З усіх уроків, які може дати життя, він осягнув найважчий: життя не має сенсу. І коли це стається, щастя вже не буває спонтанним. Воно стає штучним, але навіть тоді дістається ціною свавільного відчуження і від себе самого, і від свого минулого. З усіх поглядів приємний чоловік, котрий легко та безболісно розв’язує конфлікти і знімає суперечності, ставний колишній спортсмен, меткий і винахідливий у будь-якій борні з суперником, який грає за правилами, раптом стикається із суперником, який не визнає ніяких правил – зі злом, яке не викорениш із людини, – і це стає його кінцем. Він, чия природна шляхетність бути тим, ким є, надто багато пережила, щоб знову дозволити собі оту наївну цілісність. Ніколи більше Швед не радітиме життю так довірливо, як це робив колишній Швед, котрого він – задля другої дружини і трьох їхніх синів, задля їхньої наївної цілісності – нещадно продовжує удавати. Він стоїчно намагається приборкати свій жах. Він вчиться жити під машкарою. Експеримент на витривалість упродовж з життя. Спектакль на руїнах. Швед Левов веде подвійне життя.
І зараз він помирає, а те, що тримало його здатність до подвійного життя, більше не в змозі тримати, і жах, утоплений у пам’яті наполовину, на дві третини, а подеколи і на дев’ять десятих, отримав нове дихання і знову вигулькнув на поверхню, попри всі титанічні зусилля зі створення другої сім’ї та виховання прекрасних синів; в останні місяці, коли він догоряв од раку, цей жах ожив, розрісся до таких величин, яких ще ніколи не мав; думки про неї – первістку, яка все перекреслила, – стають нестерпними; і однієї ночі, коли він крутиться в ліжку й ніяк не засне, а всі намагання опанувати думки, що розбігаються, виявляються марними, він, виснажений болем, думає: «У мого брата був однокласник, і він став письменником, то, може, розказати йому?..» Ну гаразд, розповість, і що далі? Про це він і гадки не мав. «Напишу йому листа. Я знаю, що він пише про батьків, про синів, тож напишу йому про батька – може, вигорить? Може, відгукнеться?» Приманка, на яку я мав клюнути. І я клюнув, бо це був не хтось, а Швед. Тут не треба ніяких приманок. Бо він і є приманкою.
Так, справи тільки погіршали, і він подумав: «Якби я розповів усе людині професійній…», але зустріч зі мною закінчилася пшиком. Саме тоді, коли вся моя увага була до його послуг, вона йому не знадобилася. Швед передумав. І був правий. Це ж не моє життя. Що це йому давало? Нічогісінько. Ось ти збираєшся до когось і міркуєш: «Я йому розповім». Але навіщо? Перша думка: розповіси – полегшиш душу. А потім ходиш як обпльований. Душу вилити вилив, і якщо насправді все так страшно і трагічно, то замість полегші відчуваєш погіршення: душевний ексгібіціонізм, неминучий при сповіді, тільки посилює твої страждання. І Швед це розумів. У ньому й близько не було того простакуватого спортсмена, якого зліпила моя послужлива уява, і він завиграшки змикитив, що до чого. Зрозумів, що зустріч із письменником не принесе йому полегші. Переді мною Швед не став би плакати, як тоді перед Джеррі. Я ж йому не рідний брат. Стороння людина, і він, зустрівшись зі мною, це зрозумів. Тож і балакав лише про хлопців, а потім забрався додому. Історія пропала, оповідач помер. А я лишився з облизнем. З усіх людей він звернувся до мене, і він усе розумів, а я тільки ґав ловив.
Напевне, Кріс, Стів, Кент і їхня мати знаходяться в римрокському домі, а з ними, може, й місіс Левов – старенька матір Шведа. Їй уже десь років дев’яносто. І в свої дев’яносто вона оплакує смерть улюбленого Сеймура. А дочка Мередіт, Меррі… на похороні, судячи з усього, її не було: шафоподібний рідний дядечко, що й духу її не терпів, міг би помститися і здати її копам. Та коли Джеррі поїхав, вона могла покинути свій сховок і долучитися до жалоби, скажімо, приїхавши до Олд-Римрока під чужою личиною, і там, на пару зі зведенюками, мачухою та бабусею Левов, донесхочу оплакувати батькову смерть… Хоча ні, вона теж була мертва. Якщо Швед казав Джеррі правду, дочка померла, будучи в бігах: може, хтось порішив її в безіменному сховку, а може, сама звела порахунки з життям. Тут що завгодно могло статися, хоча саме те що завгодно і не мало статися, принаймні зі Шведом.
Жорстокість самого факту знищення цієї незнищенної людини. Те, що сталося зі Шведом Левовим, геть не нагадує долю Малого з Томкінсвілля. Навіть у дитинстві ми здогадувалися, що з ним не все так просто, як здається, і що тут не обійшлося без якоїсь містики, та хто міг уявити, що його життя розлетиться на друзки, і то в такий жахливий спосіб? Від комети американського хаосу відколовся уламок, упав на Олд-Римрок і вцілив точно у Шведа. Його ставна зовнішність, його неймовірна життєздатність, його слава й наша віра у те, що він – герой, а отже, вільний од усіх терзань і сумнівів, – усі ці прикметні атрибути мужності лише спровокували політичне вбивство, і це все змушує ставити Шведа в один ряд не з самовідданим Малюком з Томкінсвілля, якого змалював Джон Тюніс, а з Кеннеді – Джоном Ф. Кеннеді, – іншим улюбленцем фортуни, старшим за Шведа на якихось десять років, блискучим уособленням Америки, вбитим у сорок з гаком літ, за п’ять років до того, як Шведова дочка, на варварський копил бунтуючи проти війни, що її вели Кеннеді та Джонсон, знищила батькове життя. Так, подумав я, звичайно. Він – це наш Кеннеді.
Тим часом Джой розповідала мені про своє життя, про речі, яких я, простакуватий хлопчисько, навіть не уявляв, шукаючи по окрузі нових переживань і вражень; Джой підкидала в киплячий казанок спогадів під назвою «зустріч випускників» нові факти, про які ніхто досі не знав (і не мав знати в ті дні, коли всі наші балачки про себе залишалися сама невинність). Джой повідала, як помер її батько від серцевого нападу, коли їй було дев’ять, і вони тоді жили в Брукліні; як вона, мама і Гарольд – її старший брат – перебралися до Ньюарка і притулилися при одіжному магазині Гроссманів; як жили на горищі магазину, як вона з матір’ю спала на двоспальному ліжку, що стояло в їхній єдиній великій кімнаті, а Гарольд – на кухонному дивані, який щовечора він розстеляв, а вранці застеляв, аби вони могли поснідати перед школою. Вона запитала, чи я пам’ятаю Гарольда – фармацевта, а тепер пенсіонера, що живе у Скоч-Плейнс, і додала, що тиждень тому їздила на цвинтар у Брукліні на батькову могилу. І сказала, що їздить туди раз на місяць, і їй самій аж дивно, як багато важить для неї той цвинтар.
– А що ти робиш на цвинтарі?
– Говорю з ним, як оце зараз із тобою, – відказала Джой. – Мені в десять років не було так сумно, як тепер. Тоді мене дивувало, що люди мають по двоє батьків. Здавалося, що найкраща сім’я – це сім’я, що складається з трьох чоловік.
– Ну й ну, – сказав я. Ми обійнялись і погойдувалися під пісню, якою завершував вечір «чоловік-оркестр»: «Мрі-і-ій всюди й повсякчас… мрі-і-ій звабний блиск не згас…» – А я зовсім нічого не знав, коли ми в жовтні сорок восьмого беркицькались у тому сіні.
– Я й не хотіла, щоб ти знав. І не хотіла, щоб знав ще хтось. Не хотіла, щоб знали, що Гарольд ночує на кухні. Тому й не дала розстебнути ліфчик. Не хотіла, щоб ти став моїм хлопцем, бував у нас і бачив, де тулиться брат. Так що причина не в тобі, милий мій.
– Ну, мені від твоїх слів аж відлягло! Шкода тільки, що ти не сказала цього раніше.
– Таки шкода, – погодилася Джой, і ми спочатку засміялися, а потім раптом Джой розплакалася, можливо, через ту трикляту «Мрі-і-ій», під яку ми колись танцювали, приглушивши світло, в чиємусь підвалі – у ті часи, коли Джо Стаффорд ще співав у «Пайд пайперс» і вони виконували пісню так, як і мали виконувати: невишукано гармонійно і чуттєво, з модним у сорокових завмираючим ритмом, який перебивав тонкий, глухий звук ксилофона; а може, через те що Алан Майзнер став республіканцем, а Берт Берґман, другий бейсмен, покинув цей світ, а Айра Познер, замість пуцувати чужі туфлі біля газетного кіоску під Ессекським окружним судом, утік із сімейки, вартої пера Достоєвського, і став психотерапевтом; а може, тому що Джуліус Пінкус потерпає від тремору, спричиненого ліками, які він мусить приймати, щоб організм не відторгнув пересаджену нирку, що дісталася йому від чотирнадцятирічної дівчинки, завдяки якій він і живе, й тому, що Менді Ґурлік досі лишався сексуальним сімнадцятирічним парубійком, та ще тому, що Гарольд, її брат, десять років тулився на кухні, а Шріммер одружився з жінкою, котра заледве не вдвічі молодша за нього, й тіло її не викликає у нього бажання вкоротити собі віку, хоча він змушений розжовувати їй усе, що стосується минулого; а може, тому що я один з усіх так і лишився без дітей та без онуків – без «усього такого», як казав Мінскоу; а може, тому що після стількох літ розлуки зустріч людей, геть чужих одне одному, затягнулася, і в мені заворушилися неслухняні емоції, і я знову почав згадувати Шведа, думати про ту скандальну славу, яку накликала на нього та його сім’ю зловмисниця-дочка в роки в’єтнамської війни. Людину, яка не знала за собою огріхів, зненацька перекинули в кошмар самокопання. І все, що було в житті нормального, перекреслило вбивство. Усі невеличкі проблеми, неминучі в будь-якій родині, роздуті цією надзвичайною подією до страхітних розмірів і не допускають навіть гадки про замирення. Жирний хрест на заповітному американському майбутньому, яке неминуче прийшло б на зміну здоровому американському минулому: кожне наступне покоління розпізнавало обмеженість попередників, набиралося розуму й робило крок уперед – подалі від містечкової зашкарублості, ближче до розмаїття прав, які дарувала Америка, до образу ідеального громадянина, який відмовився від єврейських манер і звичаїв, звільнився від доамериканських страхів і допотопних упереджень та маній, що обмежували, – аби жити, вже ні перед ким не вибачаючись, як рівня серед рівні.
