Докучаю я вам, добрий мій земляче! та що ж я маю робить? Якби мені тілько рисувать було можна, то я і не журився б, ходив би собі в сірій шинелі, поки дійшов би до домовини, та все б таки хвалив Бога, а тепер!.. ой лишенько! і вимовить не хочеться!..

Напишіть до мене, коли матимете час, хоч малесенький листочок, нехай хоч трошки я заплачу добрими сльозами.

Будьте ласкаві, розпитайте гарненько, де тепер живе Василий Андреевич Жуковский, він перше жив у Досельдорфі на Рейні, а тепер не знаю, та й пришліть мені його адрес, а коли надрюкована його «Одиссея», то і її пришліть. Прочитавши, я отдам вам або Ф[едору] Матвеевичу, бо, єй-богу, окроме Біблії, нема в мене ні однісінької книжечки.

Та вже чи раз батька по лобу вдарить, чи двічі – однаково, хоч воно трохи і не до речі просить, мов той старець. Та що ж робить, коли нігде взять, пришліть ради поезії святої Лермонтова хоч один том, велику, превелику радість пришлете з ним вашому удячному і безталанному землякові.

Т. Ш.

Здається, ви знакомі з Василем Єзучевським. Коли він вернувся з дому, то, як побачитесь, гарненько вилайте його за мене за його щирость і добрість і Галузу, свояка його, добрі й щирі люде, щоб ти знав, земляче.

Не здивуйте, Бога ради, що на такому клаптикові пишу до вас, бо в цьому Божому краї папір почтовий навдивовижу.

Одесса. 1847. Декабря 31.

Ні, я не мовчав, коханий друже, мій бідний Тарасе; не дожидаючись Вашого листа, я писав до Вас, не згадаю тепер якого числа, але повинно буть от 15 до 28 октября, і у тім моїм листі давав Вам і мій адрес у Одесі, але мені здається, що Ви того мого листа не получили, я писав просто у Орскую кріпость. Сьогодня я получив Ваш лист от 22 октября, що Ви писали у Седнев, а з Седнева мені переслали сюди; зараз і одвіт готов. У сім письмі скажу Вам усе теє, що казав і у тім. Я знав, що Вас потягли до Петербурга, але довго не знав, що з Вами опісля зробилось. Ми з жінкою поїхали у Одесу, і у Києві я бачив Сажина, він мені розказав, що Ви у Орській кріпості, і показав Ваш лист до якогось незнакомого мені пана; у тім листі Ви його просите прислать Вам палітру і пензлі, і краски, і пістолі, чого йому і зробить було не можна, бо все теє попропадало. Приїхавши у Чечельник (Ольгополь) коло Балти, я до Вас писав ось що (або хоч і не зовсім так, але близько): молись Богу, коханий Тарасе; Бог тебе карає за гріхи, дякуй Його; коли винен, терпи кару і дякуй Бога; коли не винен – терпи і дякуй Господа за іспитаніє; приймай кару Божію мало того що з покірностію Його святой волі, а ще більше, кохайся у горі, радуйся, що Господь Отець наш милосердний учить нас; і Господь наградить за терпініє, за покірность, за любов нашу, і пошле мир серцю і розуму, і змягчить, а може, перемінить гнів на милость, проти кого провинився. Горе, біда, напасть, а чоловікові найлучшая школа: се батьківський поцілуй Бога свому творенію. Горем да бідою Господь очищає нас, приближає до себе, робить нас лучшими; не жалковаться, а радоватись треба Божіїй карі. Ось що я Вам казав. Господь дав Вам нести крест вельми важкий, несіть і не журітесь, і все буде добре, тілько молітесь Богу от серця, і молітесь не об тім, щоб перестав Вас карать, а щоб дав силу і волю переносить кару без ропота і жалю. Іще я до Вас писав, що коли Вам можна мальовать, то напишіть гарненько адрес, і що я зараз Вам пришлю акварельные краски, мій маленький ящичок, где є і краски, і карандаші, і циркуль, і все належноє до мальовання. Ще писав і об собі, і мене Господь поцілував, як батько, одняв у мене мою маленькую дочку Лізу, Ви її знали. Але я дякую Господа за його милость; а милость його великая до мене тая, що він дав мені силу перенести моє горе без жалю, хоч вельми, вельми важко ховать дітей. Я сказав: Бог дав, Бог взяв – буди имя Господнє благословенно вовіки. Ангела я прияв от Господа, Ангела і вернув Господу; правда, дитятко сеє було нам великою утіхою, але я не жалкую о тім, що вже її нема, а дякую Господа за те, що вона у нас була; за те, що вона, по милості Божой, три года нас радувала; пам’ять нам зосталась не гіркая, а хорошая; а все-таки іноді я плачу, як згадаю про мою дитину. Бог простить мені мої сльози; серце часом не слухає розуму, треба б, щоб не тілько розумом, щоб і серцем і душею кохатись у Бозі, радуваться горю, тоді б, запевно, були б ми щасливі і на сім світі і благословив би нас Господь і на тім. До другого разу, коханий друже, напишіть, коли Вам чого треба: може, краски, може, гроші, і коли по сьому адресу, то як тілько зберусь, що матиму – пришлю. Княжна тож до Вас писала, але, видно, Ви наших листів не получили. Да укріпить вас Господь, да дасть Вам силу нести важкий крест і дякувать Бога за біду серцем і розумом. Пишіть до мене, і пишіть часто, тілько щоб я знав, що Ви мої листи получаете і що з Вами діється; а я буду до Вас писать часто. – Да благословить Вас Господь.

Щирий до Вас

Андрей Лизогуб.

Мій адрес:

В Одессу.

В Садовой, в доме Гацук, бывший Шостак.

До сих пор я еще не уехал из Оренбурга, потому что не было попутчиков, да и притом дорога никуда не была годна, снегу совсем не было, сегоднишнюю ночь выпал снег, и довольно порядочный, есть надежда, что на этих днях я отправлюсь в путь с генералом Жуковским, который обещался меня взять с собою.

Буду кланяться от Вас всем Вашим товарищам и знакомым.

7 генваря 1848. Одеса.

Лист Ваш, коханий друже, я получив на самісінький Новий год. Превеликая Вам дяка і за лист, і за Вас, тільки важко на Вас дивитись. Що маемо робить: будемо молиться Богові, се найлучше. Як мені привітать Вас, нового года ради? Да пошле Вам Господь милосердний здоров’є, бо без його і у долі погано, а у недолі ще гірше, да пошле здоров’є, терпініє і силу тягти Вашу недолю; нести її і не жаліться, а дякувать Бога, начальство слухать, товариство любить і жить, як Бог дає, поки Богові угодно. Ось чого я молю у Господа Вам, коханий друже. Да послухає Спас наш милостивий моєї грішної, але щирої от серця молитви. Дякуйте Господа і за те, що Вам зосталося; Вам зосталось те, що є люде, що Вас кохають і жалують. Хоч недоля от сього і не поменшає, а все-таки трохи легше, як знаєш, що є такіє люде, що жалкують. Ваш перший лист от 22 октября я получив 29 декабря і одвічав 31 по адресу, там написаном у Оренбург до Лазаревского с передачею; а сей лист получив, як казав уже, на самісінький Новий год. Вашу цидулку до В[арвары] Н[иколаевны] послав по адресу. Вона хотіла до Вас писать, як тілько прочула, где Ви живете, та, мабуть, що-небудь їй помішало. Глафіра, дякувать Господа, здорова, а сестра її Татьяна Івановна усе недужа, і тепер стало їй гірше, живе вона у Києві, Цецурін лічить, та все нема лучче. Видно, Богу угодно, щоб вона, бідна, страждала; така Його свята воля, нехай так і буде. Я такої віри, що Бог усе робить ік луччому. Важко, вельми важко мені було, і тепер ще плачу, як згадаю, як моя манюсенька донька Лізочка отходила до Бога, да страждала аж двоє суток, а тоді, благодареніє Богу, дав мені силу і розум дякувать Його за моє горе; бо не радості, а туга да недоля робить чоловіка луччим і зближає його до нашого Отця небесного.

Шукав я книг, що Вам хочеться – «Одіссеї», перевод Жуковського, печатної ще нема, і ніхто її не знає і не читав, опріч Гоголя, що пом’янув у своїх письмах. Коли покажеться – то пришлю; Шекспіра найшов і скоро пришлю; піджидаю грошей з дому, бо тут зовсім процвиндрився, а як тільки роздобуду грошенят, то зараз усе укупі: і ящичок, і Шекспіра, і все пришлю. Ви знаєте, що я не вельми заможний, але готов ділитись чим маю. Що Вам треба, да коли у мене є – то зроблю. Да не скаже мені Господь у день судний: бых болен я в темнице и не посетисте мене. Не могу посітить персонально – привітаю словом, і вельми, вельми б радувавсь, якби моє слово та Вам приносило покой і закріпляло б Ваше серце на недолю. О, щасливий би я був тогді. Будьте ж здорові і пишіть до мене.