Дон на той час підновила обличчя і семимильними кроками поверталася у свій колишній стан, а от Меррі… Ну, люба Меррі, доню мила, безцінна, єдина й незамінна дівчинко Меррі, от як, скажи, лишатися на Централ-авеню, боротися за збереження фабрики, коли там все побили, все потрощили чорношкірі, які чхати хотіли на якість продукції – цим людям до лампочки все! Вони загнали мене в глухий кут, бо знають, що в Ньюарку не лишилося людей, яких можна було б навчити і поставити натомість. А зараз я мушу боятись, що якщо покину Централ-авеню, ти обізвеш мене расистом і не захочеш більше бачити – так? Я стільки часу чекав зустрічі з тобою, і мама, і дід, і бабуся – ми всі, двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень, п’ять років чекали хоч якоїсь вісточки від тебе. От ну скільки ще можна відкладати життя на колись! Зараз 1973 рік. Мама стала як нова копійка. Якщо ми хочемо почати жити заново, то починати треба вже.
Чекання Шведа проминало не в чехословацькій місії у товаристві консула за чаркою сливовиці (як могли б подумати батько чи Дон, зателефонувавши в офіс і не заставши його там), а напроти ветклініки на Нью-Джерсі-Рейлроуд, за десять хвилин їзди від фабрики.
Десять хвилин їзди. А скільки це в роках? Усі ці роки вона була в Ньюарку? Меррі жила в єдиному на світі місці, де він навіть із тисячної спроби не додумався б її шукати! Невже йому не вистачало розуму, невже вона була така зухвала, затята, ненормальна, що йому бракувало фантазії уявити щось із того, на що здатна його дочка? Чи таки бракувало? А втім, якому батькові не забракло б? Це суще безглуздя! Його дочка жила в Ньюарку, працювала по той бік колій Пенсильванського вокзалу, в Айронбаунді, але не там, де бідняків району Даун-Нек, іммігрантів ранішої хвилі, помалу витісняють португальці, а тут, на західній окраїні Айронбаунда, в тіні залізничного віадука, що відтинав шматок Рейлроуд-авеню із західного боку. Тут, у Ньюарку, ця похмура споруда здавалася чимось на кшталт Китайської стіни: змурована з пісковикових брил, вона підносилася на двадцять футів над землею і тягнулася довше милі, пронизана по всій довжині тільки півдюжиною загиджених підземних переходів. Уздовж цієї захланної вулиці, яка була нічим не краща і не гірша, ніж будь-яка вулиця в будь-якому з мертвих міст Америки, в’юнилася стіна шляхопроводу, без охорони і без різноколірних плям графіті. Абсолютно голі стіни віадука (якщо не брати до уваги прив’ялих бур’янів, що стирчали посохлими жмутами там, де висипався будівельний розчин) своїм виглядом наче засвідчували перемогу осоружної промзони в боротьбі за ствердження й увічнення власної осоружності.
На східному боці вулиці темніли заводські будівлі, які були ровесницями Громадянської війни: ливарні та мідеплавильні цехи, заводи й фабрики важкої промисловості, які сто років вивергали в небо чорний дим. Тепер вони стояли почорнілі й сліпі: заставлені цеглою отвори вікон, закладені шлакоблоками входи-виходи не пропускали всередину жодного променя сонця. Колись люди втрачали тут пальці та руки, розтрощували ноги та нівечили обличчя; колись тут в лютий холод і нестерпну спеку гарували діти, на фабриках XIX століття, де в нескінченному людському вирі з’являлося на світ то те, то се; а зараз ті будівлі стояли запечатані, замуровані, наче склепи. Це було поховання Ньюарка – міста, яке вже не збиралося повертатися до життя. Піраміди Ньюарка, такі ж величезні та темні, зухвало непроникні – за історичним правом усіх видатних поховальних споруд, де знайшли свій останній притулок цілі династії.
Заворушники не пішли далі залізничного насипу, де тягнулися колії; якби пішли, то всі ці фабрики, весь заводський район перетворився б на згарище, як підприємства на Вест-Маркет-стрит, що починалася одразу за «Ньюарк мейд».
– Пісковик і цегла, – казав колись батько. – Ось і весь тобі бізнес. Тут пісковик добували. Ти знав це? Коло Бельвілля, вище по течії. В цьому місті все є. Той хлопець, котрий продавав Ньюаркський пісковик і цеглу, аж ніяк не бідував.
Уранці щосуботи батько брав Шведа в машину, і вони колували по Даун-Неку, забираючи в надомників нашиту за тиждень продукцію. Машина, стрибаючи на вибоїнах брукованої вулиці, один за другим минала небагаті каркасні будиночки, масивний залізничний віадук, який то пропадав із поля зору, то знову виринав, ніколи не втікаючи далеко. Швед уперше побачив рукотворного велета, що розділяв це місто і зменшував людей, і попервах навіть боявся його. Хлопець уже тоді чутливо ставився до власного оточення, ладний вбирати його в себе і навзаєм сам розчинятись у ньому. Він мав років шість-сім. А може, і п’ять, коли ще Джеррі не було на світі. Контрастно величезні брили, завдяки яким це місто видавалося йому ще «велетенськішим», аніж було насправді. Рукотворний обрій, глибокий поріз у плоті міста-велета – так наче відкрилось сутінкове царство пекла, коли залізницю змусили реагувати на популістський хрестовий похід, піднявши колії над переїздом, щоб покласти край аваріям і смертям пішоходів.
– Пісковик і цегла, – казав батько захоплено. – Той малий вже може ні про що не думати.
Усе це сталося ще до того, як вони замешкали на Кір-авеню, навпроти синагоги, в домі на три сім’ї в бідняцькій частині Вейнрайт-стрит. Батько не мав навіть горища, але шкури скупляв – в одного роботяги з Даун-Нек, який тримав у гаражі всяке добро, яке вдавалося поцупити з дубильні, запхавши в здоровенні гумові чоботи чи накрутивши на себе під комбінезоном. Той кожум’яка, здоровенний, вайлуватий поляк із грубими, укритими наколками ручиськами, теж працював у дубильні, і Швед зберіг туманні спогади, як батько, стоячи біля єдиного гаражного вікна, вивчає вироблені шкури на позір, чи нема де ушкоджень, а потім, перш ніж ухвалити рішення, розтягує їх на коліні. «Спробуй на дотик, – казав він Шведу, коли вони щасливо поверталися в машину, і малий посмикував м’яку козячу шкуру, цілком наслідуючи дії батька; проводив пальцями, щоб оцінити ніжний дотик, оксамитову структуру відрізу, його зернисту пружність. – Оце справжня шкіра, – казав батько. – Від чого шкіра така делікатна, Сеймуре?» – «Не знаю». – «Добре, а що таке козеня?» – «Дитинча кози». – «Правильно. І чим воно харчується?» – «Молоком?» – «Так! І саме через те, що козеня не їло нічого, крім молока, шкіра його така гладенька і чудова. Поглянь на пори цієї шкіри через збільшувальне скло – вони дрібні-дрібні, такі дрібні, що ти їх навіть не бачиш. Але козеня береться їсти траву, і тут починається зовсім інша історія. Коза їсть траву, і шкіра в неї робиться як наждачний папір. Сеймуре, з кого беруть найтоншу шкіру для вихідних рукавичок?» – «З малят». – «Добре, хлопчику! Але розумієш, синку, недостатньо, щоб це була шкіра дитинчати, її ще слід виправити правильно. Ти мусиш навчитися це робити. Це як хороший кухар і поганий кухар. Дай поганому кухарю кусень чудового м’яса – і він зіпсує його. Чому в одного торт смачний, а в іншого – поганий? У першого – смачний і ніжний, а в другого – сухий? Так само й зі шкірою. Я працював у дубильні. Це хімікалії, температура, час. Ось тут усі відмінності й вилазять. Якість товару, який ти купив, то питання десяте. Дубити і погану, і хорошу шкіру коштує однаково. Погана навіть більше винесе: до неї треба більше рук докласти. Гарна, гарна, – приказував він, – класна шкіра. – І додавав, продовжуючи посмикувати клаптик шкіри: – А чи знаєш ти, Сеймуре, чи знаєш, як отримати цю шкіру?» – «Ні, тату, як?» – «Треба над нею працювати».
У Даун-Неку загалом проживало вісім чи десять, а може, й дванадцять іммігрантських родин, яких Лу Левов забезпечував і шкірою, і викрійками власного виробництва. То були вихідці з Неаполя, які в Італії займалися рукавичками, і найкращих із них він узяв на роботу, коли нашкріб достатньо грошенят на оренду першого в історії «Ньюарк мейд» робочого приміщення. То було невеличке горище фабрики, де клепали стільці, на Вест-Маркет-стрит. І старий дідуган-італієць чи батько сімейства кроїли на кухонному столі, озброївшись французькою лінійкою, величезними ножицями і скобелем, привезеними ще з Італії. Їхні бабусі або матері зшивали скроєне докупи, а дочки розпрасовували рукавички старим дідівським способом – прасками, нагрітими в ящику, який стояв на череватій грубці. Жінки працювали на допотопних, ще із минулого століття «зінґерах», які Лу Левов, щойно навчившись їх збирати-розбирати, накупив за безцінь, а потім сам і обслуговував; щонайменше раз на тиждень він мусив надвечір проїхатись по Даун-Неку і присвятити кілька годин лагодженню машинок. А решту часу він удень і вночі гасав містами Нью-Джерсі, торгуючи рукавичками, яких йому нашили італійці. Спочатку він продавав їх з багажника, просто серед центральних вулиць, а потім почав здавати на реалізацію галантерейним магазинам і універмагам. Це були перші серйозні клієнти компанії. А в маленькій кухоньці, за якихось півмилі звідси, Швед уперше побачив, як найстаріший неаполітанський майстер кроїть рукавички. Він точно пам’ятав, що сидів на руках у батька, котрий дегустував сімейне винце, а проти них сидів закрійник – столітній, як казали, дід, котрий нібито шив рукавички ще для королеви Італії. Старий розрівнював краєчки шкіри, проводив по них туполезим ножем – і так з півдюжини разів.
