І ось вам сумний результат: тут, на підлозі, сидить ще одна релігійна фанатичка. Якщо не можеш змусити світ прогинатись під тебе, тоді прогнися під нього сам.

– Я люблю тебе, – пояснював він Меррі, – ти знаєш, що я шукав тебе. Ти моя плоть від плоті. Але я міг марно шукати тисячу років: лице ти ховаєш, важиш сорок кілограмів, живеш казна-як. І ніхто б тебе таку не знайшов навіть у цій окрузі. Де ти була? – кричав він. Обурення батька, якого зрадила рідна дитина, дійшло свого краю, і він злякався, що зараз воно рознесе йому мозок, і він витече, як у застреленого Кеннеді. – Де ти була? Відповідай!

Вона розповіла йому про свої поневіряння.

А він? Він слухав і запитував себе: якщо в їхньому житті був якийсь критичний момент, до того як вона ступила на манівці, то де, коли? Відповідав: не було такого моменту, ні в чому і ніколи вони не утискали Меррі за всі ті роки, поки вона присипляла їхню пильність, прикидаючись домашньою, слухняною дитиною. Думав: марно це все, бо все те, чим він займався в житті, є ніщотою. Осягнення основ, відточування майстерності, слухняність; безмежна зосередженість на головному в житті, відданість найважливішим речам; раціональне вибудовування системи, скрупульозне вивчення будь-якої – великої, дрібної – проблеми; і ніякого дрейфу за течією, ніякого розслаблення чи лінощів; неухильна обов’язковість, повна віддача сил та енергії в будь-якій ситуації… Якась Конституція США – цей перелік статей його віри. А все це – лише марнота марнот. Раціональне створення системи марноти – цим він був зайнятий усе своє життя. Єдине, що йому вдавалося утримати в руках своїм відповідальним ставленням, – він сам.

«Не маю я над нею влади, – думав Швед, – і раніше не мав. Над нею владне щось абсолютно… безверхе. Недоумкувате. Верховодить нами всіма. Старші в цьому не винні. Вони самі в цьому не винні. Винувате в цьому щось інше».

У віці сорока шести, в 1973 році, за чверть відтинку до кінця століття-монстра, що не переймаючись тонкощами поховальних обрядів, усюди накидало трупів знівечених дітей та їхніх понівечених батьків, Швед дійшов думки, що ми всі перебуваємо під владою чогось геть схибнутого. І стривай, білозадий, воно ще всіх візьме за горло!

Він чув їхній сміх – усіх цих «прогнозистів», «пантер», цієї осатанілої армії лютих і непідкупних, які називали його злочинцем і смертельно ненавиділи за те, що він належав до заможних. Нарешті Швед це зрозумів! Вони мліли від радості, ледь не репали од захвату, бачачи, як низько впала його випещена, голублена дочка, як руйнується його привілейоване життя; вони нетямилися з радості, бо нарешті пригнали його, як худобину в стійло, до розуміння своєї правди, правди, яку вони вважали правдою в’єтнамських чоловіків, жінок і дітей, геть усіх чорношкірих Америки, котрі живуть, як в колонії, всіх, кого опустили капіталісти зі своєю невситимою жадобою. А оте саме щось, оте звихнуте, білозаде, – це історія Америки! Це Американська імперія! Це «Чейз-Мангеттен», і «Дженерал моторс», і «Стандард ойл», і «Ньюарк Мейд лезервер»! Ласкаво просимо на борт, собако-капіталісте! Вливайся у траханий-перетраханий Штатами рід людський!

Вона розповіла йому, що перші сімдесят дві години після вибуху переховувалася у свого логопеда Шейли Зальцман у Моррістауні. Вона без перешкод добралася до Шейли, її впустили, і вдень вона сиділа в кімнаті біля кабінету, а ночувала в самому кабінеті. А там пішли поневіряння нелегалки. За два місяці вона змінила п’ятнадцять імен, кожних чотири-п’ять днів перебиралася на нове місце. В Індіанаполісі – її прийняв священик, знаючи лише, що вона активістка антивоєнного руху і переховується від поліції, – вона, якось блукаючи кладовищем, побачила могилу дівчинки, яка народилася того ж року, що й Меррі, але рано померла. Вирішила прибрати собі ім’я цієї дитини, подала заяву про відновлення нібито загубленої метрики – і стала таким чином Мері Штольц. Записалася в бібліотеку, отримала картку соцзахисту, а коли їй виповнилось вісімнадцять – і водійські права. З рік пробула посудомийкою в богадільні, куди її прилаштував священик, і раптом якось вранці він зателефонував їй на роботу з автомата, сказав негайно прийти і зустрітися з ним на автобусній станції. Там він вручив їй квиток до Чикаго, сказавши, щоб звідти вона через два дні їхала в Орегон: у містечку на північ від Портленда є комуна, де їй зможуть дати притулок. Дав адресу, забезпечив грошима – на їжу, квиток і тяку-сяку одіж, – і вона поїхала в Чикаго, а там її зґвалтували в перший вечір по приїзду. Затягли кудись, замкнули, зґвалтували ще й пограбували. Їй щойно стукнуло сімнадцять.

Вона пішла посудомийкою в якусь підвальну винну забігайлівку – це було геть не схоже на затишну кухню в домі для пристарілих! – слід було заробити на дорогу в Орегон. У Чикаго не було наставника-священика; шукати якихось нелегалів вона боялася – ану як зробить щось не так і опиниться в лапах поліції. Вона боялася навіть зателефонувати священику в Індіанаполіс по міжміському. Її зґвалтували ще раз (у четвертих за ліком умебльованих кімнатах, де вона квартирувала), та цього разу хоч не грабували, тож через півтора місяці вона мала гроші на дорогу в комуну.

У Чикаго вона майже фізично відчувала свою самоту. Вона мов цупкою тканиною облягла її зусібіч і навіть проникала всередину. Не було й дня, а подеколи – навіть години, коли б вона не думала зателефонувати в Олд-Римрок. Але думки про отчий дім могли вибити з рівноваги, й тоді вона знаходила якусь забігайлівку, сідала біля стійки бару і замовляла бутерброд – бекон-салат-томат – і молочно-ванільний коктейль. Вона промовляла звичні слова, спостерігала, як закручуються на гарячому грилі краї беконної скибочки, дивилась, як вискакує із тостера хліб, акуратно відсувала сіль-перець-зубочистки, звільняючи місце для тарілки з їжею, відкушувала кусень бутерброда, запивала коктейлем, ретельно пережовувала позбавлені смаку волокна салату, вичавлювала в роті з підсушеного бекону жир із запахом диму, висмоктувала ароматний сік із м’якого помідора і заїдала политим майонезом хлібом; вона неквапно рухала щелепами, перемелюючи відкушені шматки в поживно-заспокійливу силосну масу, – точнісінько як мамині корови біля годівниць; і ця зосередженість на поглинанні їжі підтримувала в ній здатність жити далі в цілковитій самоті. Вона з’їдала бутерброд, допивала коктейль і лиш тоді згадувала, як опинилася тут і що повинна якось існувати далі. На час від’їзду з Чикаго вона вже не мала потреби в якомусь пристойному житлі; і ніколи більше туга за отчим домом та близькими не стискала їй горло.

В Орегоні вона взяла участь у двох вибухах.

Убивство Фреда Конлона не лише не спинило її, а навпаки, розохотило: після Фреда Конлона вона почулася вільною від останніх крихт страху й розкаяння – про нескінченні муки совісті не йшлося взагалі. Жах позбавлення життя (хай навіть ненавмисного) невинної людини, такої самої, як будь-хто із її знайомих, не повернув її свідомість до найглибшої з усіх заповідей, яку – і це неабияк вражає! – їхнє виховання не зробило для неї очевидною. Це вбивство лише підігріло її ідеалістичний запал, зміцнило в ній дух революціонерки, яка, не здригнувшись, удасться до найбільшої жорстокості, атакуючи й атакуючи цей неправедний світ. Вона показала, що бути ворогом усього доброчесного в білозадій Америці – це вам не графіті над ліжком на стіні!

– Ти підкладала бомби, – сказав він.

– Підкладала.

– І Гемлінам, і в Орегоні – ти.

– Так.

– В Орегоні хтось загинув?

– Так.

– Хто?

– Люди.

– Люди, – відлунив він. – Скільки людей, Меррі?

– Троє, – відказала вона.

Їжі в комуні було вдосталь. Багато чого вирощували там самі, тож не було потреби, як попервах у Чикаго, ночами нишпорити біля супермаркетів, шукаючи протерміновані продукти. В комуні вона стала спати з жінкою, в яку закохалася, – з дружиною ткача; на його верстаті вона навчилась працювати у вільний від бомб час. Після другого й третього своїх вибухів вона опанувала збирання вибухових пристроїв і стала фахівцем у цій галузі. З’єднування дротами динаміту з підривним капсулем, а підривного капсуля – з будильником (з магазину дешевих товарів) потребувало терплячості й точних рухів, але їй подобалася ця робота. Ось тоді вперше й почало зникати заїкання. Працюючи з динамітом, вона забула про заїкання.