– Я не хочу говорити про матір.

– Бо ти про неї нічого не знаєш. І про мене теж. І про ту людину, за яку себе видаєш. Розкажи мені про дім на узбережжі. Про свою першу вчительку. А як звали твою вчительку в другому класі? Скажи, навіщо ти видаєш себе за мою дочку?

– Якщо відповім, тобі стане ще гірше. Я не знаю, на скільки тебе вистачить.

– О, не хвилюйся за мене, не думай про мої страждання, дівчинко, просто відповідай. Навіщо тобі прикидатися моєю дочкою? Хто ти? Хто така ця Рита Коен? Що ви удвох затіяли? Де моя дочка? Якщо не поясниш мені, що відбувається, і не скажеш, де моя дочка, я негайно піду в поліцію.

– Тату, жодна з моїх дій не є підставою для кримінального переслідування.

Ач, яка буквоїдка! Мало їй цього бісового джайнізму, так вона ще й правник.

– Дії теперішні – так. Усе, що ти робиш тепер, воно просто мерзенне. Я ж маю на увазі те, що ти робила раніше.

– Я вбила чотирьох людей, – сказала вона таким тоном, яким у колишні часи могла заявити: «Я спекла чотири кекси».

– Годі! – заволав Швед. Джайнізм, знання законів, непробивна невинність, все це – через відчай, усе – щоб втекти від чотирьох мертвяків. – Це все не те! Ти не алжирка! Ти не з Алжиру і не з Індії! Ти – американка з Олд-Римроку, штат Нью-Джерсі! Американка, і в тебе проблеми з головою, великі проблеми! Ти вбила чотирьох людей? Бути такого не може!

Ось тепер уже він відмовлявся повірити в реальність усього, тепер його розум заперечував поняття провини й факт провини. Доля завжди надто надійно берегла її від зла (і його заразом), аби це було правдою. Не міг, не міг він бути батьком дівчини, яка позбавила життя аж чотирьох людей. Усе, що життя їй давало, горизонти, які відкривалися перед нею, те, як вона жила від самого народження, – все це відсікало саму можливість подібного шляху для неї. Вбивства? Їх це не стосується. Життя прихильно захистило їх від того простору, де кояться вбивства. Це ген-ген за колом інтересів Левових. Ні, вона не його дочка – вона не може бути його дочкою.

– Якщо ти така свята, що не брешеш і нічому не шкодиш, малому й великому – Меррі, я не хочу повторювати ці нісенітниці, абсолютну абракадабру, – відтак, благаю, скажи правду!

– Правда проста. Ось вона: мусиш покласти край своїм прагненням і себелюбству.

– Меррі! – кричав він. – Меррі, Меррі! – І раптом усе, що він тримав у собі, вирвалося з-під гніту, і, безсилий приборкати себе, він кинувся на неї всією м’язистою ваготою. Вона, зіщулившись на брудному матраці, не пручалася, коли він зривав їй з обличчя пов’язку, вирізану з нижньої частини панчохи. Панчішна п’ята була натягнута на підборіддя. Чи є щось смердючіше за ганчірку, в якій потіла людська нога? А вона притискає цю ганчірку до рота! Ми любили її, вона любила нас – і ось вона натягує собі на обличчя панчоху і так ходить. – Кажи! – звелів він.

Але вона ослухалась. Тоді він розтиснув їй рота, нехтуючи принципом, якого не переступав раніше: заборона на насильство. З будь-яким розумінням покінчено! Більше я тебе не розумію, хоч знаю, що насильство – річ негуманна і марна, а взаєморозуміння – підсумок довгого, аж до повної згоди, втлумачування одне одному своїх позицій, терплячого взаємного напучування – єдиний спосіб досягти стійкого результату. Батько, який і думки не допускав про силування рідної дитини, для якого силування розцінювалося як прояв морального банкрутства, розжав їй рота і схопив пальцями язик. Замість одного з передніх зубів – її чудових зубів! – зяяла дірка. Ага, це все-таки не Меррі! Та роками носила пластинки, фіксатори, нічні дужки – всі ці штучки для прикусу, ясен, для усмішки, – щоб у ній все було досконале. Переді мною інша дівчина!

– Ану кажи! – зажадав він, і тут нарешті його ніздрів досягнув її запах, наймерзенніший людський сморід, за винятком хіба що смороду від мертвечини чи живої плоті, яка розкладається. Чомусь раніше він його не чув, хоча вона й розповідала, що не миється, щоб не нашкодити воді; ані коли вони обнялися на вулиці, ані тепер, сидячи навпроти її брудного матраца в цій напівтемній норі; нічого, тільки цей незвичний, кислувато-нудотний запашок, який він списав на випари з просочених сечею стін і підлоги в цьому будинку. Але тепер він зрозумів, що з її роззявленого рота пахло не будівлею, що руйнується, – звідти тхнуло мерзотною гнилістю людини, що відчуває задоволення від колупання у своїх фекаліях. Від неї тхнуло. Вона викликала огиду. Його дочка – брудна людська особина, просякла вигрібною ямою. Просякла гниллю внутрішньою й зовнішньою. Цільні, далекі від розпаду створіння так не пахнуть. Так пахне те, на що вона перетворилася. Меррі вважала за можливе досягти цього, і вона досягла, а все її благоговіння перед життям – апофеоз вульгарності та й годі.

Він спробував послати імпульс м’язам у своїй голові заткнути вхідний отвір у своїй горлянці, законопатити його, а ще – не дати їх тілам сповзти в бруд на підлозі, та жоден м’яз не зголосився на його команду. Спазм підштовхнув шлункову секрецію та неперетравлену їжу вгору по стравоходу, його язик відчув кисло-гіркий смак блювотних мас, і, коли він закричав: «Хто ти?», блювота линулася їй на лице.

Напівтемрява в кімнаті не завадила йому впізнати її зразу, щойно він навис над нею. Їй не конче було говорити без своєї захисної маски, аби він зрозумів, що місце всього того, що, як йому здавалося, він колись розумів, тепер безповоротно зайняло нез’ясовне. Якщо заїкання вже не було брендом Меррі Левов, то її виразною міткою були очі. З величезних, ніби долотом прорубаних очниць дивилися його очі. І зростом вона вдалася в нього, й очі були його. І вся вона була його. А зуб, якого бракувало, або випав, або вибили.

Коли він відійшов до дверей, вона дивилась не на нього, а якось знервовано озиралася навкруги: мабуть, побоювалася, що він у нападі люті знищив безневинних мікроорганізмів, що мешкали разом із нею в цій тісній кімнатці.

Вбила чотирьох людей. Не дивно, що вона пропала, як крізь землю провалилася. Не дивно, що й він сам пропав. Перед ним була дочка, але – невпізнанна. Вбивство здійснив я. Лице її було забльоване – лице, яким вона не схожа зараз ні на матір, ні на батька, крім хіба що очей. Пов’язка скинута, але під нею виявилась інша. Воно завжди так, хіба ні?

– Ходімо зі мною, – заблагав він.

– Ти йди, тату. Йди.

– Меррі, як ти можеш про таке просити! Щоб я кинув тебе? Я ж тільки-но тебе знайшов. Будь ласка, – благав він, – ходімо зі мною! Йдемо додому.

– Тату, облиш мене.

– Але я мушу тебе бачити. Я не можу покинути тебе тут. Я мушу бачити тебе!

– Ну, побачив. А тепер, будь ласка, йди. Тату, якщо ти мене любиш, дай жити так, як я живу.

Твою дівчинку, найкращу дівчинку на світі, зґвалтували.

Він ні про що не міг думати, окрім того, що її двічі зґвалтовано. Четверо загиблих від її бомб – це так фантастично, так поза всякими рамками, що просто неймовірно. Інакше й неможливо до цього ставитися. Бачити їхні обличчя, знати, що одна з загиблих – мати трьох дітей, інший – тільки-но одружився, третій мав от-от вийти на пенсію… Вона знала тих людей? Їй було все одно, хто це?.. Нічого цього він собі не уявляв. Не міг уявити. Уява була зайнята зґвалтуванням. Варто було про це подумати, як усе інше блокувалося: тікали в тінь обличчя, елементи зовнішності типу окулярів або зачіски, деталі родинного життя, роботи, дні народження, адреси, сам факт їхньої небувалої невинності – все тонуло в мороці.

Не один Фред Конлон, усі четверо Фредів Конлонів. Поглумилися. Зґвалтували – все інше випускалося з уваги. Все неначе силує: не думай ні про що – лише про зґвалтування.

Як це сталося? Ким були ті чоловіки? Хтось із її життя, теж якийсь пацифіст на втіках? Знайомий чи сторонній, волоцюга, наркоман, псих, який крався за нею, проник у будинок і погрожував ножем? І що далі? Її повалили на підлогу та приставили до горла ніж? Били? Що вони змусили її робити? Допомогти їй не було кому? То що ж вони примусили її робити? Він їх уб’є. Нехай вона розкаже, хто то був. Я хочу знати, хто це. Хочу знати, де це сталося, коли сталося. Ми поїдемо туди і знайдемо цих покидьків, я їх уб’ю!