Так чи інакше, Дон ненавиділа не будинок; вона ненавиділа спогади, від яких не сховатися, всі пов’язані з домом спогади, які, звісно, були і його. Ось Меррі, яка ходить у молодші класи, розляглася на підлозі в кабінеті Дон біля столу, і поки мати підсумовує прибутки свого фермерського бізнесу, вона малює Графа. Меррі – сама зосередженість, як і мама, малює завзято і тихо радіє: вона ж майже доросла, а як ще виросте, то буде зовсім як матуся. Спогади, надто про ті роки, коли вони не були тими, ким стають батьки в дев’яти з десяти випадків (наглядачами, взірцями для наслідування, моральними авторитетами, причепами на прізвиська «Ану-Збери!» чи «Не-Бабрайся-Там!», людьми, чиї обов’язки нагадувати про обов’язки та повсякденні справи); спогади здебільшого про ті часи, коли вони знову відкрили одне одного, вже вільні од протистояння між батьківською владністю і недоладною дитячою непостійністю; миті передиху в родинному житті, коли вони невимушено спілкувались одне з одним.

Перші проблиски ранку: Швед голиться у ванній кімнаті, Дон пішла будити Меррі; для нього не було кращого початку дня, ніж стати свідком цього ритуалу. Меррі росла щаслива, не знаючи, що таке будильник: роль цього пристрою виконувала Дон. Задовго до шостої ранку вона вже поралася у хліві, але о шостій тридцять рівно Дон покидала своє стадо і йшла в дім, вона підіймалася в дитячу, сідала на краєчку ліжка – і починався світанковий ритуал «Пустунка». Починався без слів, Дон просто гладила по голові сплячу Меррі, й це мовчазне дійство могло тривати навіть дві хвилини. Потім напівспівучим шепотом Дон питала дочку: «Може, час оживати?» У відповідь Меррі, не розтуляючи очей, ворушила мізинцем. «Може, ще?» – не відступала Дон. Гра набирала силу, Меррі морщила ніс, облизувала губи, потім ледь чутно зітхала і, як заключний акорд, сідала в ліжку, ладна встати і піти. Це була гра, що зображала втрату: рано чи пізно Меррі покине батьківський кокон, де вона в цілковитій безпеці; рано чи пізно Дон не зможе огорнути захисними чарами ту, кого наразі може захищати. Цей ритуал «Пробудження дитини» проіснував ледь не до дванадцятиріччя Меррі; єдиний з ритуалів раннього дитинства, який погоджувалася терпіти Дон: ані вона, ані її дочка ще не виросли з нього.

Як він любив дивитися, коли вони, мати й дочка, робили щось удвох! Він бачив їх очима батька і буквально відчував, як сила матері перетікає в дочку – і навпаки. Ось вони в купальних костюмах вибігають із хвиль і кидаються – хто скоріше? – до своїх рушників: дружина, яка не так давно сягнула вершини свого розквіту, і дочка, яка щойно вступила в пору цвітіння. Яскраве унаочнення циклічності життя, і згодом йому навіть здавалося, що він цілком пізнав жіночий рід. Ось Меррі, з дня у день допитливіша щодо всього, що стосується жіночності, приміряє на себе біжутерію Дон, а та стоїть коло дочки перед дзеркалом і наводить красу. Або ж: ось Меррі довіряє матері свої страхи: діти з нею не дружать, подруги женуть геть… У миті таких одкровень, в яких не було місця Шведу (дочка довірялася матері, і Дон з Меррі зливалися в єдине емоційне ціле, ховалися одна в другій, як російські матрьошки), він ще гостріше відчував, що Меррі – не копія дружини чи його самого, а самостійна маленька істота. Так, вона схожа на них, ніби їхнє повторення, але повторення нове, удосконалене, багато в чому не таке. В такі моменти від любові до дочки йому аж серце щемило.

Те, що ненавиділа Дон, був не будинок; вона ненавиділа (і Швед це добре тямив) сам спонукальний мотив, саму необхідність мати дім (заправляння ліжок, накривання на стіл, прання фіранок, влаштування свят, розподіл справ на тиждень і розподіл своїх сил), і цей мотив розлітався на друзки разом із магазином Гемліна. Відчутна наповненість буднів, заяложена регулярність, що правили колись за базис усього їхнього життя, збереглися хіба лиш в ілюзіях, у дратівливо-недоступних, більших за життя фантазіях. Усе це було реальністю для всіх сімей Олд-Римрока, окрім її сім’ї. До Шведа знання доходило не тільки через міріади спогадів, а й через номер місцевого тижневика «Денвілль-Рендольф кур’єр», який він уже десяток років тримав на роботі в шухляді свого столу. На першій шпальті там була поміщена стаття про Дон та її селекційні здобутки. Вона погодилась на інтерв’ю лише тоді, коли журналіст пообіцяв, що й словом не обмовиться про те, що у 1949 році їй пощастило стати «Міс Нью-Джерсі». Інтерв’ю відбулося і вийшло з заголовком «Мешканка Олд-Римрока щаслива обраною справою». Закінчувалося ж воно абзацом, від якого, попри всю його простоту, Шведа щоразу переповнювала гордість, щойно він його прочитував: «“Люди щасливі, коли мають можливість займатися тим, що їм подобається і що вони вміють”, – заявила місіс Левов». Стаття в «Кур’єрі» розповідала, як сильно місіс Левов любить свій будинок, а разом з ним – усе, з чого складається їхнє життя. І знімок: вона стоїть на тлі олов’яних тарелів, поставлених рядочком на камінній полиці, в білій водолазці, у кремовому жакеті, із зачіскою «під пажа». Делікатні руки виставлені наперед, пальці сплетені, погляд лагідний і простуватий. А під знімком напис: «Місіс Левов, «Міс Нью-Джерсі-49», любить свій дім, збудований 170 років тому, й цілком розподіляє родинні цінності». Коли Дон зателефонувала в редакцію, зла, як чорт, бо комусь закортіло згадати її модельне минуле, журналіст відказав їй, що він свого слова дотримав і жодним словом не обмовився про ту злощасну «Міс», а підпис помістив редактор, от у нього й питайте…

Авжеж, предметом її ненависті був не дім, аж ніяк не дім, але яке це мало значення тепер? Сьогодні важило тільки одне – повернення її благополуччя; пустопорожні зауваги з того чи іншого приводу були важливі лиш як свідчення її можливого одужання. Можливо, його бентежило ще й те, що повернення в норму, покладене нею в основу одужання, вважалося йому сумнівною дорогою до зцілення й зовсім не тішило його, якщо не сказати – ображало. Не міг же Швед розповідати людям чи, тим паче, собі, що він почав ненавидіти те, що колись любив…

І знову та сама історія. Швед не міг нічого із цим вдіяти, а особливо, коли згадував, як семирічна Меррі випікала шоколадне печиво (у неї зазвичай виходило дві дюжини) й куштувала сире тісто, а потім цілий тиждень з усіх закутків, і навіть з холодильника, вони вимітали малесенькі шматочки тіста. Тож як йому ненавидіти холодильник? Чи зайнятись підміною почуттів, узяти собі в голову на кшталт Дон, що він буде врятований, коли викреслить із життя цілковито безшумний «Айс-темп» – оцей «роллс-ройс» між холодильників! Йому язик не повернувся б заявити, що він ненавидить кухню – ту саму кухню, в якій Меррі випікала своє печиво, плавила для бутербродів сир і запікала дзіті. І навіть якби шафи на кухні не були з нержавійки, а стільниці – з італійського мармуру, він однаково не пішов би на це. І ні за що у світі не сказав би, що ненавидить свій погріб (де Меррі інколи бавилась у хованки з галасливими подругами), хоча, ніде правди діти, він не дуже полюбляв спускатися туди, а надто взимку, коли там табунами сновигали миші. Він не зміг би сказати, що ненавидить величезний камін, прикрашений старовинним металевим чайником, який Дон ні сіло ні впало обізвала потворною даниною сентиментальності; і навіть згадуючи, як щороку на початку січня він рубав засохлу Різдвяну ялинку та кидав її в камін, і сухе, наче скіпка, гілля займалося тріскучим і гудючим полум’ям, а на чотирьох кімнатних стінах демонами витанцьовували тіні, деручись до стелі. І Меррі, дивлячись на їхній танок, поринала в якийсь напівсон-напівтранс, де змішувалися страх і захват. Так само він не міг сказати, що ненавидить ванну на ніжках, у якій купав Меррі: як можна розлюбити ванну лише за те, що за десятки літ від твердої води на емалі та навкруг стічного отвору утворилися плями, які годі чимсь вивести? І навіть унітаз його не дратував, а там треба добре посмикати за важіль, поки закриєш тік води; він згадував, як Меррі стояла, схилившись над цим унітазом: її нудило, а він, припавши коло неї, притримував дівчинку за гаряче чоло.