був у рукавичному бізнесі, молилися на цю леді. Сама вона все купувала в Парижі. Але яке це мало значення? Аніякого, бо вона воскресила ошатні жіночі рукавички. А коли Кеннеді вбили і Жаклін Кеннеді покинула Білий дім, то ці події і плюс тодішня мода на міні-спідниці поховали елегантні дамські рукавички. Убивство Кеннеді й пришестя міні – все це разом завдало непоправного удару по жіночих пальчатках. Колись потреба в рукавичках існувала цілий рік. У давнину жінка ніколи не виходила на вулицю без рукавичок – хай це була весна чи навіть літо. Зараз їх надягають, лише коли холодно, коли сідають за кермо мотоцикла, на спортивних змага…