Потім, коли Меррі пішла в садочок, Дон почала доводити жіночому племені (не вперше й не востаннє), що вона може брати не тільки модельною зовнішністю. Вона взялася за розведення худоби. Своїм корінням ця ідея сягала ще її дитячих літ, коли дід, батько матері, у 1880-х, маючи двадцять років, перебрався з округу Керрі в портове місто, одружився, осів на південній околиці Елізабет біля собору святої Марії й став батьком одинадцяти дітей. Заробляючи на життя, він починав підсобником у доках, а згодом прикупив собі пару корів, щоб мати власне молоко. Надлишки він продавав багатіям з Вест-Джерсі-стрит – сімейству Мурів (власникам фірми «Фарби Мура»), адміралу Гелсі на прізвисько Бик, нобелівському лауреату Ніколасу Мюррею Батлеру – і скоро став одним із перших незалежних молочників у містечку Елізабет. На Мюррей-стрит у нього було близько тридцяти корів, а те, що землі було обмаль, його не обходило: у ті часи худобу випасали де завгодно. Усі його сини подалися в молочний бізнес і пробули в ньому до повоєнних літ, а потім стали з’являтися великі супермаркети і витісняти з ринку дрібну рибу. Батько Дон, Джим Двайр, працював на сім’ю її матері – так вони й познайомилися. За молодих років Джима Двайра холодильників ще не було, й він виїздив вантажівкою о дванадцятій годині ночі та простоював до ранку, відпускаючи молоко з кузова. Як він ненавидів таку роботу! Надто важким було життя. Зрештою він плюнув на це і подався у слюсарі-водопровідники. В дитинстві Дон охоче ходила дивитися на корів, а коли їй виповнилося років шість чи сім, хтось із кузин навчив її доїти, і їй надовго закарбувався в пам’яті той невимовний захват, коли туга молочна цівка дзвінко б’є по дну дійниці; корова стоїть собі, ремигає, а ти доїш її, скільки хочеш!

Утім, із м’ясною худобою вона не потребувала зайвих рук для доїння, і всю справу могла вести фактично сама. Сименталки, які давали вдосталь молока, хоч і вважалися м’ясними, тоді ще не були офіційно зареєстровані в США, і їх можна було придбати за доволі скромну ціну. Схрещування – сименталів із безрогими герефордами – ось що її цікавило; стійкість отриманого гібриду, закладена в генах, збільшення продуктивності як наслідок такого схрещення. Вона читала спеціальну літературу, купувала журнали, передплачувала каталоги, а вечорами підкликала чоловіка та казала:

– Правда, гарна телиця? Потрібно з’їздити на неї подивитися. – Досить скоро вони роз’їжджали удвох по різних виставках і ярмарках. Їй сподобались аукціони. – Це так нагадує Атлантік-Сіті! – пошепки казала вона Шведу. – Та сама «Міс Америка», тільки для корів.

На ній був значок із написом: «Дон Левов, “Скотарі Аркадії”» (так звалася її компанія, назву якої підказала їй їхня адреса в Олд-Римроку: Аркадія-Гілл-роуд, 62), і так було важко не придбати гарненьку корову!..

Корову чи бика виводили на майданчик і показували глядачам, а організатори виставки розповідали родовід тварини, хто її предки і кому та чим вона завдячує, який її потенціал, а тоді починалися торги. Дон не була азартним покупцем, але й просто підняти руку, перебивши ціну попереднього купця, було для неї величезним задоволенням. І хай би як йому хотілося мати побільше не корів, а дітей, Швед мусив визнати, що Дон ніколи не була такою гарною (навіть тоді, коли він тільки-но побачив її в Упсалі), як на тих аукціонах, коли її красу доповнював азарт купівлі й торгу. Ще до появи Графа – бика-рекордсмена, якого Дон купила малим за десять тисяч доларів (і навіть чоловік, який завжди підтримував усі її починання, мусив визнати, що це перебір), його бухгалтер, наприкінці кожного року підбиваючи баланс «Скотарів Аркадії», казав Шведу:

– Це безумство, так далі не можна!..

Втім, про якісь серйозні збитки там не йшлося, адже здебільшого вона робила все сама, і Швед відповідав:

– Не хвилюйтесь, вона ще заробить! – Він і не мріяв зупинити її, навіть якби в кінцевому підсумку вона не заробила ані цента. Спостерігаючи за нею, собакою та чередою, він нерідко казав собі: – Ось її друзі.

Вона працювала як проклята, все робила сама, приймала пологи в корів, напувала телят із пластмасової пляшки з соскою, коли ті не знали, як смоктати вим’я, пильнувала, аби кожна матір нагодувала своє маля, і тільки після того повертала їх у череду. Щоб зробити обору для худоби, їй таки довелося найняти робітника, а сіно вона заготовляла з ним на пару – то тисячу вісімсот, а то й дві тисячі тюків, потрібних на зиму. Коли Граф став старий і одного зимового дня загубився, вона героїчно шукала його аж три дні, прочісувала всі ліси, аж поки не знайшла на острівці серед болота. Повернути бика додому було завданням неймовірним! Дон важила сто три фунти при зрості п’ять футів два дюйми, а Граф важив дві з половиною тисячі. Це був показний, першокласний екземпляр з великими бурими плямами навкруг очей, батько сили-силенної бичків, що були нарозхват серед фермерів. Бичків Дон продавала скотарям на плем’я, теличок продавала рідко, та коли продавала, то фермери охоче купували і їх. Щороку Графові нащадки брали призи на всеамериканських виставках, тож гроші, вкладені в нього, повернулися сторицею. А потім Граф застряг у болоті, бо пошкодив собі задню ногу на згині. Був морозець, усе обледеніло, мабуть, нога потрапила між корінняччя. Коли ж Граф побачив, що повертатись назад доведеться по холодній рідоті, він здався, й поки Дон його знайшла, збігло три дні. Знайшовши Графа, вона подалася по налигач, собаку і разом з Меррі повернулася на болото. Вона спробувала підвести Графа, але в того дуже сильно боліла нога і він одмовився вставати. Тоді вони сходили по пігулки і начинили Графа кортизоном і ще чимось, відтак просиділи під дощем біля нього ще кілька годин і, нарешті піднявши, погнали додому. Коріння, каміння, розкисла земля… Бик ступав кілька кроків, тоді зупинявся, йшов ще трохи – і знову вставав. Собака забігала ззаду, гавкала, і він знову ступав кілька кроків – отак вони рухались кілька годин. Дон і Меррі тримали його за налигач, а він час від часу мотав своєю величезною, кучерявою головою, а тоді, зиркнувши своїми чудовими очима, як мотне головою – і ось вони летять на землю, наче збиті кеглі! Потім вони підіймалися, і все починалося знову. В них було трохи зерна, тож бик їв – і вони просувалися ще трохи вперед. Загалом, поки його вивели з лісу, минуло цілих чотири години. Зазвичай вести Графа було легко, але цього разу нога йому боліла так, що додому вони повзли, як черепахи. Швед на все життя запам’ятав ту мить, коли він уздрів свою тендітну половинку, яка за бажання могла б усе життя знімати вершки зі своєї вроди, та маленьку дочку, мокру як хлющ, забрьохану від ніг до голови. Вони вели бика по розкислому полю за хлівом. «Усе гаразд, – подумав він. – Вона щаслива. У нас є Меррі, і більшого щастя нам не потрібно». Він ніколи не був релігійним, але у той момент возніс Творцю свою подяку, а вголос сказав:

– На мене ллється сяйво з неба.

Ще з годину Дон і Меррі заводили бика у хлів, і він чотири дні пролежав плазом на солом’яній підстилці. Коли покликали ветеринара, той сказав:

– Того Графа, що був, уже не буде. Єдине, що я можу зробити, – полегшити його страждання.

Дон носила йому відрами корм і воду, і одного дня (як казала Меррі всім, хто приходив до них) він подумав: «Еге, та я здоровий!», зіп’явся на ноги і вийшов надвір. Він оклигав, зійшовся зі старою кобилою, і вони подружилися. Коли прийшла пора відправити його на бійню, Дон ходила в сльозах і примовляла:

– Не можу, не можу я так!..

– Треба… – вмовляв її Швед, і таки вмовив.

Немов чародійною силою (як казала Меррі), у ніч перед відправкою він зачав першокласну маленьку теличку – це був його прощальний жест. Навкруг очей у неї були бурі цятки («В-в-він усім п-п-передав такі очі»). Після нього кожен бик, хай би який породистий, видавався лише нікчемною подобою Графа.

Так от, нехай вона зізналася комусь, що терпіти не може цей дім, і що з того? Він був у значно сильнішій позиції, ніж Дон, а вона – у значно слабшій, ніж він. Він був щасливчиком, а через те аж ніяк не заслуговував на те везіння, що йому випадало; саме з тієї причини він приставав на все, чого б вона від нього не зажадала. Якщо йому щось подобалось, а їй – ні, він ні в якому разі не міг знехтувати її думкою. У Шведовому розумінні тільки так чоловік міг залишатися чоловіком, ну, а такий щасливчик, як він, і поготів! Від самого початку її прикрості забирали в нього куди більше сил, ніж його власні клопоти; здавалося, її розчарування страшні тим, що позбавляли його здатності бути самим собою: варто було йому пройнятися її проблемою – і він уже не міг відсторонено спостерігати, він мусив діяти, якось цю проблему вирішувати. На половинчасті заходи він не погоджувався. Він завжди домагався того, чого хотіла Дон, і робив це від щирого серця; і ця мовчазна щиросердість була його постійним супутником. І тоді, коли його обсідало нараз кілька справ, і тоді, коли треба було зайнятись домашніми чи фабричними проблемами – оперативно розібратися з партацтвом постачальника, з претензіями профспілок чи скаргами купців, відреагувати на коливання ринку чи залагодити якесь закордонне діло, – за першої ж потреби він віддавав увагу малій дочці-заїці, своїй дружині, яка на все мала власну точку зору, батькові, який лише формально відійшов від справ і заводився з півоберта, і йому ніколи не спадало на думку, що весь час працювати з такою шаленою самовіддачею означає працювати на знос. Він переймався таким не більше, ніж землею, по якій ходив. Здавалося, що він не розумів і навіть у хвилини втоми не хотів визнавати, що природна обмеженість його сил – це не конче щось варте догани, бо ж він – не зіперта на дубові колоди стара кам’яниця, якій сто сімдесят років, а створіння проминальне і високоорганізоване.