І так само він не міг сказати, що ненавидить дочку за те, що вона скоїла; це вже було б занадто! От би перестати йому бовтатися в трьох світах – у тому, що без Меррі, у тому, де вона колись була, і в тому, де вона тепер, – от би її зненавидіти так, щоб зовсім утратити інтерес і до неї – тодішньої, і до неї – теперішньої!.. Було б добре знову йому навчитися мислити так, як мислить більшість люду, знову стати абсолютно звичайним мужиком, покінчити з цим клятим шарлатаном від щирості – Шведом, привабливим зовні, та Шведом, який гине від терзань, покінчити із благополучною обгорткою і виснаженою душею Шведа, покінчити із Шведом усміхненим, який не стомлюється прикидатися щасливим і повністю застить іншого, похованого живцем Шведа! Якби він міг бодай приблизно відтворити непорушену цільність існування, звідки черпала сили його пряма фізична певність і свобода, поки він не став батьком людини, звинувачуваної у вбивстві! Якби ж він міг стати таким нетямущим, як дехто вважав, – якби ж йому стати таким бездоганно простим, як міф про Шведа Левова, що свято берегли тодішні діти – шанувальники героя! От уявіть собі, що він набрався духу і сказав: «Терпіти не можу цей дім!» – і знов перед нами віквейський Швед Левов. Уявіть, що він каже: «Ненавиджу цю дитину! Щоб духу її більше тут не було!» – і живе собі далі, відрікшись, на віки вічні відхрестившись і від неї, і від її химер, в ім’я яких вона готова… ні, не вбити, але холоднокровно відсторонитися від своєї сім’ї; від тих химер, які не мають жодного стосунку до якихось «ідеалів», крім хіба що безчестя, відвертого злочину, манії величності та збоченого сприйняття реальності. Сліпий антагонізм, інфантильне бажання насильства – ось її «ідеали». Вічні пошуки, куди і на кого виплеснути свою лють. Авжеж, тут річ не тільки в заїканні. Злостива ненависть до Америки – вже хвороба сама по собі. А Швед любив Америку. Йому подобалося бути американцем. Але навіть тоді він ніяк не міг зважитись і пояснити Меррі, чому він пішов на образу, хоча вже й тоді боявся вивільнити джина з пляшки. Їхнє життя тривало під постійним гнітом заїкання Меррі. І доти він жодним чином на це не впливав. І Дон не впливала. Так само не впливали і його батьки. От як вона могла б і далі залишатися «його», якщо навіть тоді вона йому не належала; ну, звісно ж, не належала, якщо його батьківська спроба пояснити їй, чому він із такою теплотою ставиться до країни, у якій народився та виріс, умить приводила її до стану повної боєготовності до стрімкого бліцкригу. Заїко ти заслинена, стерво нещасне! Та хто ти взагалі така!
Уявіть, скільки різного бруду вона б вилила на свого батька, якби дізналася, що той, як був хлопчиськом, аж чманів, перераховуючи назви сорока восьми штатів. А як він тішився дорожнім картам, що їх роздавали безплатно на автозаправках! А як пишався своїм прізвиськом, що з’явилося в нього по-буденному сіро! Він саме перейшов у старшу школу, і в перший день занять, на першому уроці фізкультури, коли він розминався з баскетбольним м’ячем, поки решта класу перевзувалася в кеди й шикувалася перед початком занять. І він двічі поцілив у кошик м’ячем, із п’ятнадцяти футів, навісом – раз! раз! – просто так, двічі поспіль! І тут почувся смішкуватий добродушний голос Дока, як звали Генрі Ворда – фізкультурника і тренера з боротьби, недавнього випускника Монтклерського університету.
– Де це ти так наловчився, Шведе?
Він стояв у дверях свого кабінету і дивився на стрункого чотирнадцятирічного блондина з блискучими блакитними очима і такими легкими граційними рухами, яких ще не бачив у цьому спортзалі.
Оскільки це прізвисько одразу відділило Сеймура Левова від Сеймура Мюнцера і Сеймура Вішноу, які вчилися з ним, то у перший рік навчання воно стало прозивним у спортзалі; згодом його підхопили інші тренери та вчителі, школярі, потім воно пішло за межі школи, і поки Віквейк залишався колишнім єврейським Віквейком і тамтешні мешканці з шанобою ставилися до своєї минувшини, Док Ворд лишався в їхній пам’яті тим чоловіком, завдяки якому Швед став Шведом. Це ім’я приросло до нього. Попри всю простоту, старе американське прізвисько, яким фізкультурник нагородив його в спортзалі, яке зліпило з підлітка міфічного героя, чого не могло б зробити просте ім’я Сеймур; і не лише на той час, поки триватиме шкільна наука, а допоки його пам’ятатимуть однокласники. Це був його незримий паспорт, з яким він чимраз глибше поринав у все американське, безповоротно перетворюючись на великого, врівноваженого, оптимістичного американця, про що й помріяти не могли його неотесані предки і навіть вічний упертюх батько – давно вже не новачок в Америці.
Він перейняв від батька і його манеру спілкуватися з людьми, коли той, як стовідсотковий американець, звертався до заправника на станції: «Мак, бензину повний бак, о’кей? Шеф, пірни під капот, глянь, чи там усе добре». Їхній «де-сото», поїздки, задоволення від цих вояжів. Малі, непримітні будиночки для туристів, де вони зупинялись на ніч, а потім мальовничими путівцями штату Нью-Йорк їхали до Ніагарського водоспаду, щоб упитися грандіозним видовищем. А ще була їзда у Вашингтон, і Джеррі всю дорогу приндився. Перше звільнення Шведа додому під час служби в морській піхоті, паломництво в Гайд-парк із батьками та Джеррі. Ось уся їхня сім’я, схиливши голови, стоїть перед могилою Франкліна Рузвельта. Швед щойно з табору для новачків і тут, перед могилою, відчував, що діється щось серйозне; запеклий, темний від засмаги (коли їх муштрували на плацу, стояла неймовірна спека, яка в окремі дні сягала і ста двадцяти градусів за Фаренгейтом), він стояв і врочисто мовчав; на ньому нова літня форма: накрохмалена сорочка, вузькі, без кишень, штани кольору хакі, що ідеально облягали тіло, туга краватка, кашкет, рівно насунутий на коротко стрижену голову, начищені до блиску черевики з чорної шкіри і ремінь, у якому він почувався найсправжнісіньким морським піхотинцем – плетений ремінь кольору хакі, що туго облягав солдатську талію, в якому він, новачок Перріс-Айленду, вже встиг зробити щонайменше десять тисяч віджимань для м’язів пресу. От хто вона така, щоб виставляти все на глум, щоб ненавидіти це, бажати його знищення? Невже вона ненавиділа і війну, і перемогу в ній? Сусіди на вулиці, які плакали та обіймалися в День Перемоги, сигналили, ходили по галявах перед будинками і гучно били в різний посуд. Сам він був тоді в Перріс-Айленді, а знає все це з материнського листа, який зайняв аж три сторінки. Знав він і про гулянку на шкільному спортмайданчику (яка була в той самий вечір), і про те, що там були всі їхні знайомі та друзі сім’ї, однокласники, м’ясник, який жив по сусідству, бакалійник, аптекар, кравець і навіть касирка з цукерні; охоплені ейфорією, всі ці середніх літ статечні городяни ставали низкою і, як шалені, удавали Кармен Міранду, танцювали конгу – раз-два-три, вихиляс, раз-два-три, вихиляс – і так до другої години ночі, і навіть довше! Війна. Перемога в цій клятій війні. Перемога, перемога, перемога прийшла! Кінець смертям і війні!
Довчаючись останні місяці в школі, Швед щовечора читав газети, відстежуючи дії морпіхів на Тихому океані. Він бачив у журналі «Лайф» (а потім у нічних кошмарах) тіла понівечених піхотинців, що полягли на острові Пелеліу з групи Палау. Містечко з назвою Криваве Перенісся. Там, у старих фосфоритних копальнях, засіли япошки, і поки їх спалили вогнеметами на головешки, вони поклали не одну сотню молодих американців, яким було по вісімнадцять, дев’ятнадцять років. Практично Шведові однолітки! В своїй кімнаті він повісив карту і прапорцями відзначав на ній просування морських піхотинців, котрі тіснили японців, то атакуючи невеличкий атол, то захопивши гряду островів, а вузькоокі, засівши в коралових укріпленнях, огризалися лютим вогнем з мінометів і рушниць. Першого квітня 1945 року, якраз на Великдень і в рік його випуску, зайняли Окінаву. Двома днями раніше він зробив «дабл» і «хоум-ран», коли їхня команда програвала Вест-Сайду. Менш як за три години після висадки шостий дивізіон морпіхів захопив Йонтан – одну з двох військово-повітряних баз на Окінаві. А ще через тринадцять днів був узятий півострів Мотобу. Чотирнадцятого травня (за день до того Швед у грі з Ірвінґтоном заробив один «сингл», один «трипл» і два «дабли») коло берегів Окінави два пілотованих смертниками літаки протаранили флагманський авіаносець «Банкер-Гілл»: начинені бомбами машини врізались у злітну палубу, де стояли готові до злету літаки американців із повними баками та боєкомплектами. У небо шугонув вогненний стовп заввишки тисячу футів, а в пеклі пожежі, яку гасили вісім годин, загинуло чотири сотні моряків і літунів. Чотирнадцятого травня 1945 року морпіхи шостого дивізіону взяли Шугар-Лоуф-Гілл – а Швед зробив тоді три «дабли» в переможній грі з Іст-сайдом; мабуть, то був найгірший, найчорніший день в історії морської піхоти. А може, й в історії людства. Печери і тунелі, які пронизували південну частину острова і куди вгризалися, маскуючись, японці, були залиті вогнеметним вогнем, всі ходи-виходи підривалися то гранатами, то вибухівкою. Рукопашні сутички тривали день і ніч. Японські стрільці та кулеметники, прикуті ланцюгами до позицій, не могли відступити і билися до останнього. Двадцять другого червня, у день випуску з Віквейської школи, коли Швед побив рекорд Ліги Ньюарка за кількістю «даблів», зроблених за сезон одним гравцем, шостий дивізіон морської піхоти підняв американський прапор над Каденою – другою окінавською авіабазою: плацдарм для просування на Японію був готовий! За період від 1 квітня до 21 червня 1945 року, який з різницею плюс-мінус кілька днів збігся з останнім (і найкращим у спортивній кар’єрі) сезоном Шведа на позиції першого бейсмена за час навчання в старшій школі – острів завдовжки із півсотні миль і з десять миль завширшки був повністю зайнятий американськими військовими, хоча й ціною п’ятнадцяти тисяч молодих життів. Кількість убитих японців, військових і цивільних, склала 141 тисячу чоловік. Подальше просування на північ з метою окупації всіх островів і припинення війни означало б, що кількість загиблих з обох боків зросла б удесятеро, у двадцять, у тридцять разів… Проте Швед не став ховатись од війни, він хотів долучитися до вирішального удару по японському агресору, відтак обрав морську піхоту, що зазнавала страшних втрат повсюди: Окінава, Тарава, Іводзіма, Ґуам, Ґвадалканал…
