Т. Шевченко.

14 ноября

1849 – Оренбург.

Оренбург. 1849.

Декабря 29.

На самий Святвечір сижу собі один-однісінький у хатині та журюся, згадуючи свою Україну і тебе, мій друже єдиний. Думаю: от Бог дає і свято своє велике на радість добрим людям, а мені нема з ким слова промовить. Аж гульк! входить в хатину добрий Герн і подає мені ваш лист. Господи милостивий! Як я зрадів! Неначе батька рідного побачив або заговорив з сестрою на чужині! А надто як прочитав, що вас всіх, мов праведних, минула кара Господня, то аж заплакав, так мені любо стало! Ви пишете, друже мій добрий, що шлете альбом із papier torchon, – спасибі вам, пришліть. А фарб сухих не посилайте, бо тут олії достать не можна, та ме[не] ще знову весною поженуть у степ! Такий мій талан поганий! Що ж мені вам послать, коли в мене нема нічого; послав би вам вид Аральсько[го] моря, так таке погане, що крий Боже! нудьгу ще наведе прокляте. Ще ви пишете, друже мій єдиний, щоб я виставляв ціну на моїх будущих рисунках; велике вам спасибі! бо тут без грошей ще поганше, як меж жидами. Я, нарисовавши дещо, оддавав за самую убогую ціну, так що ж – сміються! Мені здається, що якби сам Рафаель воскрес отут, то через тиждень умер би з голоду або найнявся б у татарина кози пасти. Отакі тут люде! Шлю вам киргизького Баксу, або по-нашому Кобзаря. Коли найдеться яка добра душа, то нехай купить, зробить добрее діло, а ціну я йому кладу 50 карбованців; може, задорого, то збавте як знаєте. Буду посилать до вас усе, що зроблю вартого послать, а ви вже робіть з ними, що хочете. Ще посилаю вам оцього гарнадера (це я); згадуйте мене, дивлячись на його, друже мій добрий! Ще ви пишете, щоб розказать вам, що зо мною діялось на Аральськім морі два літа, – цур йому! бодай не діялось того ні з ким на світі! Опріч нудьги, всі лиха перебували в мене, навіть і нужа, – аж згадувать бридко!

Адресуйте ваші листи на ім’я Герна, а мого імені не пишіть: він знатиме по штемпелю. Бувайте здорові! Як будете писать В[арварі] Н[іколаєвні], то поклоніться їй од мене. Всьому дому вашому низенько кланяюсь.

Щирий до вас

Т. Шевченко.

1 января 1850. Оренбург.

Поздравляю вас с Новым годом, молю Господа о ниспослании вам всех благ. Я теперь сижу один-одинешенек и вспоминаю то прошлое, когда мы с вами в первый раз встретились в Яготине – многое пришло в мою грустную бесталанную голову – ужели и конец моей жизни будет так же печален, как настоящий день? В нещастии невольно делаешься суеверным – я теперь почти убежден, что мне не видеть веселых дней, и сердцу дорогих, и милой моей родины!

Для Нового года мне объявили, что следующей весною я должен буду отправиться опять на Аральское море, верно, мне оттуда не возвратиться! За прошедший поход мой мне отказано в представлении на высочайше[е] помилование! – и подтверждено запрещение писать и рисовать! Вот как я встречаю Новый год! Не правда, весело?

Я сегодня же пишу Василию Андреевичу Жуковскому (я с ним лично знаком) и прошу его о исходатайствовании позволения мне только рисовать. Напишите и вы, ежели вы с ним знакомы. Или напишите Гоголю, чтобы он ему написал обо мне, он с ним в весьма коротких отношениях. О большем не смею вас беспокоить. Мне страшно делается, когда я подумаю о киргизской степи – с отходом моим в степь я должен буду опять прекратить переписку с вами и, может быть, на много лет, а может быть и навсегда! Не допусти Господи!

Я недавно вам писал; не знаю, получили ли вы? потому что адрес не тот, который мне прислал на днях Андрей Иванович. Ежели будете писать ко мне, то сообщите свой настоящий адрес – и сообщите адрес Гоголя – и я напишу ему по праву малороссийского виршеплета, я лично его не знаю. Я теперь, как падающий в бездну, готов за все ухватиться – ужасна безнадежность! так ужасна, что одна только христианская философия может бороться с нею. Я вас попрошу, ежели можно достать в Одессе – потому что я здесь не нашел – прислать мне Фому Кемпейского «О подражании Христу». Единственная отрада моя в настоящее время – это Евангелие. Я читаю ее без изучения, ежедневно и ежечасно. Прежде когда-то думал я анализировать сердце матери по жизни святой Марии, непорочной Матери Христовой, но теперь и это мне будет в преступление. Как грустно я стою между людьми! ничтожны материальные нужды в сравнении с нуждами души – а я теперь брошен в жертву той и другой! Добрый Андрей Иванович просит меня присылать все, что бы я ни нарисовал, и назначать сам[ому] цену – что я ему пошлю? когда руки и голова закованы! Едва ли кто-нибудь терпел подобное горе!

Я вас печалю для Нового года, добрая Варвара Николаевна, своим грустным посланием – что делать! у кого что болит, тот о том говорит. И мне хотя немного отраднее стало, когда я выисповедался перед вами! Кланяюсь Глафире Ивановне и всему дому вашему.

Пишите ко мне в г. Оренбург на имя его благородия Карла Ивановича Герна в генеральный штаб, не надписывая моей фамилии – он узнает по штемпелю.

Прощайте, Варвара Николаевна; не забывайте бедного и искреннего к вам

Т. Шевченка.

Оренбург. Генваря 3. 1850.

Поздоровляю тебе з цим Новим роком, друже мій єдиний! Нехай з тобою діється те, чого ти у Бога благаєш, – давно, давно ми не бачились, та не знаю, чи й побачимося швидко, а може, вже й ніколи – крий Мати Господня! а думаю, що так, бо мене дуже далеко запровтор[ил]а моя погана доля та добрії люде! Я оце вже третій рік як пропадаю в неволі – в цім Богом забутім краї! тяжко мені, друже! дуже тяжко! та що маю робить? Перейшов я пішки двічі всю киргизькую степ аж до Аральського моря – плавав по йому два літа, Господи, яке погане! аж бридко згадувать! не те що розказувать добрим людям.

Ось бач, як зо мною діялось. Поїхав я тойді в Київ із Петербурга, тойді, як ми з тобою в Москві бачились, і думав уже в Києві ожениться та й жить на світі, як добрі люде живуть, – уже було й подружіє найшлось. Та Господь не благословив моєї доброї долі! – не дав мені докончить віку короткого на нашій любій Україні. Тяжко! аж сльози капають, як згадаю, так тяжко! Мене з Києва загнали аж сюди, і за що? За вірші! і заказали писать їх, а що найгірше… рисовать! І отепер бачиш, як я отут пропадаю, живу в казармах меж солдатами – ні з ким слово промовить, і нема чого прочитать – нудьга! нудьга така, що вона мене незабаром вжене в домовину! Не знаю, чи карався ще хто на сім світі так, як я тепер караюсь? І не знаю за що. Оцей, що привезе тобі лист мій, наш земляк – Левицький, привітай його, друже мій добрий! добра, щира душа! він мені в великій став пригоді на чужині! – дай йому мою «Тризну» і «Гамалія», коли вона ще жива, а мені, коли буде твоя ласка, пришли Кониського, добрее зробиш діло, нехай я хоч читатиму про нашу безталанную Україну, бо я вже її ніколи не побачу! Так щось серце віщує! Пришли і напиши, коли буде ласка, по адресу: в Оренбург Карлу Івановичу Герну – в генеральний штаб, – а мене на адресі не упоминай, цур йому, він знатиме по штемпелю. Оставайся здоров, друже мій єдиний! нехай тобі Бог посилає, чого ти в його просиш. Згадуй інколи

безталанного Т. Шевченка.

А щоб не оставалося гулящого паперу, то на тобі вірш з десяток своєї роботи: