А втім, що б вона не казала, скільки разів не згадувала б у розмовах фортепіано – її однаково ніхто не слухав. Люди не вірили, що Дон ніколи не хотіла бути найкращою. Хіба на світі мало інших способів отримати стипендію, думали вони, крім як дефілювати по Атлантік-Сіті в купальнику, ще й на високих підборах? Дон казала, що мала вагомі причини змагатися за титул «Міс Нью-Джерсі», та хіба її слухали? Люди тільки всміхалися. Які ще вагомі причини? Їм не треба вагомих причин. Лице – єдине, що в ній бачили. Вони відходили від неї зі словами: «О, та що в ній є, крім личка!», і вдавали, що нітрохи їй не заздрять, що їх геть не бентежать її зовнішні дані.
– Дякувати Богу, – неголосно казала вона Шведу, – що я не стала «Міс глядацьких симпатій». Якщо, на їхню думку, вже й «Міс Нью-Джерсі» має бути дурна, як чіп, то навіть страшно уявити, що б вони подумали, якби я виграла той дебільний титул. Хоча, – додавала вона після того замріяно, – зайва тисяча доларів удома теж не завадила б.
Після народження Меррі, коли влітку вони вперше поїхали в Діл, люди не зводили очей із одягнутої в купальник Дон – звичайної відпочивальниці в купальній шапочці. Вона не надягала суцільний купальник фірми «Каталіна» (в якому її бачили на конкурсі в Атлантік-Сіті) – білий, із логотипом трохи нижче стегна. Шведу страх як подобався цей купальник, він пасував їй просто дивовижно, проте після Атлантік-Сіті вона жодного разу так його й не вдягнула. Однак люди витріщалися на неї, незважаючи на колір і фасон купальника, який вона вдягала, зрідка підходили, щоб сфотографувати чи взяти автограф. Однак ще більше клопоту, ніж витріщання, викликала їхня підозріливість.
– Чомусь, – казала Дон, – жінки завжди бояться, що якщо я колишня хтось там, то відбиватиму їхніх чоловіків.
«А хтозна, – думав Швед, – може, й справді бояться, що Дон відіб’є у котроїсь її благовірного: жінки теж не сліпі, бачать, як витріщаються чоловіки на неї, де б вона не була». Та він і сам це бачив, але його це анітрохи не бентежило: Дон виховувалась у суворих традиціях, і сумніватися в її подружній вірності не було причин. Втім, це бентежило Дон, так бентежило, що спочатку вона перестала з’являтися в купальнику – взагалі будь-якому, – в пляжному клубі; а потім, хоч і дуже полюбляла прибережні хвилі, перестала ходити на клубний пляж. Якщо ж виникало бажання скупатися, вона сідала в автівку і їхала за милі до Ейвона, де ще маленькою не раз проводила із сім’єю тиждень батьківської відпустки. На пляжі Ейвона вона була проста мініатюрна ірландка з зібраним у пук волоссям, до якої нікому не було діла.
Вона їхала в Ейвон, щоб утекти від власної краси, та в неї це виходило не краще, ніж відверто хизуватись нею. Щоб змиритися із цим і не журитись, що вона затьмарює все інше, слід мати сильну вдачу і садистську жилку. Коли природа наділила вас яскраво вираженими рисами, що виділяють вас на загальному тлі, роблять вас унікумом (і водночас – мішенню для недоброзичливців), то щоб спокійно ставитись до власної краси й до того, як до неї ставитимуться інші, щоб гратись нею й витискати з неї все, що можна, потрібен специфічний гумор. Дон завжди відзначалась тверезістю думки, мала сильний, рішучий характер, могла відбутися дотепним жартом, де треба, але в ній не було самоіронії, яка дає людині відчуття свободи. Лише вийшовши заміж і втративши цноту, вона знайшла те місце, де можна не боятися власної краси, і місце те (на превелику втіху чоловіка та дружини) було в ліжку біля Шведа.
Ейвон інколи називали Ірландською Рів’єрою. Не надто маєтні євреї відпочивали в Бредлі-Біч, а не надто маєтні ірландці – у сусідньому Ейвоні, невеличкому приморському містечку завдовжки в десять кварталів. Ірландські капшуки, у котрих ніколи не переводились грошенята – всілякі там судді, забудовники, пластичні хірурги, – ті їхали в Спринґ-Лейк. Проминаєш солідні маєткові ворота і їдеш на південь від Бельмара – ще одного курортного міста, куди з’їжджалися євреї, католики і ще багато хто. Дон теж бувала в Спринґ-Лейку, гостювала в тітки (по матері) Пеґ, яка була одружена з Недом Магоні, юристом із Джерсі-Сіті. Якщо ти ірландець, пояснював якось їй батько, а на додачу юрист, і живеш у Спринґ-Лейку та граєш у гольф з місцевою владою, то тутешній мер Гейґ (на прізвисько Закон – Це Я) нікому не дасть тебе скривдити. Дядечко Нед – приємний співрозмовник, затятий гольфіст і просто ставний чолов’яга – обіймав різні теплі посади в окрузі Гудзон ще з тих часів, коли закінчив Юридичну школу Джона Маршалла і почав служити в солідній фірмі на Джорнал-сквер, яка знаходилася просто через дорогу від його альма матер. З усіх своїх племінниць і племінників найбільше він любив гарненьку Мері Дон, тому не дивно, що вона щоліта, провівши тиждень в товаристві мами, батька й Денні в мебльованих кімнатах Ейвона, ще тиждень гостювала в Неда, Пеґ і молодих Магоні в Спринґ-Лейку простісінько на узбережжі, у величезному старому готелі «Ессекс і Сассекс», де щоранку в просторій їдальні, з вікон якої виднілося море, вона снідала французьким тостом з вермонтським кленовим сиропом. Білу накрохмалену серветку, що клалася на коліна, можна було накрутити на пояс, неначе саронг, а блискучого столового срібла було тут стільки, що заважило б чи не тонну. В неділю всі дружно йшли в церкву святої Катерини – найрозкішніший з усіх храмів, які доводилося бачити маленькій дівчинці. Аби потрапити до церкви, потрібно було перейти місток над ставком за готелем – таких гарних містків вона також ще в житті не бачила: вузький, горбатий, дерев’яний. І траплялося, коли їй ставало незатишно у купальному клубі, Дон вирушала через Ейвон у Спринґ-Лейк і згадувала ті часи, коли щоліта невідь-звідки в її житті з’являлося це місто – той Бриґадун, що належав лише їй, Мері Дон. У пам’яті спливали давні мрії: ось вона в білій сукні нареченої вступає в церкву Святої Катерини і шлюбується з успішним юристом (таким, як дядько Нед); ось вона поселяється в Спринґ-Лейку, в розкішному літньому домі з величезною терасою, яка виходить на ставок, мости і церкву з куполом; від дому – рукою подати до бурхливих вод Атлантики. І все це могло стати явою, варто було тільки пальцем кивнути. Але Дон зробила свій вибір: закохалася, а потім вийшла заміж за Сеймура Левова з Ньюарка замість шукати собі пару з численних католиків, з якими зналася через кузенів Магоні, дотепних, одчайдушних шибайголів із Бостонського коледжу та Коледжу Святого хреста. Тому її життя минало не в Спринґ-Лейку, а в Ділі й Олд-Римроку, поруч із містером Левовим.
– Ну, що сталося, те сталося, – сумно казала мати кожному охочому послухати. – Могла б жити не гірше за Пеґ, як у Бога за пазухою. Може, й краще за Пеґ. Там тобі й Свята Катерина, і Свята Маргарита… Храм Катерини – так той просто над ставом. Чудовий храм. Слів нема. Та наша Мері Дон бунтарка – вона завжди була такою. Весь час робила тільки те, що хотіла, ну, а як ще пішла на цей конкурс краси, то хіба їй схочеться знову бути, як усі?
До Ейвона Дон їздила тільки щоб скупатися. Вона досі ненавиділа пляжне загоряння, досі з прикрістю згадувала, як члени комітету від Нью-Джерсі щодня примушували її смажити на сонці світлошкіре тіло: уяви, переконували вони, виходиш ти така на подіум, смаглява, як мулатка, в білому купальнику – та всі попадають! Ставши матір’ю, вона робила все можливе, щоб дистанціюватись від речей, які нагадували ті часи, коли «вона кимось була»; від того, що викликало в жінках нездорову зневагу до неї, а саму Дон робило нещасною, пробуджуючи в ній почуття неповноцінності. Навіть роздала на благодійність увесь одяг, який директор конкурсу (котрий мав своє бачення, як має виглядати ньюджерсійська претендентка на звання «Міс Америка») обирав для неї у дизайнерських салонах Нью-Йорка, де вони провели цілий день за покупками перед конкурсом в Атлантік-Сіті. На думку Шведа, Дон у тих костюмах була неперевершена, і йому не подобалося, що вона позбувається їх із якимось маніакальним заповзяттям. Добре, хоч упросив залишити корону з «Міс Нью-Джерсі»: буде чим перед онуками похизуватися!
