Якось між тією жінкою та її чоловіком стався скандал з мордобоєм, і Меррі мусила покинути комуну, щоб подружжя не розпалося.
Тепер її занесло до Айдахо, і там, працюючи у фермера на зборі картоплі, вона вирішила утікати до Куби. Вечорами в батрацькій халабуді вивчала іспанську. Поживши з іншими робітниками, вона ще більш утвердилася у своїх переконаннях, дарма що чоловіки, коли напивалися, скажено ворохобились і не давали їй проходу. Вона була певна, що на Кубі їй не загрожуватиме жодне насильство з боку товаришів-робітників. І на Кубі вона зможе бути вже не Мері Штольц, а Меррі Левов.
На той час вона дійшла висновку, що в Америці просто неможлива революція, яка з корінням видерла б расизм, пожадливість і мракобісся. Підривати бомби в містах – марна справа, це як комарині укуси для ядерної супердержави, що негайно всією міццю кинеться обстоювати принцип вільної гонитви за наживою. А якщо вона не може роздмухувати полум’я революції в Америці, то треба присвятити життя революції, що вже сталася. Для неї це ознаменує кінець вигнання й початок справжнього життя.
Увесь наступний рік Меррі шукала, як потрапити до Куби, до Фіделя, який дав свободу пролетаріату, встановив соціалізм і викоренив несправедливість. Але у Флориді вона вперше зіткнулася з ФБР. У Маямі є парк, де збираються біженці з Домініканської Республіки. Там можна було підтягти іспанську, а незабаром і вона знайшла собі справу – взялася вчити хлопчиків англійської. Вони незлобиво називали її La Farfulla (заїка), і, повторюючи за нею англійські слова, жартуючи, передражнювали оте заїкання. Іспанською ж вона розмовляла без жодної запинки: чим не причина накивати п’ятами і кинутись в обійми революції!
Якось, розповідала Меррі батькові, вона помітила, що за її розмовами з хлопчаками спостерігає якийсь чорний хлопець, досить молодий, злидарського вигляду, але не із паркових завсідників. Вона одразу зрозуміла, що до чого. Тисячу разів Меррі здавалося, що за нею по п’ятах іде ФБР, і тисячу разів помилялася: в Орегоні, Айдахо, Кентуккі, Меріленді – усюди їй ввижалися агенти, які вистежували її в магазинах, де вона працювала; у кафе та забігайлівках, де вона мила посуд; на занедбаних вулицях, де жила; у бібліотеках, де ховалася і читала газети та праці теоретиків революції, студіювала Маркса, Маркузе, Малкольма Екса і Франца Фанона – французького мислителя, чиї сентенції, які вона на сон повторювала, як молитву, підтримували її дух десь так, як ритуальний молочний коктейль і бутерброд бекон-салат-томат. Не слід забувати, що ідейна алжирка вживається в роль «самотниці на вулиці» та осягає революційну місію інстинктивно. Алжирська жінка – не таємний агент. Без учнівських спроб, без чиїхось настанов, без метушні вона йде на вулицю з трьома гранатами в сумочці. Їй не здається, що вона грає роль. Вона ніким не прикидається. Натомість: триває інтенсивний процес драматизації, що перетворює жінку на революціонерку. Алжирка одразу виходить на рівень високої трагедії.
А дівчисько з Нью-Джерсі, думає Швед, скотилося до ідіотки. Дівчинка з Нью-Джерсі, яку віддали ми до школи Монтессорі, бо вона така розумна, дівчинка з Нью-Джерсі, яка в Моррістаунській школі отримувала тільки вищий бал, – ця дівчинка з Нью-Джерсі дійшла до вульгарного лицедійства, і, схоже, з психікою там також не все гаразд.
У всіх містечках, де ховалася, їй ввижалися федерали, але тільки в Маямі її врешті-решт запримітили – у той момент, коли вона, вчителька-заїка, проводила урок англійської для тамтешніх хлопчиськ. Ну як їй було їх не вчити? Чи треба було відвернутися від них, від уже народжених знедоленими, приреченими на убогість, які самі себе не мали ні за що? Коли другого дня Меррі прийшла в парк і побачила того ж хлопця – тоді він удавав, що спить на лавці під купою газет, – вона швидко чкурнула назад, дійшла до дороги, побігла. Вона бігла та бігла, аж поки на якомусь повороті не запримітила сліпу та вбогу величезну негритянку з собакою. Жінка трусила кухлем і тихо примовляла: «Люди добрі, згляньтесь на сліпу…» Біля її ніг на асфальті валялося пошарпане вовняне пальто, і Меррі подумала, що могла б сховатися в ньому, зачаїтися в його порожнині. Але ж не могла вона просто його забрати; і вона запитала, чи можна постояти поряд, помагаючи їй жебрати. «Валяй», – сказала негритянка, і тоді Меррі попросила в сліпої темні окуляри й це пальто. Негритоска сказала: «Бери», і ось Меррі стоїть під жарким маямським сонцем у старому зимовому пальті, чорних окулярах і трусить кухлем під тужливе негритянчине: «Люди добрі, згляньтесь на сліпу…» Ту ніч вона провела під мостом сама, ховалась, а назавтра прийшла туди знову і старцювала разом з негритоскою, закутана в пальто, у чорних окулярах. Незабаром вона замешкала разом зі сліпою та її псом, доглядала за ними двома.
Тоді ж вона почала цікавитися різними віруваннями. Вранці, коли вони прокидались усі в одному ліжку – Буніс (так звали негритянку), Меррі та собака, – співала їй спіричуел. А потім сталося страшне: Буніс захворіла на рак і померла; і це був справжній жах: лікарі, лікарня, похорон, на якому була сама лише Меррі, що проводжала в останню путь наймилішу людину у світі. Так важко їй ще не було ніколи.
За місяці хвороби Буніс Меррі прочитала в бібліотеках книжки, які назавжди відвернули її від юдео-християнства і вказали шлях до вищого етичного імперативу ахімси – беззастережного шанування життя й обітниці не шкодити жодній живій істоті.
Батько вже не питав себе, де той момент, коли він утратив владу над її життям, більше не вважав, що всі його діяння були марні й що над нею панувало щось, не наділене розумом. Тепер він думав, що Мері Штольц – це не його дочка: його дочці просто не до снаги пережити стільки болю. Його дочка була римрокською дитиною, розпещеним долею райським дитям. Це не вона працювала на картопляних полях, шукала під мостами притулок і п’ять років прожила в страху бути спійманою. Не вона спала в одному ліжку зі сліпою жінкою та собакою. Індіанаполіс, Чикаго, Портленд, Айдахо, Кентуккі, Меріленд, Флорида – ні, не могла б Меррі у всіх цих містах бідувати сама, жити самотньою волоцюжкою, мити посуд задля заробітку, ховатися від поліції та знатися з жебраками, котрі ночують у парку на лавках. І звичайно, вона нізащо не з’явилася б у Ньюарку. Ніколи. Півроку жити за десять хвилин пішки від нього, ходити в Айронбаунд через цей тунель із замотаним ганчіркою ротом, щоранку і щовечора самій, як перст, пробиратися через усі ці сміттєві завали та бруд – ні! Її розповідь – брехня. Навіщо ця брехня? Щоб знищити того, кого вони вважають лиходієм, тобто його. Ця розповідь – карикатура, зла, обурлива карикатура, а вона – професійна актриса, найнята і накручена, щоб його помучити, бо він – їхня цілковита протилежність в усьому. Вони хочуть добити його історією про парію, котра тужить у вигнанні в тій самій країні, де її сім’я так переможно вкорінялася – в усіх можливих значеннях цього слова; тому він і не вірив жодному слову з її розповіді. Він думав: її зґвалтували? Які ще бомби? Вона – легка здобич для кожного психопата? Те, що вона розповіла, – не просто бідування та поневіряння. Це пекло. Меррі не пережила б і одної такої пригоди. Її б просто розчавили ті чотири смерті, що вона заподіяла. Вона не зважилася б на холоднокровне вбивство і не змогла б жити після нього так, мовби нічого не сталося.
І тут він усвідомив істину: її ж якраз і розчавило! Хай би що там творилося, хай би що їй довелося пережити, її рішуча готовність відринути від себе й залишити позаду зневажене життя своїх батьків, перетворивши його на руїни, довела її до катастрофи саморуйнування.
Так, усе це могло статися з нею. Такі речі стаються на кожному кроці, куди не глянь, в усіх куточках планети. Він і гадки не мав, як можуть поводитися люди.
– Ти не моя дочка. Ти не Меррі.
– Не віриш – не вір. Може, так буде найкраще.
– Чому ти не запитуєш про матір, Мередіт? Може, мені про щось тебе спитати? Де народилась твоя мати? Яке її дівоче прізвище? Як звали її батька?
