Брат до вас скоро, скоро заїде. Прощайте, мій найлюбий земляче. Да поможе Вам Бог! Будьте здоровы и счастливы.

Весь Ваш

Ф. Лазаревский.

Брат каже Вам, що Даль уїхав в іюле на 3 м[еся]ца в Одессу і он з їм не бачився, а Дзюбин Вам кланяється и желает всего хорошого. Коли прочитаете «От[ечественные] Зап[иски]», дак пишіть, ще пришлю. Чернышев выедет в Питер по санной дороге.

Вгорі останньої сторінки дописка М. С. Александрійському:

Вручите, будьте милостивы, добрейший Михаил Семенович, это письмо г. Шевченку.

21 октября 1847.

Був я сего року у Києві і вельми зрадувався, як прочитав Ваш лист, коханий Тарасе Григоровичу; Сажин дав мені прочитать той лист. Дякую Господа, що наділив Вас терпінієм. «Блажен раб, его же Господь обрящет бдяща! Недостоин, его же обрящет унывающа». Молюсь Господеві за Вас, щоб Він піддержав Вас, щоб дав і силу і волю нести крест, хоч дуже важкий, що Вам послав, без жалю на Господа і на людей, а кохаясь у карі, якою Вас іспитує. Коли виноват – терпи, що Бог послав, і дякуй Господа; коли здається, що й не виноват, а Бог карає, усе-таки дякуй Господа, писано бо, кого люблю, того й караю; а кара і іспитаніє Божіє завсегда добро нам суть, бо роблять нас лучшими, до бідних милостивими, до терплящих жалостливими; тогда ми і самі лучше шануємось, і других більше шануємо, і усякого чоловіка за брата маємо; а коли робимось лучшими, то й до Бога нам ближче, а при Бозі спасеніє, мир і люби. Не знаю хто, а тільки хтось колись десь писав і дрюковав, а я читав тож колись да гдесь: «Нещастя, каже, таке страшило, що має голову світлу, як сонце, а ноги цинові, коли хто, страшила злякавшись, упаде на землю, то воно його розтопче своїми важкими ногами; коли ж, не злякавшись, зирне йому в вічі, тоді лихо зробиться чоловікові добром»; воно й правда. Тер[п]іть же і Ви, коханий Тарасе, і дякуйте Бога; і Бог Вас помилує, дасть покій і тихую радость серцю, щастя на небі і пошле прощеніє і милость на землі.

І мені, коханий друже, не без лиха було; лікар, наш добрий Шраге, казав, що треба моїй жінці у морі купаться, от ми і стали збиратися до Одеси, але з мая зараз я занедужав, а там жінка, а там малую доньку мою попала трясця, та тільки о півіюля покинула. Отож ми рушили з господи 1-го августа, доїхали до Києва, дяка Богові, здорові усі, у Києві моя доня, Лізочка, ви її знаєте, знову занедужала, а тим часом стали розказувать, что в Одесі холера, ми і поїхали із Києва у Яготин, у Яготині жили цілий місяць, бо наша дитина вельми недужа, була, і 5 сентября вернулась до Бога таким же ангелом, як і нам дана була. Бог дав, Бог і взяв – буди имя Його благословенно вовіки. Тепер ми знов тягнемось у Одесу, але недалеко од Білої Церкви брат мій Ілля кріпко був занедужав, да тепер, дяка Господу, поправивсь. Важко, сумно ховати дитя своє, але Його свята воля усюди і завсігда:

Як проїздив я Київ уже з Яготина, то й бачив Сажина, він мені показував Ваш лист, де Ви просите переслать до Вас рисунки, альбом і ще дещо, да й казав мені, що він подавав і докладную записку об тих рисунках, щоб йому їх отдали, але, кажуть, їх немає, кудись буцім вони повтікали, чи що, тільки вже нічого нема, послали, кажуть, у Петербург, – шукай де знаєш.

З того листа я бачу, що Вам можна і що Ви думаєте не кидать малювання – благо ти єсть; чого нема, того не знайдеш, так і тієї Вашої худоби, що по листу доправляєте; але напишіть мені у Одесу, коли Вам можна мальовать, то я зроблю, що змогу, щоб Вам переслать акварельнії краски, знаєте мій маленький ящичок, где усе є. Вам буде на пам’ять; у мене є і пензлі Шаріона, прямо з Парижа, то і Вам пару перешлю. Напишіть тілько швидко, і як Вам посилать, чи просто на Ваше ім’я, чи, може, треба посилать через коменданта, то напишіть, як його величають і хто він такий; напишіть гарненько і толковно Ваш адрес, то я зараз і пришлю Вам акварелі і альбом чистий аглицький, а там, коли треба, і олійниє краски; що тілько можна Вам получать, а мені посилать, скілько по силам – усе зроблю, а доти цілую Вас і, молясь за Вас, зостанусь поки жив

щирий до Вас

Андрей Лизогуб.

Адрес:

в Одессу.

На Гулевой улице, близ собора, в Доме наследников Жуковского, в квартире г-на Самарского-Быховца.

Крепость Орская.

22 октяб[ря] 1847.

Добродію і друже.

На другий день, як я од вас поїхав, мене арестовали в Києві, на десятий – посадили в каземат в Петерб[урзі], а через три місяці я опинився в Орской крепости в салдатській сірій шинелі, чи не диво, скажете! Отже воно так. І я тепер точнісінький, як той москаль, що змальовав Кузьма Трохимович панові, що дуже кохався в огородах. От вам і кобзар! позабирав грошики та й шморгнув за Урал до киргиза гуляти. Гуляю! бодай нікому не довелося так гуляти, а що маємо робить! Треба хилитися, куда нагинає доля. Ще слава Богу, що мені якось удалося закрепить серце так… що муштруюся собі та й годі. Шкода, що я не покинув тойді у вас рисунок київського саду, бо він і всі, що були при мені, пропали. У І. І. Фундуклея. А тепер мені строжайше запрещено рисовать і писать (окроме писем), нудьга та й годі; читать – хоч би на сміх одна буква, і тії нема. Брожу понад Уралом та… ні, не плачу, а щось ще поганше діється зо мною. Одішліть, будьте ласкаві, моє письмо і адрес мій княжні В[арварі] Миколаєвні, а адрес ось який. В город Оренбург, в пограничную комиссию. Его благородию Федору Матвеевичу Лазаревскому с передачею. А цей добрий земляк уже знатиме, де мене найти. Бувайте здорові, низенько кланяюсь Ілії Івановичу і всьому дому вашому, не забувайте безталанного Т. Шевченка. Поклоніться, як побачите, од мене Кікуатовим.

Крепость Орская.

24 окт[ября] 1847.

По ходатайству вашему, добрая моя Варвара Николаевна, я был определен в Киевский университет, и в тот самый день, когда пришло определение, меня арестовали и отвезли в Петербург 22 апреля (день для меня чрезвычайно памятный), а 30 мая мне прочитали конфирмацию, и я был уже не учитель Киевского университета, а рядовой солдат Оренбургского линейного гарнизона!

И теперь прозябаю в киргизской степи, в бедной Орской крепости. Вы непременно рассмеялись бы, если б увидели теперь меня. Вообразите себе самого неуклюжего гарнизонного солдата, растрепанного, небритого, с чудовищными усами, – и это буду я. Смешно, а слезы катятся. Что делать, так угодно Богу. Видно, я мало терпел в моей жизни. И правда, что прежние мои страдания, в сравнении с настоящими, были детские слезы: горько, невыносимо горько! и при всем этом горе мне строжайше запрещено рисовать что бы ни было и писать (окроме писем), а здесь так много нового, киргизы так живописны, так оригинальны и наивны, сами просятся под карандаш, и я одуреваю, когда смотрю на них. Местоположение здесь грустное, однообразное, тощая речка Урал и Орь, обнаженные серые горы и бесконечная киргизская степь. Иногда степь оживляется бухарскими на верблюдах караванами, как волны моря зыблющими вдали, и жизнию своею удвоевают тоску. Я иногда выхожу за крепость, к караван-сараю или меновому двору, где обыкновенно бухарцы разбивают свои разноцветные шатры. Какой стройный народ, какие прекрасные головы! (чистое кавказское племя) и постоянная важность, без малейшей гордости. Если бы мне можно рисовать, сколько бы я вам прислал новых и оригинальных рисунков. Но что делать! А смотреть и не рисовать – это такая мука, которую поймет один только истинный художник. И я все-таки почитаю себя счастливым в сравнении с Кулишем и Костомаровым, у первого жена прекрасная, молодая, а у второго бедная, добрая старуха мать, а их постигла та же участь, что и меня, и я не знаю, за какое преступление они так страшно поплатились. Вот уже более полугода я не имею никакого понятия о нашей бедной новой литературе, и я просил бы вас, добрая Варвара Николаевна, ежели достанете последнее сочинение Гоголя «Письма к друзьям», то пришлите мне, вы сделаете доброе дело, и, если можно, «Чтение Московского археологического общества», издаваемое Бодянским. Я мог бы выписать все это сам, но… пришлите, добрая Варвара Николаевна, это будет вернее, и Бог вам заплатит за доброе дело. Адрес мой сообщит вам Андрей Иванович. Моя сердечная благодарность княгине Варваре Алексеевне и всему дому вашему моя любовь и уважение, прощайте, желаю вам всех благ и иногда вспоминать бесталанного