Того року найбільшою любов’ю Меррі (після батька, звичайно) була Одрі Гепберн. До неї була астрономія, а до астрономії – клуб «Чотирилисники» й одночасно з ним період захоплення католицизмом, що не дуже віталося Шведом. Бабуся Двайр брала онуку на службу в церкву Святої Женев’єви щоразу, коли Меррі гостювала в неї у місті Елізабет. Мало-помалу її кімната наповнялась атрибутами католицької віри, та поки Швед сприймав усе це як дрібнички, а релігійне доччине захоплення мав за дитячу примху, все було гаразд. Першою з’явилася в кімнаті пальмова гілка у формі хреста – бабусин дарунок на Квітну неділю. Добре, нехай. Зрештою, що страшного, якщо дитина почепить на стіну цю гілку? Потім взялася Вічна Свічка, з фут заввишки, у грубезній склянці, з наліпкою із зображенням Святого Серця Христа і текстом молитви, що починалася зі слів: «О, Пресвяте Серце Ісуса, що казав: “Просіть, і дасться вам”…» Теж начебто нічого особливого, тим паче, що свічку вона не палила, а поставила на комод як прикрасу: не здіймати ж через неї бучу! Потім над ліжком Меррі з’явилося зображення Ісуса – він був показаний у профіль у момент молитви, – і це вже було ні до чого, хоча й тоді Швед не сказав ані слова ні їй, ні Дон, ані бабусі Двайр, а себе заспокоїв: «Ну подумаєш, просто картинка, для неї це просто приємна картинка красивого чоловіка. І кому яке діло, що він там робить».

Захвилювався він тоді, коли з’явилася фігурка – гіпсова статуетка Божої Матері, зменшена копія статуй, що стояли на видноті в їдальні бабусі Двайр і на туалетному столику в бабусиній спальні. Через ці статуетки Шведу не залишалося нічого іншого, як поговорити з Меррі й попросити її зняти і забрати з очей картинки, пальмову гілку, а також статуетку й Незгасиму Свічку – хоча б тоді, коли в них гостюватимуть бабуся і дід Левови. «Авжеж, – спокійно пояснив він Меррі, – твоя кімната – це твоя кімната, ти маєш право вішати на стіни все, що хочеш, але бабуся й дід Левови – євреї, як я, а євреї, подобається то комусь чи ні, так не роблять, і все таке». Оскільки Меррі була дівчинка чемна й не хотіла смутити нікого, а над усе – свого татка, то послухалася і зробила так, аби дари бабусі Двайр не потрапляли на очі Шведовим батькам під час наступної гостини в Олд-Римроку. А одної чудової днини всі ті католицькі мотиви безслідно зникли не лише зі стіни, а й з комода. Коли вже Меррі щось робила, то робила на совість, вкладаючи душу й серце. Якщо пристрасть до чогось раптово згасала, то все, з нею зв’язане, ховалося в глибоку шухляду, і Меррі рухалася далі.

А зараз була Одрі Гепберн. У пошуках світлин цієї кінозірки і бодай якихось згадок про неї Меррі прочісувала всі газети і журнали, до яких могла дотягнутися. Навіть розклад сеансів у кінотеатрі – «Сніданок у Тіффані», початок о 14:00, 16:00, 18:00, 20:00, 22:00 – після вечері акуратно витинався з газети і вклеювався у спеціальний альбомчик, присвячений Одрі. Вона місяцями, де тільки могла, прикидалася бешкетухою, сновигала з кімнати в кімнату легкою безтілесною ходою лісової німфи, із загадковою соромливістю всміхалася кожній дзеркальній поверхні й на батькові слова вибухала «заразливим» (як їй здавалося) сміхом. Роздобувши платівку з піснями зі «Сніданку у Тіффані», вона годинами слухала її у своїй спальні. Швед чув, як Меррі виводить за дверима «Місячну ріку», копіюючи чарівну манеру Одрі Гепберн і абсолютно не заїкаючись. Власне, тому, попри всю безсоромну бутафорію акторської гри, ніхто в домі й вигляду не подав, що їм набридло те мугикання, не кажучи вже про сміховинну, неправдоподібну мрію про очищення, яка захопила дівочу уяву. Якщо Одрі Гепберн якось могла допомогти зцілитися від заїкання, то на здоров’я – нехай собі кривляється дівчинка, наділена золотавим волоссям і логічним складом розуму, високим коефіцієнтом інтелекту і здоровою, «як у дорослого», самоіронією, довгими стрункими ногами, заможною сім’єю та власною, тільки їй притаманною заповзятістю; словом, усім, окрім здатності розмовляти, як інші. Добробут, здоров’я, любов, усі мислимі та немислимі переваги, окрім можливості замовити в барі гамбургер, не ставши посміховиськом.

Як вона пнулася! Двічі на тиждень після школи ходила в балетний клас, двічі на тиждень Дон возила її в Моррістаун до логопеда. Щосуботи Меррі вставала раніше, сама готувала сніданок і їхала велосипедом за п’ять миль, через пагорби, в Олд-Римрок, у скромний кабінет тамтешнього психотерапевта. Швед незлюбив його, бо зауважив, що після кожного візиту до лікаря дівчинка заїкається ще сильніше. І де ж тут зцілення? А лікар, виявляється, вселяв у Меррі думку, що заїкається вона навмисно, просто щоб виділитися з натовпу; знайшла собі доступний спосіб і, побачивши його дієвість, вирішила, що користуватиметься ним надалі. «Як гадаєш, – питав її лікар, – як ставився б до тебе батько, якби ти не заїкалася? Що сказала б мама?» І давав наводку: «Чи бачиш ти якісь плюси в своєму заїканні?» У Шведа не вкладалося в голові: як можна винуватити дитину в тому, що від неї не залежить, – і вірити, що це їй допоможе? Не залишалося нічого іншого, крім як піти й познайомитися з цим ескулапом особисто. Зустріч відбулася, і, покидаючи кабінет, Швед був ладен убити лікаря.

Здавалося, проблема корениться в тому, що у дівчинки – гарні, успішні батьки. І якщо Швед має рацію, то на Меррі невпинно тиснула батьківська ідилія, і дівчинка – щоб не вступати в суперечку з матір’ю, щоб примусити її здувати з себе порошинки, думати тільки про дочку, зі шкури пнутися заради неї, а на додачу відбити батька у красуні матері, – сама себе затаврувала сильним заїканням, і з позиції позірної слабкості крутила ними як хотіла.

– Таж Меррі потерпає через заїкання, – нагадав йому Швед. – Тому вона й у вас.

– Хтозна, може, втрати – ніщо поряд із перевагами.

Якусь мить Швед не розумів, що каже лікар, і сказав:

– Але ж ні, ні, коли мати бачить, як дівчинка заїкається, їй просто серце крається.

– А може, Меррі має це за перевагу? Дитина вона дуже кмітлива і запросто маніпулює іншими. Інакше б ви не сердилися так на мене за мої слова, що дуже часто заїкання – знаряддя маніпуляції, що дозволяє домогтися свого, а деколи – навіть і помсти.

«Він мене ненавидить, – подумав Швед. – Тільки за мій вигляд. І за вигляд Дон. Наша зовнішність не дає йому спокою. От і ненавидить, за те, що не опецьки, не потвори, як він!»

А психотерапевт тим часом розпинався далі:

– Вашій дочці важко бути дочкою людей, обласканих увагою з причин, які особисто вона не вважає серйозними. Повірте, непросто, коли в розпал закладеного природою суперництва матері та дочки люди питатимуть її щокроку: «Коли ти виростеш, теж будеш Міс Нью-Джерсі, як мама?»

– Таж ніхто не питає! Хто питатиме? В нас так не прийнято. Ми навіть не говоримо про це, які там розпити… Моя дружина – це не Міс Нью-Джерсі, моя дружина – її мати.

– Не ви, так інші запитають, містере Левов.

– О Господи, ну так люди постійно чіпляються до малих з пустопорожніми запитаннями – проблема тут аж ніяк не в них.

– Але ж ви розумієте, що дівчинка, яка має підстави вважати, що їй не витримати порівнянь із матір’ю, до якої вона не дотягує, що дівчинка може вибрати…

– Нічого вона не вибирала. Послухайте, мені здається, ви махлюєте, коли звалюєте на мою дочку такий тягар і ще втовкмачуєте їй, що заїкання – її «вибір». Нема тут ніякого вибору. Для неї заїкання – суще пекло.

– Не завжди, судячи з її розповідей. Минулої п’ятниці я запитав у неї навпростець: «Меррі, чому ти заїкаєшся?» А вона мені каже: «Бо заїкатися легше».

– Таж ж ви прекрасно знаєте, що вона хотіла цим сказати. Ясно як день, що саме вона мала на увазі. Вона хотіла сказати, що так їй можна не проходити через те, через що ти проходиш, коли намагаєшся говорити нормально.

– І все ж я схильний вважати, що дівчинка мала на увазі не тільки це. Я вважаю, Меррі міркує десь так: якщо вона не заїкатиметься, ви станете цікавитися її справжніми проблемами, а в родині затятих перфекціоністів, де кожен вимовлений нею звук як золото, це тягне за собою певні наслідки. «Якщо я перестану заїкатися, то мама полізе читати мораль, а там і до справжніх моїх таємниць докопається».