А потім, уже в Упсалі, він побачив Дон. Вона саме йшла через двір перед центральним корпусом, де вешталися у перервах між заняттями студенти денного відділення. Тут, під евкаліптами, вона зазвичай теревенила з дівчатами, котрі мешкали в Кенбрук-холі. Якось він ув’язався за нею і йшов назирці Головною вулицею до зупинки автобуса коло Цегляної церкви. Раптом вона зупинилася біля вітрини магазину «Бест і Ко». Коли вона зайшла всередину, Швед підійшов до вікна і, роздивляючись манекен у спідниці «Нью лук», став уявляти собі, як Дон Двайр у самій комбінації стоїть у приміряльні і надягає на себе цю спідницю. Вона була така красуня, що навіть поглянути в її бік було важко, ти неначе торкався її, мовби горнувся до неї, і вона побачила б (ну, а як могло бути інакше?), що він не в змозі відірватися від неї, і звичайно, вчинила б так, як мала б вчинити будь-яка розважлива та скромна дівчина: вона мала скипіти, що він стежить за нею, неначе за здобиччю. За плечима у Шведа була служба в морських піхотинцях, заручини в Південній Кароліні та їх скасування, бо так зажадала родина, і він уже казна-скільки літ не згадував про кам’яницю з чорними віконницями та гойдалкою у дворі. Вродливий, як бог, нещодавно звільнений у запас, осяяний (він міг скільки завгодно від неї відхрещуватись, але факт залишався фактом) ореолом спортивної слави, він увесь семестр ніяк не міг наважитися підійти і запросити Дон на побачення, і то не тільки тому, що відверте милування її красою було для нього чимсь на кшталт підглядання в замкову шпарину, а й тому, що коли вони будуть разом, то вона неодмінно розпізнає в його думках ту роль, яку він готував для неї: стояти за плитою в кухні мурованого дому, куди він спішним кроком заходитиме з дочкою Меррі на плечах (чому Меррі? Бо англійською це «веселунка», а дівчинці на зробленій ним гойдалці завжди буде весело). Вечорами він подовгу слухав платівку з популярною в ті роки піснею «Пеґґі, серце моє». І там були такі слова: «Стане моїм твоє ірландське серце», і щоразу, коли він на стежках Упсали зустрічав Дон Двайр, маленьку й тендітну, то решту дня ходив, безперервно насвистуючи цю кляту мелодію, що чіплялася, наче реп’ях. Він насвистував її навіть за грою, коли стояв, помахуючи битою, у зовнішньому колі й дожидав своєї черги заступити на домашню базу. Тоді над ним було немов два неба – те, що належало Дон Двайр, і природне склепіння небес.

Проте він однаково не міг так просто взяти й підійти до неї – страх як боявся, що вона одразу «просіче» його думки і тільки посміється з того, як він на неї «запав», який він беззахисний перед нею, цей колишній морпіх – перед Упсальською Королевою весни. Вона ж гадатиме, що всі його фантазії, які він виплекав іще до їхнього знайомства і де її присутність зводиться лише до задоволення бажань Сеймура Левова, означатимуть тільки одне: він і надалі залишається хлопчиськом, з усім своїм марнославством і нездоровими амбіціями. Хоча насправді це означало б, що Швед раніше, значно раніше за своїх однолітків дозрів до цілей і бажань, які притаманні дорослим; став небайдужою до свого майбуття людиною, яка до найменших подробиць бачить свій життєвий шлях і куди він веде. Йому було двадцять, коли він після служби повернувся додому, й він горів бажанням жити «по-дорослому». Якщо ж у ньому й залишалося щось від дитинства, то хіба нетерплячка, з якою він чекав відповідальності дорослого; тут він і справді нагадував хлопчиська, що не зводить жадібних очей із вітрини з солодощами.

Чудово розуміючи, чому вона так хоче збутися старого дому, Швед змирився з цим і навіть не намагався пояснити, що це саме з тієї причини, з якої вона втікає звідси (через незриму присутність Меррі – однорічної, п’ятирічної, десятирічної Меррі, – що досі відчувалася в кожнісінькій кімнаті дому), він хотів залишитися тут, і для нього це було так само важливо, як і для неї. Проте якби вони залишилися тут, її це могло би доконати, а він, здавалося, ще може витримати що завгодно, хоч би це пустило за вітром його подальше життя; і Швед здався, покинув будинок, який так любив, і спогади в цій любові грали не останню скрипку. Він погодився перебратися в цілком новий дім, що буде звідусіль відкритий сонцю і сповнений світла, де вистачатиме місця для них двох, і буде ще додаткова кімнатка для гостей – у закуті над гаражем. Сучасний дім, навіть не дім, а мрія – «розкішно-стриманий» будинок, як охарактеризував його Оркатт, коли Дон розказала йому, що хотіла би бачити всередині: плінтусне опалення (замість нестерпного потоку теплого повітря, від якого в неї синусит), вбудовані меблі як свідчення мінімалізму (замість меблів класичних, страшних і масивних), вмонтоване у стелю освітлення (замість розставлених під хмурими дубовими бантинами безліку торшерів і торшерчиків), стулкові вікна, світлі та великі (а не підйомні старомодні рами, в яких постійно щось заклинює), ну і щоб підвал з точки зору технічного оснащення виглядав не гірш атомної субмарини (а не як сирий і схожий на печеру льох, куди чоловік водив гостей похвалитися винами, які він «одкладав» на старість, і коли вони обережно ступали поміж запліснявілими кам’яними стінами, весь час застерігав, щоб вони не пошкодили свої голови об чавунні каналізаційні труби: «Бережіть ваші голови… пильнуйте… не вдартеся…»). Швед розумів усе, абсолютно все, він бачив, як їй важко залишатися в цьому домі, і що йому не зоставалось нічого іншого, крім як змиритися з її вибором.

– Зайве майно – зайвий клопіт, – казала вона. – А зараз тут ні техніки, ні худоби – уявляєш, як усе заросте! Двічі-тричі на рік доведеться косити, щоб все виглядало по-людськи. Десь скосити, а десь викорчувати, бо заросте – і будуть хащі. Косарів доведеться наймати, а це дорого, та й не дуже розумно з року в рік заривати в землю гроші. І за коморами дивися, щоб стояли і не западалися. Коли маєш справу із землею, у тебе тих обов’язків хоч відбавляй! І не зречешся всього. Тож найкраще і єдине, що можна зробити, – казала Дон, – це поїхати звідси.

Гаразд, домовилися, переїдемо. Але ж навіщо казати Оркатту, що ти ненавиділа цей будинок від найпершого дня? Що ти жила в ньому тільки тому, що чоловік притяг тебе сюди, а ти була ще надто молода, зелена і навіть гадки не мала, що означає доглядати величезний, старомодний, потемнілий і не дуже привітний будинок, де вічно щось протікає, гниє чи потребує ремонту? Дон пояснила Шведу, що й худобою вона зайнялася тільки для того, щоб не сидіти в цих жахливих стінах.

Ну добре, а якщо це правда? І ти про неї дізнаєшся тільки зараз, так би мовити, перед фінальним свистком! Подумати тільки: всі ті роки вона лиш удавала вірність цьому дому! А ти й вуха розвісив, ти повірив їй, як наївний хлопчик, повірив, що вона щаслива тут, із тобою, але на що спиралася твоя віра? То була дурість, а не віра, бо з року в рік у ній аж клекотіла люта ненависть до вашого дому! А ти так тішився, що тягнеш сюди все, що зміг добути! Тягнеш і думаєш: як було б добре, якби я міг добувати стільки, щоб вистачало і на мене, і на неї, і на дочку, і ще залишалося на когось іншого! От якби їм завести в цьому великому домі ще інших дітей, аби Меррі росла в оточенні братів, сестер; вона любила б їх, а ті відповідали б їй такою самою любов’ю, і не було б тоді в їхній сім’ї того жахіття. Але ж Дон хотіла від життя зовсім іншого, вона не збиралася бути покірною матусею півдюжини дітей і заразом покоївкою у двохсотрічному будинку; їй захотілося розводити м’ясну худобу. Оскільки де б вони не були, її величали не інакше як «колишня Міс Нью-Джерсі» (і тільки так!), вона жила з переконанням, що можна бути тричі бакалавром, але люди однаково сприйматимуть тебе як красуню в купальнику, як бездушну порцелянову ляльку, вся суспільна корисність якої – тішити очі своїм привабливим фасадом. І байдуже, що вже не раз, коли починалася мова про її регалії, Дон казала їм, що на конкурс округу вона пішла тільки тому, що в батька був інфаркт, родині бракувало грошей, а брат Денні закінчував школу святої Марії, тож вона сподівалася, що коли переможе (а шанс на перемогу, на її переконання, в неї був, і не тому, що їй вдалося стати Королевою весни в Упсалі, а завдяки диплому вчителя музики по класу фортепіано), то, крім титулу, ще здобуде стипендію, яку можна буде віддати на освіту Денні, знявши з батьків бодай частину навантаження…