Колись на шматку картону вона крейдою написала двоколірне гасло і почепила в себе над столом, змінивши ним його спортивний вимпел ще шкільних часів, і цей саморобний плакат щасливо провисів там цілий рік, аж до самого її зникнення. Вона якось завжди хотіла, щоб той футбольний вимпел належав їй, бо на ньому, по нижній стороні оранжево-коричневого фетрового трикутника, його тодішня подружка, ще в 1943 році на уроці вишивання вишила грубими білими нитками напис: «Левов – гордість нашого міста. Арлен». Плакат – єдине, що він зважився прибрати з її кімнати і знищити, але навіть на це йому знадобилося три місяці: брати чуже, чиїм би воно не було, дорослого чи дитини, суперечило його принципам. Проте через три місяці після вибуху він рішуче піднявся нагору, зайшов в її кімнату і зірвав цей плакат зі стіни. Текст був такий: «Ми проти всякої моралі та добропорядності білозадої Америки. Грабуймо, руйнуймо, палімо! Ми – втілення нічних жахіть твоєї матері». І підпис великими друкованими буквами: «ПРОГНОЗИСТИ ПОГОДИ». Як чоловік терпимий, він терпів і це. Слово «білозадої» – рукою його дочки, червоними літерами, жирно обведеними чорним. І цілий рік це провисіло в його домі.

І тому, хоча цей страшний плакат був огидний йому, він – поважаючи її особисту свободу, поважаючи право власності, поважаючи її працю, й так далі, й так далі, – не вважав за можливе прибрати його; тому що навіть у праведному гніві він не міг дозволити собі ні найменшого акту насильства, тепер перед ним наяву розгортався жахливий сон, щоб піддати освічену Шведову толерантність ще більшим випробуванням. Меррі гадає, що, порухавши рукою, вона обов’язково вб’є безневинну мошку, яка довірливо літає коло неї; інакше кажучи, вважає, що вона перебуває в такому тісному єднанні з природою, що найменший її порух може призвести до страшних наслідків. Отак і він: якщо забрати бридкий плакат, який вона тримала в кімнаті, то це буде вторгнення в її світ; він завдасть шкоди її психіці, це буде замах на її права, гарантовані Першою поправкою. «Чим я не джайн, – подумав Швед, – такий самий наївно-жалюгідний прихильник ненасильства. І цілі собі ставлю правильні аж до ідіотизму».

– Хто така Рита Коен? – запитав він.

– Не знаю. А хто це?

– Дівчина, яку ти присилала. У шістдесят восьмому. Після твого зникнення. Вона приходила тоді до мене на роботу.

– Ніхто не міг прийти до тебе від мене; я нікого не посилала.

– Невисоке дівчисько. Бліде як смерть. Африканська зачіска. Темноволоса. Я віддав їй твої балетки, альбом Одрі Гепберн і щоденник заїкання. Скажи, це вона тебе втягнула в цю історію? Вона зробила бомбу? Ще коли жила вдома, ти весь час розмовляла з кимось по телефону, вела секретні перемовини. – Секретні перемовини, які він також «поважав», як і плакат. Потрібно було цей картон роздерти, висмикнути телефон з розетки, а її – під замок! – Це вона була? Кажи правду.

– Я кажу тільки правду.

– Я дав їй десять тисяч доларів для тебе. Готівкою. До тебе ці гроші дійшли?

Сміх її пролунав добродушно:

– Десять тисяч доларів? Ні, тату, ще не дійшли.

– Тоді ти повинна мені відповісти. Хто ця Рита Коен, від якої я дізнався, де ти є? Чи, бува, не Мелісса з Нью-Йорка?

– Ти знайшов мене, бо шукав. Я й не думала, що не зможеш знайти. Ти мав шукати – і знайшов.

– Ти приїхала в Ньюарк, щоб полегшити мені пошуки? Ти для цього приїхала?

– Ні.

– Тоді навіщо ти приїхала? Про що ти думала? Ти про щось думала? Ти знаєш, де мій офіс. Ти знаєш, що він тут неподалік. Де логіка, Меррі? Так близько, і…

– Мала нагоду приїхати – і приїхала. От і все.

– Ах, так? Нагода, значить. Ніякої логіки. Абсолютно ніякої логіки.

– Наш світ – не місце, де я можу чи хочу так-сяк на щось впливати. Я принципово ні на кого й ні на що не намагаюся вплинути. А що ж до нагоди, то, тату, ми з тобою…

– Ти принципово ні на кого не впливаєш? – не витримав він. – Таки вже ні на кого? – Ніколи ще жодна розмова не доводила його до такого сказу. До абсурдного простакувата серйозність, із якою вона без запинки проголошувала очевидні істини, явне її психічне нездоров’я, відверта вбогість її житла та вулиці, відверта вбогість усього, з чим він зіткнувся, – все це нестерпним тягарем тиснуло на нього.

– Ти на мене впливаєш, – кричав він, – на мене! Ти мошок не вбиваєш, а мене вбиваєш! От сидиш ти і кажеш: «нагода», а це «вплив» і є, твоя слабкість «впливає» на мене, ще й як впливає, бляха-муха! На мене, на матір твою, на діда, на бабу, на всіх, хто тебе любить. Ганчірка на морді – яка маячня, повна, абсолютна маячня! А ти – ніяка не слабачка, ти дуже сильна особистість!

Марно шукати утіхи, повторюючи: це не справжнє моє життя, це сон про моє життя. Легше не стане. Не допоможе лють, виплеснута на дочку, не допоможе обурення малою аферисткою, яку він так поквапно прийняв за рятівницю. Спритна, цинічна шахрайка, яка легко обкрутила його довкола пальця. Вициганила в нього купу грошей всього за чотири візити по десять хвилин. Яке нахабство! Нічого святого. Нерви як канати. Звідки беруться такі діти?

Тут він пригадав, що одна така дитина «взялася» з його власного дому. А Рита Коен – ще з чийогось. Вони повиростали в таких самих домах, як і його. Їх випестували такі самі батьки, як він сам. І дівчат, які з головою поринули у політику, войовничих, агресивних, схильних до збройних «акцій» не менше за чоловіків, хоч греблю гати. В актах насильства, які вони чинять, і в їхньому жаданні самовдосконалення є якась страшна, бездонна чистота. Вони відриваються від свого коріння, а навзамін, як приклади для наслідування, беруть найстійкіших революціонерів, найнещадніших борців за власні переконання. Їхні організми наче безперервно генерують зле неприйняття, що штовхає вперед сталеву машину їхнього ідеалізму. Їхній гнів вибухонебезпечний. Заради того щоб зіпхнути історію з наїждженої колії, вони ладні на все, що може підказати їм їхня розбурхана уява. Над ними навіть призов в армію не висить; вони самовільно – щоб займатися тероризмом заради миру – вільно й безстрашно вербуються в терористи, бо вже засвоїли науку калічити і вбивати за допомогою вибухівки, навчилися грабувати, погрожуючи жертві пістолетом. І ніщо їх не стримує – ні страх, ні сумніви, ні внутрішні конфлікти: це дівчатка-бойовички, які нападають із засідки, безжальні екстремістки, повністю асоціальні елементи. В газетах, у рубриках «Увага, розшук!», йому не раз траплялись імена дівчат, які вчинили злочин на ґрунті антивоєнної діяльності: Бернадіна, Патриція, Джудіт, Кетлін, Сьюзен, Лінда…. І він уявляв собі, що Меррі з ними знається, що всі вони пов’язані одним шнурочком. Батько його, котрий через дурний розум якось подивився поліцейський репортаж про піймання «прогнозистів», котрі переховувались у підпіллі (серед яких були Марк Рудд, Кетрін Буден і Джейн Алперт – єврейські хлопці та дівчата віком од двадцяти до тридцяти, з вищою освітою, із забезпечених сімей), які насильством заперечували зло війни, віддані справі революційного перетворення суспільства та сповнені рішучості скинути уряд США, після цього ходив і казав: «Я пам’ятаю ті часи, коли єврейські діти сиділи по домах і робили уроки. Що сталося? Що, дідько забирай, сталося з нашими розумними єврейськими дітьми? Якщо батькам – тьху-тьху, щоб не наврочити! – вдається вирватися з-під гніту й перевести дух, тоді їхні діти одразу ж біжать і знаходять для себе новеньке ярмо. Не можуть без цього. Раніше євреї втікали від утисків, тепер вони шукають утисків. Раніше втікали від бідності, зараз утікають від статків. Усе догори дриґом. Вони не можуть відкрито ненавидіти своїх батьків, адже ті з них пилинки здувають, і кому відтак перепадає на горіхи? Америці!» Та Рита Коен – особливий випадок: це просто хвойда і злодійка.

Але якщо вона така, то чим пояснити її лист? Що, справді, трапилося з нашими розумними єврейськими дітьми? Вони звихнулися. Щось так на них діє. Щось налаштувало їх проти геть усього. Щось підштовхує їх до катастрофи. Це не ті розумні єврейські діти, котрі наполегливо рвуться вперед, просто роблячи краще за інших те, що слід робити. Ці ж діти почуваються у своїй тарілці лише тоді, коли краще за інших роблять те, що не треба робити. Невіра, заперечення – той безум, під чиїми прапорами вони служать.