Листи засвідчують, як постійно Шевченко переймався ідеєю визволення селян із кріпацтва: «Занимает теперь всех самый животрепещущий вопрос о том, как освободить крестьян от крепостного состояния» (до І. Ускова від 12 листопада 1857 р.), «О людській волі я розпитував; але ніхто нічого не знає, коли, як і що з того буде» (до В. Шевченка від 7 грудня 1859 р.). Поет неодмінно наголошує на тому, щоб родичі й земляки «не квапилися на волю без поля і без ґрунту. Нехай лучче підождуть» (до В. Шевченка від 28 березня 1860 р.). Схвалює, коли сестра Ярина та брати не погоджуються «на волю без ґрунтів і без землі безплатно, <…> вони не беруть такої поганої волі – і добре роблять» (до В. Шевченка від 29 червня 1860 р.).
Шевченко стежить, як тільки може, за помітними явищами в українській культурі й захоплено на них реагує. Дякує П. Корольову (22 травня 1842 р.) за збірник «Запорожская старина» – «добра книжка, спасибі вам і Срезневському. Я думаю дещо з неї зробить». Висловлює захват од «Граматки» Куліша та його «Записок о Южной Руси»: «…дуже розумна і щира книга», «Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на лодоні показана» (до Я. Кухаренка від 22 квітня 1857 р.), «Такої розумної книги, такого чистого нашого слова я ще не читав» (М. Лазаревському від 22 квітня, 8 травня 1857 р.), «Спасибі йому, він мене неначе на крилах переніс в нашу Україну» (до А. Маркевича від 22 квітня 1857 р.). Шевченко чекає від своїх кореспондентів (П. Куліша, М. Лазаревського) оповідань Марка Вовчка, вдячний їй «за її сердечные, щирії оповідання» (до М. Лазаревського, 22 лютого 1858 р.), а згодом у листі до письменниці називає її своєю «донею любою» (25 травня 1859 р.). Просить А. Маркевича (22 квітня 1857 р.) подякувати перекладачеві «Слова о полку Ігоревім» М. Гербелю («хоч і зоветься Гербель, а такий же сірий хохол, як і ми з тобою, молодий мій друже») за його «перевод „Малоросійської думи“, надрюкованої в „Б[иблиотеке] для чтения“» (ідеться про Шевченкову поезію «Думка – Нащо мені чорні брови…»). Знає Максимовичів переклад «Слова» – «сієї невеличкої, но премудрої книги», хоче й сам її перекладати. «Вонми гласу моления моего, – пише А. Козачковському (14 квітня 1854 р.), – друже мій єдиний, пришли мені текст „Слова о полку Ігоря“, а то на твоїй душі буде гріх, як не буде воно, те „Слово“, переведено на наш задушевний, прекрасний язик». Шевченко не тільки сам тішився новинками української літератури, а й пропагував їх і поширював, що міг, роздаровував. З Нижнього Новгорода він просить М. Лазаревського прислати 2-й том Кулішевих «Записок», та й 1-й також, бо свій примірник подарував землякам в Астрахані (лист від 18–19 жовтня 1857 р.). Рекомендує Я. Кухаренкові читати оповідання Марка Вовчка (17 січня 1859 р.), посилає «к Великодню замість писанки» альманах «Хату» (25 березня 1860 р.), зазначивши, що це попередник журналу «Основа», який почне виходити з наступного року, і закликає: «Збирай, батьку, чорноморську запорозьку старовину та присилай на моє ім’я, а я передаватиму в редакцію». В. Шевченкові (15 травня 1860 р.) доручає надіслати один примірник «объявления об „Основі“ П. Ф. Семеренку», збирається надіслати таке ж оголошення Д. Трощинському.
Листи останнього періоду, зокрема до В. Шевченка, засвідчують, як активно займався поет розповсюдженням свого «Кобзаря» серед освітян (наприклад, 7 серпня 1860 р. він просить В. Тарновського переслати для недільних шкіл 50 примірників «Кобзаря» до Чернігова і стільки ж – до Києва; із таким же проханням звертається й до М. Чалого), надсилає також «Букварь южнорусский» – для «наших убогих воскресных школ» (лист від 4 січня 1861 р.). Тут же пише про свої дальші плани просування популярно-навчальної літератури для народу: видати «лічбу (арифметику)», етнографію, географію, а також: «історію, тілько нашу, може, вбгаю в 10 копійок. Якби Бог поміг оце мале діло зробить, то велике б само зробилося». Сповіщає про ці плани також П. Симиренка, Ф. Ткаченка. У ті роки Шевченко просто-таки жив надією оселитися на рідній землі й одружитися, брався й за практичну реалізацію своїх мрій. Ділиться з Кулішем, зокрема, цими задумами (26 січня 1858 р.), доручає Варфоломієві: «…дбай о клапті землі, чи по сім, чи по тім боці, тілько щоб над самісеньким Дніпром. Та дбай так, щоб нам укупі оселиться» (15 травня 1860 р.); «купить у Вольського дубів 40 лісу, вирубать, та й нехай би собі сохне. А скласти його можна коло Пекарів, на Росі» (2 листопада 1859 р.). Посилає план хати, підказує Варфоломієві, яке саме дерево потрібне «на одвірки», «на поміст» і «на надвірню комору». Лейтмотив усіх листів, де мовиться про омріяну ідилічну хату: вона має бути біля Дніпра – як символ рідної оселі в Україні, «тихого раю». Бідкається, що ніяк не може знайти відповідної місцини, бо: «Максимович у Прохорівці уступає мені таке саме добро, як і у Парчевського, тілько що не коло Дніпра, от моє лихо! Видно Дніпро, та здалека, а мені його треба коло порога» (до В. Шевченка, 2 листопада 1859 р.).
Особливо важливими для Шевченка були листи на засланні. Кореспонденції до друзів і знайомих дають змогу в усій повноті відчути стан поета в неволі: «Я оце вже третій рік як пропадаю в неволі <…> тяжко мені, друже! дуже тяжко!» (до О. Бодянського, 3 січня 1850 р.), «Бога ради и ради прекрасного искусства сделайте доброе дело, не дайте мне с тоски умереть!» (до В. Жуковського, 10 січня 1850 р.), «В этой широкой пустыне мне тесно – а я один» (до А. Лизогуба, 16 липня 1852 р.). «А покойный Данте говорит, что в нашей жизни нет горшего горя, как в несчастии вспоминать о прошлом счастии», – пише він Бодянському 15 листопада 1852 р. (як тут не завважити текстуального збігу із початком вірша «Г. З.» – «Немає гірше, як в неволі / Про волю згадувать») і міркує: «Хоть тоже, правду сказать, в моей прошлой жизни не много было радостей, по крайней мере, все-таки было что-то похоже немного на свободу, а одна тень свободы человека возвышает». А. Козачковському описує (16 липня 1852 р.) свою недугу, з болісним гумором малює свій портрет: «…одно слово, солдат, да еще солдат какой! Просто пугало воронье. Усища огромные. Лысина что твой арбуз». Лист до А. Толстої з Нижнього Новгорода (12 листопада 1857 р.) свідчить про поступове адаптування поета до волі, що відбувалося в «промежуток между Северной Пальмирой и киргизской пустыней»: він допався до книжок, «прочитал уже все, что появилось замечательного в нашей литературе в продолжение этого времени», малює старовинні церкви, портрети олівцем і – «бесконечно доволен».
У листах розгорнуто безліч живих епізодів, зафіксовано промовисті нюанси – побутові й настроєві. Самоаналіз утверджує самооцінку, згадаймо автодекларацію в листі до Г. Тарновського (25 січня 1843 р.): «…нехай я буду і мужицький поет, аби тілько поет…». У психологічній автохарактеристиці увиразнюється культ чуття; прикметні контрасти в оцінках однієї й тієї ж особи, вияви симпатії та антипатії до неї (таку амплітуду почуттів до А. Ускової – від обожнення до розчарування, висловлено в листах до Бр. Залеського від 9 жовтня 1854 р. та 10 квітня 1855 р.). Мотив шукання пари пронизує багато які листи останніх років, передусім до В. Шевченка, – «неначе цвяшок, в серце вбитий» («Марина»). Поет обґрунтовує свої плани, докладно аргументує свої смаки й побажання: «…може, Харита скаже, що вона вбога сирота, наймичка, а я багатий та гордий, то ти скажи їй, що в мене багато дечого нема, а часом і чистої сорочки; а гордості та пихи я ще в моєї матері позичив, у мужички, у безталанної кріпачки» (до В. Шевченка, 2 листопада 1859 р.), – помітна тут постійна Шевченкова опозиція пани/люди, яка пронизує всю його творчість. Після відмови Харитини просить родичів та знайомих, щоб і надалі підшукували йому наречену, сподівається на згоду «кирпатенької чорнобривки» (її обіцяв висватати Ф. Ткаченко), невідступно вірить у реальність цих ефемерних мрій і заходів. Освідчившись Л. Полусмак, повідомляє В. Шевченкові у листі від 22, 25 серпня 1860 р. як про щось цілком певне: «літом ми з жінкою прибудемо та вкупі порадимося, що нам робить». Зворушують романтичні ілюзії поета в останніх листах, огорнутих незбутніми мріями про «тихий рай» всупереч нещадній реальності, – оте, писав Єфремов, «гарячкове, чисто рефлекторне добирання собі пари, щоб застрахуватись перед перспективою самотньої старости»[10]. Шевченко піклується про наречену – підшукує їй легшу роботу, купує теплі чобітки, захоплюється нею, явно переоцінюючи. Тим болючіше розчарування: «Душі своєї не шкода було для Ликери, а тепер шкода нитки!», і тут же сам собі дивується: «Чудне щось робиться зо мною» (до Н. Забіли, 18 вересня 1860 р.). Доручає М. Макарову (лист від 9 листопада 1860 р.) спалити подаровані ним речі «при її очах», наполягає: «…треба, щоб вона заплатила за квартиру 14 руб., за ключ, ею потерянный, 1 руб.» Побутові подробиці забарвлені живою інтонацією непогамованого болю, образи, зруйнованої (вкотре!) мрії.
