А далі – утрата дочки, представниці четвертого американського покоління Левових. Подалася навтьоки дочка, котра мала стати досконалою подобою його самого, як він сам колись став покращеним образом батька, а той – удосконаленою копією свого батька… Вічно всім невдоволена злюка, яка чхати хотіла на продовження успішної династії Левових, і цим вибила його з ніші, мов якого заблуду; це після її відмашки пішло переміщення Шведа в зовсім іншу Америку; його дочка і те десятиріччя рознесли на друзки всі утопійні Шведові уявлення, американська пошесть просочилася у Шведову твердиню й заразила там усіх; дочка, котра виперла його з омріяної американської пасторалі в дійсність, де все навпаки, де верховодили вороги пасторалі, де правували шаленство, лють і відчай протилежної реальності – у той споконвічний нескінченний вир, з якого й постала Америка.
Старі міжпоколінські системи відносин, прийнятні в колишніх країнах, де кожен знав свою роль і діяв чітко за правилами, акумуляція нового досвіду – щось давалося краще, щось гірше, – яким просочувалися всі ми, ритуал постіммігрантської борні за успіх, що часом набувала патологічних форм, – усе це відбувалось не де-небудь, а тут, у стінах твердині неперевершеного у своїй звичайності Шведа, фермера-джентльмена. Того, чиї карти віщували зовсім інший хід подій. Того, хто зовсім не був підготовлений до удару, якого зазнав. Як же міг він, при всіх своїх відкаліброваних уявленнях про доброчесність, як і звідки він міг знати, що ставки у грі «життя за правилами» аж такі високі? Він, власне, і «життя за правилами» обрав інтуїтивно, знижуючи ставки. Красуня дружина. Дім повна чаша. Бізнес, де він як риба у воді. Стосунки з батьком, підперті його дипломатичністю. Він і справді створив собі якусь подобу раю. Так і живуть успішні люди. Вони – чудові громадяни. Вони – пестунчики долі. Живуть, не забуваючи прославляти її. Бог усміхається їм зі своїх небес. З’являються проблеми – вони їх розв’язують. І раптом усе перекидається сторч головою, і неможливе перетворюється на можливе. Ніхто вже не всміхається тобі з небес. І хто тепер у змозі з цим упоратись? Такі люди не готові до поганого життя, що вже казати про речі, абсолютно нестерпні? Але як можна бути готовим до всього нестерпного, що може трапитися в житті? Чи може бути хтось готовий до трагедії та безмежних страждань? Аж ніяк. Трагедія людини, не готової до трагедії, – це трагедія кожного.
Він весь час намагався дивитись на своє життя немовби збоку. І справою всього його життя було сховати це. Але ж як він зробив би це?
Раніше не було причин питати: «Чому все так, як є?» Навіщо хвилюватися, коли в нього все було пречудово? Чому все так, як є? – на це запитання ми не маємо відповіді. До того дня Швед жив так безтурботно, що й не підозрював про саме існування таких запитань.
Після кипучих пристрастей, коли ми воскрешали ті піввікової давнини невинні почуття, що панували в класі, – коли сотня пристарків, об’єднавши зусилля, нещадно намагалась відкрутити стрілки на годину, коли пройдений час не викликав жалю, бо ще не було почуття безповоротності, – я, відчуваючи, як пообіднє піднесення пішло врешті на спад, замислився: яких таких думок не міг уникнути Швед аж до самої смерті; як він став іграшкою в руках історії? Історія, історія Америки – все те, що вичитуєш у книжках і проходиш у школі, – накрила тихий Олд-Римрок, що дрімав десь у нетрях Нью-Джерсі, провінцію, де не було нічого серйозного аж відтоді, коли армія Вашингтона двічі зимувала на прилеглому до Моррістауна нагір’ї? Історія, котра не баламутила життя тутешніх мешканців аж від часів Війни за незалежність, знову приплелася до усамітнених пагорбів і, начхавши на будь-яку правдоподібність, з усією властивою їй прогнозованою непередбаченістю зворохобила розмірене життя Сеймура Левова, не залишивши каменя на камені. Люди уявляють історію як щось напрочуд тривке, хоча насправді будь-яка історія – штука дуже стрімка.
Старанно погойдуючись із Джой під цю застарілу мелодію, я віддався думкам про те, що ж так спотворило долю віквейської знаменитості ще тоді, коли ця музика та її ніжні вмовляння так відповідали нашій суті, коли Швед, його оточення, його місто, його країна – все це буяло пишним цвітом, досягнувши свого піку, впевненості у майбутньому, коли всі ми з радістю всотували в себе всі ілюзії, породжувані сподіваннями. Знову міцно стиснувши в обіймах Джой Гелперн, яка тихенько плакала, під звуки допотопної мелодії, що намагалася розважити старі, по шістдесят із гаком, душі – «Мрі-і-ій, пам’ять оживе…», – я звів Шведа на п’єдестал. Того вечора «У Вінсента» він мав тисячу причин, які не дозволяли йому просити мене зробити це. І хтозна, може, він і не збирався ні про що просити. Не факт, що він узагалі збирався підрядити мене на створення історії про себе. Це радше я збирався підрядитися – інших причин не бачу.
Так, це тобі не баскетбол.
Тоді, коли я був хлопчиськом, він пробудив у мені, як і в сотнях інших хлопців, найсильніше бажання – бути іншим, а не собою. Але бажання обрядитися в тогу чужої слави, будь ти хлопчисько чи дорослий, – річ, далека від здійснення, і неприйнятна з психологічних міркувань, якщо ти не письменник, а коли ти письменник, то з міркувань естетичних. Проте злитися зі своїм героєм у мить його падіння – пустити в себе життя свого героя, коли все на світі применшує його гідність, уявити, що всі удари долі дісталися не йому, а тобі, приміряти на себе не його бездумне домінування, коли ти невпинно обожнюєш непорушний образ, а сповнене бентеги трагічне падіння, – о, так, тут є над чим подумати.
Отож… Я танцюю із Джой, міркую про Шведа й про те, що сталося із цією країною за якихось двадцять п’ять років: від уславлених днів віквейського школярства, які припали на війну, до бомби, підірваної в шістдесят восьмому його дочкою; міркую про цей загадковий, драматичний, нечуваний вибрик історії. Я думаю про шістдесяті та про хаос, спричинений в’єтнамською війною; як одні сім’ї втрачали дітей, а інші – ні; про те, що Левови – якраз із тих, котрі втратили, з родин, які були сама терпимість, доброзичливість і ліберальність, але в них з’явилися діти, котрі вибрали криву стежку насильства, потрапляли за ґрати, лягали на дно, втікали хто до Швеції, хто до Канади. Я думаю про страшне падіння Шведа, про те, що, мабуть, він пояснював своє фіаско тим, що десь він щось зробив не так, не те, не в той момент… Словом, усе розпочалося з його хиби. І байдуже, чи був він справжньою причиною чогось. Він переконує себе, що весь тягар відповідальності лежить на ньому. Він тільки те й робив, що брав на себе мислиму й немислиму відповідальність, тримаючи під контролем не тільки те, що стосувалося його, а й те, що рано або пізно звалювалося у хаос; робив усе можливе, щоб зберегти в цілості свій світ. Так, у його розумінні причиною нещастя мало бути серйозне прогрішення. Хіба він міг би пояснити це собі інакше? Прогрішення, однісіньке прогрішення, навіть якщо це думка тільки Шведа. У його розумінні, нещастя, що звалилося на нього, бере свій відлік від тієї миті, коли його відповідальність дала збій.
Що ж таке могло статися?
Розганяючи ауру обіду «У Вінсента», коли я поспішив із висновком, що суть цілком відповідає простуватій видимості, я вивів на передній план хлопчину, котрий мав би стати нашим гідом по Америці, дороговказом у наступне втілення, коли ти почуватимешся тут як удома, не гірше за породистого янкі-англосакса, ставши американцем просто так, а не тому, що ти – єврейський винахідник знаменитої вакцини, чи єврей-секретар Верховного суду, і геть не завдяки тому, що ти перевершив усіх інтелектом чи здібностями. Ні, просто тому, що ти так легко вписуєшся у тутешнє тло, у тебе все виходить просто і невимушено, як у першого-ліпшого хлопця-американця. Під солодкоголосе «Мрій» я одділився від своєї оболонки та нашої зустрічі й віддався на волю фантазії… я уявляв реалістичну хроніку. Став крок за кроком розбиратися в його житті – не в тому, яким жив би бог чи напівбог, чия звитяга п’янить підлітків, а у звичайному, повсякденному існуванні, де Швед – лише один із нас. І раптом ніби хтось сказав мені: «Дивись сюди!», і я побачив ньюджерсійський Діл та Шведа в прибережному котеджі. Літня пора, дочці одинадцять років, вона не злазить з його колін, вічно вигадує йому якісь пестливі назвиська і час від часу, не в змозі «опиратися спокусі» (як вона сама це називає), веде пальцем по батькових вухах, щільно притиснутих до черепа. Загорнута в рушник, вона літає домом, вибігає надвір, хапаючи з мотузки для білизни свій сухий купальник, і на бігу кричить: «Не дивіться на мене!» А вечорами вона декілька разів вривалася до ванної, коли там мився Швед, і, бачачи його, кричала:
