– Oh, pardonnez-moi – j’ai pensé que …
– Кру-ГОМ! – командував їй Швед. – І кроком звідси руш, moi!
Якось улітку вони їхали додому з пляжу, і вона, розімліла від сонця, ліниво сперлася на голе батькове плече, звела очі до нього і напівневинно-напівзавзято, не дуже вдало прикидаючись дорослою, сказала: «Тату, поцілуй мене так, як ти ц-ц-цілуєш м-м-маму». Батько, сам розморений після цілого ранку катання на прибійних хвилях, скосив очі на дочку і побачив бретельку купальника, що, спустившись, оголила дитячий пиптик. Тверда і червона, наче бджолиний укус, цяточка – її пиптик.
– Н-н-ні, – сказав він, і це нараз протверезило їх обох. – Поправ купальник, – додав він тихенько. Меррі слухняно виконала батьківський наказ. – Пробач, сонечко…
– Так мені й треба, – сказала вона, щосили стримуючи сльози і намагаючись стати колишньою чарівливо-щебетливою татовою подружкою. – У школі те саме. І з хлопцями теж. Як щось почну, то вже не можу зупинитися. Мене просто з-з-за, з-з-за-з-з-за…
Швед не пригадував, коли востаннє бачив дочку такою блідою, а її лице потворила така гримаса. Вона приборкувала непокірне слово довше, ніж міг терпіти батько того дня.
– З-з-за, з-з-за…
Та хай там як, а він найкраще знав, що можна, а що ні, коли її отак «заклинювало» (як казала сама Меррі). Вона могла покластися на батька, який не мав тупої звички нависати над нею щораз, коли вона розтулить рота. «Не панікуй, – звертався він до Дон, – розслабся, дай їй перевести подих», та в Дон нічого не виходило. Як Меррі починала дико заїкатися і мати міцно пригортала дівчинку, материнські очі міцно прикипали до вуст малої, ніби кажучи: «Я знаю, в тебе вийде», але разом із тим говорили: «Та знаю, все марно!» Мати важко страждала від доччиного заїкання, і Меррі, бачачи це, теж страждала. «Річ не в мені – річ у мамі!» І у шкільній учительці, котра, не бажаючи травмувати Меррі, не викликала її до дошки. І в тих, хто починав їй співчувати. І в компліментах, які відпускали їй, коли заїкання минало і слова давалися без зусиль. Меррі терпіти не могла, коли її за це хвалили, і щойно це ставалося, як від плинності мови не лишалося й сліду, і деколи, доведена до відчаю, вона казала: «Колись мене заціпить так, що більше не розціпить». Аж дивно, як їй ще вистачає сил насміхатися з себе. Мила, весела жартунка! От би ще Дон узяла себе в руки та хоч інколи підігравала її жартівливому тону… Не хто інший, як Швед найкраще розумів Меррі, хоч і йому подеколи вартувало нелюдських зусиль не заволати з відчаю: «Якщо можеш набратися духу і говорити нормально, то чому ти боїшся весь час так робити?» Його відчай ніколи не спливав нагору: він не заломлював руки, як мати, не стежив пильно за її губами, не підказував потрібних звуків, а як вона щось із себе вичавлювала, то не робив із неї пуп землі; словом, робив усе, що міг, щоб цей природний ґандж не завадив Меррі відчути себе Ейнштейном. Батькові очі казали їй, що він зробить усе, аби допомогти їй, а поки вона коло нього, то нехай заїкається, скільки хоче, і нічим не гризеться. А тут на тобі – «Н-н-ні»! Передражнив її, чого, навіть під страхом смерті, не зробила б Дон.
– 3-з-за, з-з-за…
– Послухай, сонечко, – промовив він, і саме тоді, коли зрозумів, що ці невинні зовні літні ігри – легкі інтимні дотики, такі приємні їм обом, що жаль відмовитись, і водночас такі несерйозні, що не варт перейматися. Без натяку на будь-яку тілесність, вони звіються, щойно скінчаться канікули і вона знов пропадатиме в школі, він повернеться до роботи, і все, що сталося, швидко піде в забуття, а їхні стосунки повернуться до звичного річища. Так ось, коли він зрозумів, що в цьому літньому романі варто щось змінити, то славнозвісне чуття міри зрадило йому, він однією рукою пригорнув її до себе й поцілував у заїкасті губи з пристрастю, яку вона випрошувала цілий місяць, не дуже, мабуть, уявляючи, що просить.
Чи був це вияв почуття, котре затопило його? Все сталося раніше, аніж він устиг щось усвідомити. Їй – усього одинадцять. На мить його пройняв страх. Раніше Швед і думати не міг про щось подібне, для нього це було табу, навіть більше ніж табу, щось із ряду речей заборонених, які природно не робити, без жодних зусиль, а тут раз – і приїхали, дарма що все тривало куцу мить. За все життя він жодного разу – ані як син, ані як чоловік чи батько, і навіть як роботодавець – не піддався спокусі, що б аж так суперечила його моральним принципам. І потім він не раз картав себе, питаючи: чи не за цей химерний батьківський промах, який пробив діру в його системі зобов’язань, він змушений розплачуватися все життя? За тим цілунком не було чогось серйозного чи намагання щось удати, це сталося один-єдиний раз, та й тривало всього п’ять секунд… ну, десять від сили… але після трагедії, коли Швед заповзято шукав витоки їхніх бід, у пам’яті його зринала саме ця нетривіальна сцена: їй одинадцять, йому тридцять шість, і вони, розбурхані грайливим морем і пекучим сонцем, щасливі, разом повертаються додому з пляжу.
А далі Швед думав і про те, чи не занадто різко він одсунувся від неї, чи не було це зриме відсування більшим, аніж треба? Він же лише хотів показати Меррі, що їй не треба перейматися за майбутню батькову рівновагу – із нею все гаразд, – і не конче гризтися через свій, загалом безневинний (хоч і пристрасний) потяг, а у підсумку все могло закінчитися тим, що, перебільшуючи значення того цілунку, перебільшуючи його причини, він лише продовжив руйнувати абсолютно невинний зв’язок, який спонтанно утворився між ними, і розхитав тягар непевності в її душі. А він завжди хотів лише допомогти своїй дочці – допомогти зцілитися!
Так що ж було тією травмою? Що травмувало Меррі? Сама по собі незгладима вада чи люди, які цю ваду спричинили в ній? Але чим? Що робили вони, окрім того, що любили її, піклувались про неї, підохочували, допомагали, підтримували, наводили на слушну думку, не зазіхали на її самостійність, яка здавалась їм доречною, та це не стало захисним щитом для Меррі – й вона заразилася! Збилася! Зшаленіла! Але від чого? Тисячі тисяч дітей заїкаються – але не всі заїки, виростаючи, стають загрозою для інших! То що ж було не так із Меррі? Що батько заподіяв їй такого, після чого вона не оговталась? Поцілунок? Отой поцілунок став непоправною травмою? Хіба може нещасний цілунок зробити з людини злочинця? Чи, може, наслідки того цілунку? Чи те, що він різко від неї відсунувся? Невже у цьому й була вся непоправність? Але ж він не зарікся після цього торкатися її, обіймати її, цілувати – він любив її. І вона знала це.
Відколи почалися незбагненні речі, це болісне самокопання не припинялося й на мить. Отримані відповіді, попри їхню кульгавість, приводили до нових запитань – приводили його, кому ще не доводилося ставити запитання по-справжньому злободенні. Після бомби Швед більше не міг ані приймати життя, як раніше, ані вважати, що воно – якраз таке, яким він його бачить. Своє безхмарне дитинство та підліткові успіхи він сприймав так, неначе це вони були винуватцями їхніх бід. Варто було копнути трохи глибше, як колишні звитяги дрібнішали, та ще дивнішим було те, що всі його риси, які вважалися його чеснотами, тепер сприймалися як вади. У спогадах про минуле не було вже колишньої чистоти. Швед бачив, що в сказаному або більше, або менше, ніж ти хочеш сказати, а з того, що робиш, виходить або більше, або менше, ніж замислювалося. Авжеж, твої слова не тотожні твоїм учинкам, але ж не тому так стається, що цього захотілося тобі.
Той Швед, яким він завжди себе знав – добромисний, зібраний, дисциплінований Сеймур Левов, – випарувався, лишивши по собі голе самокопання. Відкараскатися від думки про свою відповідальність було зовсім не легше, аніж пристати на диявольськи спокусливе припущення, що все сталося через випадковість. Перед Шведом була таємниця, ще тривожніша, ніж доччине заїкання: повна її неспроможність говорити нормально. Суцільне заїкання – і нічого більше. По ночах у ліжку він бачив усе своє життя як заціплені губи та викривлену гримасу – геть позбавлене причини й сенсу, життя, де все змішалося з усім. Про лад уже не йшлося. Ним там навіть не пахло. Зовсім. Власне життя уявлялось йому думками заїки, над якими він швидко втрачає контроль.
