Картини насильства ні на мить не полишали його уяву, на жодну хвилину, на жодну мить його не відпускало бажання піти і когось упорати. Всі зведені ним стіни не захистили її від наруги. Опікав-опікав, захищав, а від наруги не вберіг. Розкажи мені, що пам’ятаєш! Я прикінчу їх!

Пізно. Справу зроблено. І запобігти цьому він не міг. Аби цього не сталося, він мав би вчинити щось до того, як вони це скоїли. А як? Швед Левов? За межами ігрового майданчика Швед Левов хоч раз зачепив когось пальцем? Нічого так не гидилось це мускулисте диво, як застосування фізичної сили.

Де її не носило! З ким вона не лигалася! Як вона вижила без нормальних людей! І де живе тепер! Цікаво, всі її помешкання були такі? Чи, може, бували ще гірші? Так, звісно, їй не слід було робити того, що вона зробила, у жодному разі, але все ж таки, коли подумаєш, як вона жила цей час…

Він сидів за своїм столом. Йому потрібен був відпочинок – спинити плин небажаних картин, що поставали перед його очима. Фабрика стояла порожнем. Один нічний сторож приходив із собакою та відпрацьовував зміну. Зараз він був на парковці, обходив територію, обгороджену сітчастим, подвійної товщини парканом, по верху якого після заворушень дали ще й спіраль колючого дроту – для того начебто, аби щоранку, коли він під’їжджає та паркується, автівка казала йому, босу: «Їдь звідси! Їдь! Їдь!» Він сидів один у будівлі останньої фабрики, що залишилася в цьому найпаскуднішому з міст. Зараз його відчуття були навіть гірші, ніж під час заворушень, коли горіла Спринґфілд-авеню, горіла Саут-Оранж-авеню, на Бергер-стрит ішли погроми, всюди завивали сирени, гриміли постріли, снайпери стріляли з дахів по вуличних ліхтарях, юрма мародерів прочісувала вулиці; діти розтягували транзистори, люстри й телевізори, чоловіки оберемками цупили одяг, жінки котили дитячі коляски, вщерть набиті упаковками випивки в пляшках і ящиками пива; меблі з магазинів витягували просто на середину вулиці – дивани, дитячі ліжка, кухонні столи; цупили пральні машинки, холодильники, газові плити, крали не під покровом темряви, а серед білого дня. Їхня сила безмежна, їхні дії напрочуд злагоджені. Лоскоче нерви дзенькіт розбитих вітрин. Жодної платні за товар, не схочеш – оп’янієш! Американський смак до володіння всім на світі вирвався на волю і просто засліплював! Оце справжня магазинна крадіжка! Бери задарма все, що хочеш! Без жодних обмежень! Нечувана гульня, і гульня на дурницю! Люди наче подуріли: ось воно! Давай! На вулицях Ньюарка, що палали, під час Марді-Ґра шаленіє якась неначебто спокутна сила, діється щось схоже на ритуал очищення, дійство духовної та революційної природи, що зрозуміле всім без винятку. Сюрреалістичні картини пральних машин під зоряним небом, з відблисками вогню на їхніх поверхнях, серед охоплених пожежею вулиць центрального району віщують звільнення всього людства! Так, ось воно! Зараз вона прийде, грандіозна хвилина, унікальний в історії людства момент перетворення навиворіт: давні страждання догоряють у полум’ї, щоб ніколи більше не воскреснути, а всього через декілька годин їх замінять нові страждання, такі страхітні, такі жахливі, такі жорстокі й такі численні, що звільнення від них забере п’ятсот років. Цього разу – пожежа, а потім? Після пожежі – що? А нічого. Більш у Ньюарку нічого не буде.

І весь час, поки Швед сидить з Вікі – одна Вікі при ньому – і чекає, коли його фабрика запалає, чекає поліції з пістолетами, солдатів з кулеметами – чекає, що його захистить ньюаркська поліція, поліція штату, Національна гвардія – захистить хоч хтось, устигне до того, як вони дотла спалять справу, випестувану його батьком, довірену йому батьком… Але й тоді йому не було так паскудно, як тепер. Поліцейська машина відкриває вогонь по бару через дорогу, у вікно він бачить, як на землю, зігнувшись, падає жінка, вбита з одного маху, в нього на очах… Та навіть це не дорівняється до нинішніх пригод. Людські крики, стрілянина, пожежники безсилі проти вогню, бо притиснуті до землі кулеметним вогнем, що пронизував простір; вибухи; звідкись раптом – сплеск дробу барабанів бонго; серед ночі – залпи пістолетних пострілів по всіх вікнах перших поверхів, де був знак вікторії… Але сьогодні йому набагато гірше. А потім усі зникли, кинувши тліючі руїни, – фабриканти, торговці, власники магазинів, банки, корпорації, універмаги; весь наступний рік із Саут-Ворд, із кожної вулиці житлового кварталу щодня виїжджали по два фургони з меблями; тікали власники скромних жител, які вони розпродували за безцінь – і на тому спасибі! Але він навіть з місця не рухається, відмовляється виїздити, «Ньюарк Мейд» залишається в місті – проте навіть такою ціною він не викупив їй порятунок від наруги. В найгірші часи він не кидав свою фабрику на поталу вандалам; він не кинув робітників, не відвернувся від цих людей – але його дочку все одно зґвалтували.

Просто за його столом, у заскленій рамочці, на стіні висить лист Спеціального комітету з громадянських заворушень при губернаторі, в якому містеру Сеймуру І. Левову оголошується подяка за свідчення у зв’язку з масовими заворушеннями та робиться наголос на його мужності й відданості Ньюарку, офіційний лист, підписаний десятьма іменитими громадянами, зокрема – двома католицькими архієпископами і двома екс-губернаторами штату. Поряд з листом, теж у заскленій рамочці, стаття зі «Стар Леджер», що з’явилася на півроку раніше, з його знімком та під заголовком «Фірма з виробництва рукавичок рішуче налаштована залишатися в Ньюарку» – а її все одно зґвалтували.

Зґвалтування проникло в його кров, і йому ніколи не позбутися цієї зарази. По його кровоносній системі текли їхні запахи, руки, ноги в різних видах, волосся, штани. І звуки – удар тіла об землю, її крики, ритмічний стукіт у тісному просторі. Мерзенний гавкаючий звук, видаваний оргазмуючим ґвалтівником. Його мукання. Її плач. Зґвалтування заполонило свідомість, витіснивши все інше. Вона, не сподіваючись біди, без страху виходить із дому, ззаду на неї нападають, хапають, кидають на землю. Її тіло в їхньому розпорядженні, і тільки одяг його захищає – одяг вони зривають. Між її тілом та їхніми лапами – нічого. Вони в її тілі. У вузькій порожнині її тіла. Груба сила, з якою вони проникли в неї. Рвучка сила. Вибили зуб. Один ґвалтівник був психічно хворим. Він сів на неї й випорожнився. Ці паскуди зґвалтували її всю. Вони говорили чужинською мовою. Реготали. Удовольнили всі свої бажання збоченців. Один удовольняв, другий чекав. Вона бачила, як другий дожидається своєї черги. І була геть безпорадна.

Він теж безпорадний. Людина рветься діяти, шаленіє, казиться – й то тоді, коли вона позбавлена найменшої можливості зробити бодай щось.

Її тільце в ліжечку. Її тільце у ванні. Її тільце, коли вона намагається встояти на його животі. Черевце, що проглядає між штанцями та сорочкою, коли вона, виконуючи ритуал зустрічі його з роботи, висне на ньому. Її тільце, коли вона підстрибує і злітає до нього на руки, безмежно довіряючи себе його батьківським обіймам. Абсолютне обожнювання несе до нього це летюче тільце, яке здається досконалим, довершеним крихітним витвором, наділеним усією красою мініатюри. Тільце, яке вона мовби нашвидкуруч накинула на себе, наче плаття, щойно попрасоване – ніде ані зморшки. Безпосередність, наївна свобода в поводженні з власною наготою. Яку хвилю ніжності збурює це в тобі! Її босі ніжки схожі на лапки малої тваринки. Новенька, ще не розтоптана пара гладесеньких лапок. Маленькі чіпкі пальчики-кігтики. Довгі тонкі ніжки. Витривалі ніжки, найбільш м’язиста частина її тіла. Рожеві трусики. Лінія між її дитячими сідничками, задок, непідвладний силі тяжіння, яка в маленької Меррі явно відносилася не до «низу», а до «верху». Ніде ані грама жиру. Внизу живота неначе тонким вістрям прокреслена лінія з’єднання тонко скроєних пелюсток, які в потрібну мить часового круговороту розкриються і перетворяться на орігамі жіночого дітородного органу. Неперевершений пупок. Пропорційний тулуб. Яка гнучкість хребта! Кістяні гребінці уздовж спини – наче клавіші маленького ксилофона. Анатомічно вивірена реберна клітка. Десь у її глибині дрімають, чекаючи пробудження, груденята. Пристрасті, які з часом вирвуться на поверхню, ще блаженно-блаженно дрімають. Але шия говорить про жінку, яка вже формується, – це проглядається в з’єднанні хребців, у ніжному малюнку ліній, що сковзають донизу. Обличчя. Її сокровенна суть. Це обличчя не буде з нею все життя, однак несе на собі відбиток її майбутнього. Мета, яка зникне, та все ж проглядатиме навіть через півсотні літ. У дитячому личку майбуття ще не проглядається. Видно лише свіжість. Вона тільки щойно вступила у свій життєвий цикл. Ще ніщо не встоялось, але могутній час уже енергійно взявся до роботи. Контури черепа м’які. Опуклість не до кінця сформованого носа – це все-таки ніс. Колір її очей. Найтонша білизна білків. Прозора блакить. Безхмарні очі. Безхмарне все, та очі – особливо; вони наче вимиті вікна, за якими нічого поки що не видно. Досвідченість ледь намічених брівок. Вуха – кружечки кураги. Ніжні. Так би й з’їв. Вушка, що завжди старші за неї. Вушка, про які в житті не скажеш, що їм тільки-но чотири стукнуло, й водночас майже такі самі, як і коли їй було чотирнадцять місяців. Майже неймовірна тонкість її волосся. Їхній напрочуд здоровий вигляд. Рудизна, що надавала йому більшої схожості з материнським волоссям, ніж із батьковим; відчуття, що вони мовби освітлені вогнем і ввібрали в себе запах цілого дня. Безтурботне й неозоре розчинення в його обіймах. Котяча довіра до всесильного і великого тата, з яким не страшно. Вона така велика, що своєю безмежною довірливістю будить у ньому інстинкт захисника свого дитяти, інстинкт, що настільки пронизує весь його організм, що, напевне, нагадує ті відчуття, які – з її розповідей – переживала Дон, годуючи грудьми. Ось дочка підстрибує, опиняється в нього на руках, горнеться до нього – і він відчуває, що їхня близькість абсолютна. Але водночас просочена впевненістю, що він не заходить надто далеко, що цієї небезпеки не існує, що безмежна свобода і безмежне задоволення, які він відчуває, схожі на узи, що пов’язували Меррі з Дон, коли та прикладала малу до грудей. Це правда. Жодних сумнівів. І він, і вона були частиною гармонії. Такої чудової гармонії. Що ж трапилося з цією чудовою дівчинкою? Вона заїкалася. І що? Що в цьому такого страшного? Що ж усе-таки сталося з цим абсолютно нормальним дитям? Чи доведеться припустити, що саме так і стається з чудовими, цілком нормальними дітьми? Пришелепуваті такого не роблять, а нормальні – так. Ти опікаєш, захищаєш їх, а захистити, виявляється, ніяк! Не опікати – нестерпно, й опікати – нестерпно. Нестерпно все. Її ворожа автономність жахала. Найстрашніше, що є в цьому світі, затягнуло у свій вир її дитину. Краще б уже це дивовижно виточене тіло ніколи не з’являлося на Божий світ.