– Ой, Сеймуре, цей подіум!.. Він такий довгий-предовгий, і ти йдеш по ньому і тільки усміхаєшся…

У 1969 році, коли в Олд-Римрок надійшло запрошення на двадцятиріччя конкурсу «Міс Америка», у якому вона брала участь, Дон, уже вдруге після зникнення Меррі, лежала в лікарні. Був місяць травень. Усе було таке саме, як і першого разу: люб’язний персонал, зручна палата, мальовничий пейзаж за вікном, тільки гуляти ще приємніше, ніж перше: навколо корпусів, де жили пацієнти, пломеніли тюльпани, зеленіли просторі газони, а очі звеселяли пречудові краєвиди. Та це було вже вдруге за два роки, і все довкіл було прекрасне, і коли він приїхав до неї надвечір просто з Ньюарка, щойно підстрижена трава сочилася солодкувато-гострим часниковим ароматом – і саме через те все сприймалося в тисячу разів важче. З цієї причини Швед вирішив не показувати Дон запрошення на двадцятиріччя конкурсу. Справи були кепські: він вислуховував якісь дивакуваті звинувачення на свою адресу та нескінченні ремствування: яка ганьба, що їй кінець, що все її життя пішло під укіс!.. Для повного щастя бракувало тільки «Міс Нью-Джерсі» двадцятирічної давнини.

А потім щось змінилося. З невідомих причин їй захотілось позбутися всього несподіваного, неправдоподібного. Дон перестала відмежовуватися од власного життя.

Героїчне оновлення почалося з підтяжки обличчя в женевській клініці, про яку вона вичитала у журналі «Воґ». Швед, ідучи спати, не раз помічав, як вона стоїть у ванній перед дзеркалом і відтягує вказівними пальцями шкіру на вилицях, а великими стягує те, що висіло навкруг підборіддя, від чого зникали всі природні складки, а обличчя робилося наче виточене з дерева і відполіроване. І хоча чоловік розумів, що у свої сорок п’ять вона виглядає на всі п’ятдесят п’ять, йому й на думку не спадало, що пропозиція від «Воґ» може якось цьому зарадити; все це здавалося таким далеким від їхнього лиха, що він не бачив сенсу сперечатися з Дон, гадаючи, що справжній стан речей вона знає краще, ніж хтось інший, хоч і намагається вважати себе всього лише пересічною, надто рано зів’ялою читачкою «Воґ», а не матір’ю римрокської підривниці. Можливості психіатрів і медпрепаратів вичерпалися, а електрошокової терапії, неминучої при третьому зверненні, вона боялась як вогню, і от настав той день, коли вони гайнули в Женеву. В аеропорту їх зустрів лімузин із ліврейним водієм, і Дон стала пацієнткою лікаря Ла-Планта.

В апартаментах, де їх поселили, Швед спав на окремому ліжку поряд із Дон. У ніч після операції її постійно нудило, й він власноруч прибирав за нею та заспокоював, як міг. Кілька наступних днів, коли вона на стіни дерлася від болю, він сидів коло неї на краєчку ліжка і, як колись у Принстоні, вечір за вечором тримав її руку в своїй, не сумніваючись, що ця безглузда операція, ця марна й нісенітна мука веде до останньої стадії падіння Дон, яку він колись знав; далекий від думки, що це сприятиме одужанню дружини, Швед почувався мимовільним спільником людей, які її нівечили. Він дивився на її забинтовану голову, і йому здавалось, що він спостерігає, як готують до похорону її тіло.

Як же він помилився!.. За кілька днів до того, як він отримав послання від Рити Коен, Швед, проминаючи стіл Дон, побачив писаний її рукою коротенький лист, а біля нього – конверт з адресою женевського пластичного хірурга. «Шановний лікарю Ла-Плант! Минув уже рік, відколи Ви попрацювали над моїм обличчям. Зараз мені здається, що, прощаючись із Вами, я ще не усвідомлювала до кінця, що саме Ви мені подарували. Той факт, що Ви п’ять годин свого часу присвятили збереженню моєї краси, наповнює мене благоговійним трепетом. Де взяти ті слова, які могли б передати всю мою вдячність?! Схоже на те, що на відновлення після операції мені знадобились всі дванадцять місяців. Гадаю, Ви мали рацію, кажучи, що мій організм зношений більше, ніж я думала. Зараз мені неначе хтось подарував нове життя. І зовнішнє, і внутрішнє. Коли я зустрічаю старих подруг, яких давно не бачила, вони не можуть зрозуміти, що зі мною сталося. А я їм не кажу. Це просто диво, любий лікарю, і знайте: без Вас його ніколи не було б. З любов’ю і найщирішими подяками, Дон Левов».

Майже одразу після повернення своєму обличчю колишньої форми – ідеальної, викличної, схожої на сердечко; такої самої, як і до вибуху, – Дон вирішила прикупити десять акрів землі по той бік римрокських пагорбів і збудувати там невеличкий сучасний будинок, а стару кам’яницю, прилеглі будівлі та сотню з гаком акрів угідь продати. (Худоба м’ясної породи і фермерський реманент були продані 1969 року, через рік після оголошення Меррі у розшук; доти стало зрозуміло, що Дон уже не зможе вести господарство, як раніше, Швед подав оголошення в якийсь фермерський щомісячник і за лічені тижні щасливо спекався тюкувальника, ворошилки, підбирача і худоби – всього, що мало стосунок до фермерства.) Коли ж він ненароком почув, як Дон говорить архітектору, їхньому сусіду Біллу Оркатту, що вона завжди ненавиділа їхній будинок, це уразило його так, ніби вона сказала, що ненавиділа чоловіка. Швед вирішив прогулятися, пройшов ті неповні п’ять миль, які були до селища, і всю дорогу нагадував собі, що Дон говорила про будинок, а не про нього. Та навіть після того він мусив здійснити титанічне зусилля, щоб повернути себе додому на обід: Дон з Оркаттом повинні були показати йому перші ескізи нового помешкання.

Вона ненавиділа їхню стару кам’яницю, улюблений перший і єдиний дім? Та як вона сміє? Швед мріяв про будинок ще з шістнадцяти, відколи, сидячи в автобусі та машинально поплескуючи по глибокій кишені своєї форменої куртки (їхня бейсбольна команда їхала на матч проти «Віппані» вузькими шляхами, що бігли на захід, петляючи серед пагорбів сільського Джерсі), і на пагорбі за кількома деревами він побачив великий кам’яний будинок із чорними віконницями. На гойдалці, почепленій за нижню гілку розлогого старого дерева, гойдалася маленька дівчинка, безстрашно злітаючи вгору. І тоді він подумав: мабуть, оце – найщасливіша в світі дівчинка. Це був перший побачений ним дім із тесаного каменю, і для нього, городянина, це було архітектурне диво! Образ кам’яної будівлі негайно запалив в його уяві слово «дім», якого не міг запалити цегляний будинок на Кір-авеню, хоч там і був окультурений підвал, де він вчив Джеррі грати в пінг-понг і шашки; була навіть і засклена задня тераса, де спекотними вечорами він лежав у пітьмі на старому дивані та слухав репортажі з матчів «Джайантс». А ще там був гараж, де він, ще хлопчиськом, підвішував м’яча під перехресними бантинами та всю зиму після бейсбольних тренувань по півгодини відпрацьовував удар, щоб не втратити точності рухів. Він мав свою кімнату, в якій був скошений мансардний дах і пара закруглених вікон, де в середніх класах він перед сном читав і потім знову перечитував «Малого з Томкінсвілля»: «…сивий чоловік у вицвілій сорочці та насунутій на самі очі синій бейсбольній кепці тицьнув Малому в руки форму і кивнув на шафку: “П’ятдесят шостий номер. Он там, у задньому ряді”. Шафки – звичайні дерев’яні стелажі футів зо шість заввишки, з поличкою за пару футів од верху. Його відділення було відчинене, на дверцятах висіла табличка: “Такер, №56”. На грудях виданої форми красувалося “Доджерс”, а на спині був номер – “56”…»

Кам’яний будинок не просто тішив око (все хаотичне і безладне укладалося в якусь систему, складна головоломка перетворювалася в єдине прямокутне й непорушне ціле, яким здавалося це чудове житло), а й справляв враження надійного, незнищенного житла, яке не боїться ніяких пожеж і стоїть ще, напевне, від часів зародження держави. Грубе каміння, неотесані брили всіх видів і розмірів, які ви неодмінно помітили б між деревами, якби надумали пройти стежками Віквейського парку, – тут це трансформувалося в матеріал для дому, який глибоко врізався у Шведову пам’ять.

У школі Швед ловив себе на думці, що мимохідь перебирає, на котрій зі своїх однокласниць він залюбки одружився б, а відтак вони спільно стали б жити-поживати в тому будинку. Після тієї поїздки на гру проти «Віппані» варто було йому почути слово «камінь» (або навіть «захід»), як він негайно уявляв, що повертається з роботи в цей захований за деревами будинок і бачить там свою дочку – свою маленьку дівчинку, котра високо злітає на гойдалці, яку він сам для неї змайстрував. Швед тільки другий рік ходив у старшу школу, але вже чітко уявляв собі дочку, бачив, як вона біжить назустріч, щоб поцілувати татка; як обіймає його, а він бере її на плечі та несе в дім, і там, минаючи кімнату за кімнатою, вони йдуть на кухню, де за плитою, натягнувши фартушок, клопочеться, готуючи вечерю, мама, яка всією душею упадає за своєю донькою. Так хто це був? Та ж ота віквейська дівчина, що минулої п’ятниці в кінотеатрі Рузвельта крутилась на сидінні перед ним; її волосся ще спадало на спинку стільця так близько до нього, що тільки руку простягни – і торкнешся його. Швед мав одну цікаву особливість: він бачив своє життя цілком. Тільки якісь деталі час від часу додавалися до загального полотна. Втім, так і мало бути, він і себе вставляв – просто брав і додавав себе в загальне ціле.