– То ви підете?

– Він прийде сам. Як відчувала, призначила час із великим запасом. Погано, звісно, що він тебе бачив зблизька. Тільки навряд чи після нашої зустрічі озиратиметься…

О сьомій вечора Вольська спостерігала захід сонця на Володимирській гірці. З дому вийшла раніше, бо треба було зробити ще кілька приготувань. Сіла в «Кондитерській Семадені», попросила кави, тістечко, папір, конверт, перо й чорнило. Написала кілька речень, послала з конвертом хлопчика-кур’єра.

Підстрахувалася, не зайве, можливі всякі варіанти.

Ще за годину коротко переговорила з тим, хто отримав записку, кинув усі справи, примчав стривожений, почав відмовляти від ризикованого плану. Анна запевнила – жодних ризиків, здивувавши співрозмовника холодним спокоєм.

Нарешті неквапом пішла вгору.

Христину зачепила поглядом відразу. Дівчина вдягнулася інакше, ніж ходила вдень, частину обличчя прикрила хусткою. Займала себе лузганням насіння, теж помітила Вольську й надалі мусила тримати в полі зору. Щойно Анна зустрінеться з ним і завершить розмову, вони розійдуться. Далі до справи береться Христя Попович, робитиме те, що вже добре вміє, – простежить. Анна вже знала, чим його провокувати, і була впевнена – на провокацію піддасться.

Убивця – але ж боягуз.

Час спливав. Той, на кого чекала Вольська, запізнювався. За пів години Анна зрозуміла: далі отак ходити алеєю туди-сюди вже буде не надто пристойним. Зловила кілька зацікавлених чоловічих поглядів, один добродій навіть привітально підняв капелюха. Зробилося незатишно, і Анна зрозуміла: десь не додумала, не все прорахувала, щось пішло не так.

Гуляти далі не мало смислу.

Зробила жест Христині, пішла до виходу з парку, подумала – рушила вгору. Помічниця наздогнала вже біля Михайлівського монастиря, відсунула хустку від очей на лоба, видихнула:

– Не прийшов, падлюка.

– Прийде. – Вольська намагалася говорити впевнено, аби роздушити черв’ячка сумніву, що заворушився десь усередині. – Не сьогодні, так іншим разом. Не сюди, так деінде. Дасть про себе знати, і то дуже скоро. Може, він і приходив. На розвідку.

– Я б засікла!

– Вірю. Тільки ж він міг бороду начепити. Або перуку. Або перевдягнутися босяком.

– І то так, – зітхнула Христя. – Клюнув карась, та зірвався.

– От правильно ти його назвала – карасем. Не щука, не хижа риба, хоч, певно, себе такою вважає…

Поки шукали візника, місто пірнуло в сутінки.

На Татарку доїхали мовчки, бо справді не було про що говорити. Вийшли, Вольська розрахувалася, відпустила коляску. Христина відчинила хвіртку, зачинила за Анною.

Щось не так.

Лорд не вибіг назустріч. До цього дійства вже звикли, і Вольська вирішила: собака досі ображається, бо насварили вдень. Проте більш добродушного пса вона в житті не бачила. Тож навряд Лорд триматиме образу довго.

Може, спить.

Христина ж, схоже, на це не зважала. Уже ступила на ґанок, відчинила двері, гукнула через плече:

– Та заходьте вже, Ярівно.

– Зараз.

Христя зникла всередині. Анна постояла, замислено переступила з ноги на ногу. Потім неспішно завернула за ріг ліворуч, пішла довкола.

Завернувши знову, опинившись ззаду будинку, побачила Лорда в місячному сяйві.

Пес лежав на боку впритул до стіни.

Голова з роззявленою пащею вивернута неприродньо.

Вольська тихо скрикнула, сахнулася.

– Христю, – прошепотіла.

Під ногою хруснуло скло. Щось змусило глянути на вікно, недалеко від якого поклали вбитого пса. Віконниці вони зачиняли лише на ніч. Як виходили сьогодні, лишили. Зараз вікно, нічим не захищене, зяяло чорною порожнечею. Частинки виваленого скла розсипалися по землі.

– Христю, – повторила Анна вже голосніше, тут же зірвалася на крик. – Христино!

Крутнулася, побігла назад. Скочила на ґанок, рвонула двері, пройшла всередину. Завмерла при вході до залу. Місячного світла досить, щоб побачити там Христю, на колінах. Над нею – постать, права рука притискала револьверне дуло до потилиці дівчини.

– Я вже зачекався, Анно Ярославівно.

– Для чого собаку вбили. – Вольська мовила не злякано, утомлено, так мама говорить до сина-бешкетника, з яким ладу нема.

– Він кинувся на мене. Загавкав.

– Лорд так усіх гостей зустрічає. Навіть непроханих. Він не сторожовий пес. Був би таким – порвав би вас, пане Алмазов.

Артист Корній Алмазов загрозливо ворухнув озброєною рукою.

– Мама… – вичавила Христина, коли дуло вперлося в череп сильніше.

– Ви не прийшли на переговори. Ви надумали розрубати вузол одним махом. Раз і назавжди, – голосно сказала Анна. – Вас не цікавило, що я пропонуватиму в обмін на мовчання.

– Удова поліцейського захоче грошей, – упевнено промовив баритон. – Анно Ярославівно, ви ж ніхто для поліції. Вас слухати не захочуть. При першій нашій зустрічі призналися, що дієте в інтересах батьків Оленьки. Я ще тоді закинув вам претензію стати кимось на кшталт Голмса в спідниці. Тільки ж, пані Вольська, той найкращий у світі детектив – персонаж вигаданий. Плід чужої фантазії, як інші книжкові герої. Їх не буває в житті, благородних графів Монте-Крісто, розбійників Робін Гудів, кого там ще вигадали задля забави. Люди тікають від реального життя – і вірять у придуману справедливість.

– До чого цей спіч, пане Алмазов?

– До того, що ви граєтеся. Уявили себе київським утіленням особи, вигаданої англійцем. Якому за вигадку платили грубі гроші. Якби мали щось доказове проти мене, уже привели б поліцію. Але ви, удова слідчого, чудово розумієте: крім диких припущень у вас на мене нічого нема. Поліція вас засміє, ще й принизить. Ні, туди ви не підете, надто горда.

– Ви проникли в мій дім, знаючи, що мене тут нема. Ви вбили мого собаку. Скрутили голову. Як раніше вдарили головою об край столу Оленьку Пивоварову. Лють додає сили, дуже добре це знаю. Ви залізли через вікно, вибивши скло. Ви прийшли зі зброєю. Ви захопили заручницею мою помічницю. Отже, Корнію Івановичу, мої припущення не такі вже й дикі.

– Ви написали в записці чітко, чорним по білому. Або ми домовляємося з вами, або я матиму справу з паном Пивоваровим. Так, поліція вам не повірить – зате повірить батько Оленьки. Будь-якому вашому слову, це ви теж вірно написали. Йому треба знайти цапа-відбувайла. Я ще тоді визнав: дорослий коханець юної розпусниці годиться на цю роль абсолютно. Ось чому я тут. Ви не лишили мені вибору.

– Але я пропонувала домовитися.

– Пані Вольська, я знаю про підлість поліції. А вдови поліцейських, які не мають засобів для існування, – ще ті зміюки. Я б змушений був платити вам усе життя. Для вас це вигідніше, ніж один раз узяти винагороду від Пивоварова. Вам легше визнати свою безсилість у пошуках перед ним. Пивоваров пробачить. Зрештою, його ніхто не змушував звертатися по послугу до жінки, за якою ніхто й ніщо не стоїть. Ні-ні, вам вигідніше тримати за горло мене. Я вас вирахував, і я вам цього не дозволю.

Клацнув зведений курок.

– Мама, – писнула Христина. – Отче наш, сущий на небесах…

– Веліть своїй прислузі заткати писок, – просичав Алмазов.

– Тут нема прислуги. Це моя помічниця.

– Хоч чорт із рогами! Аби рота закрила! – артистові почали здавати нерви.

– Христю, помовч трохи. Потерпи.

Дівчина схлипнула.

– Отак, – Алмазов задоволено крекнув.

– А тепер скажіть, що хочете зробити. – Збоку виглядало, ніби Вольська зовсім не хвилювалася. – Застрелите нас по черзі, розкидаєте речі кругом, аби нагадувало грабіж? Нонна знає чи це буде ще одна ваша таємниця від неї? Довго збираєтесь так терпіти? Якщо Нонна здогадається, бодай натякне – ви вб’єте її теж? З револьвера чи задушите, як… – коротка пауза, – мого мирного песика?

– Що б я не скоїв зараз, ви, саме ви не лишили мені вибору, – вперто правив своє Алмазов.

– Той, хто вбив один раз і не був покараний, неодмінно зробить це вдруге, – завважила Вольська повчально. – Не раз говорили про це з чоловіком, і, на жаль, змушена визнати його правоту. Та ось же на вашому прикладі. Думала, вам бодай цікаво дізнатися, що в мене на вас є.