У листах бринить трепетна невтолена поетова любов до дітей. «Жаль і дуже мені вашої маленької, – щиро співчуває він А. Лизогубові з приводу смерті його доньки Лізи, – згадаю, то так, неначе бачу, як воно манюсіньке танцює, а Ілья Іванович грає і приспівує… не скорбіть» (11 грудня 1847 р.). Завжди цікавився дітьми Варфоломія: «Чи приїдуть твої хлопці і дівчата на святки додому? Для Прісі єсть у мене гостинець, та нехай перше прочитає добре Робінзона Крузо. Чи Вася вже вчиться письму?» (23 березня 1860 р.). Небогу Прісю, яка вчилася в київському пансіоні, згадує мало не в кожному листі, посилає їй книжки й подарунки. Очевидно, дівчинка писала дядькові по-українському, бо він протиставляє її своїм братам, які пишуть «чортзна по-якому!». Постійно дбає про своїх рідних, розпитує про них, намагається полегшити їхню долю. 3 січня 1860 р. звертається до П. Симиренка з проханням прилаштувати «во імя Божіє мого брата коло свого завода» (йдеться про Варфоломія Шевченка. – Ред.) й не тільки заради роботи, а й «во імя святого просвіщенія», – у школі при заводі Варфоломієві діти могли би вчитися.
Поет живе у сфері, де панують інтереси духовні – спогади, мистецькі переживання, враження од книжок, – передусім усе, пов’язане з Україною, але не тільки. Обсяг його мистецьких зацікавлень дуже широкий. Показове, зокрема, коло читання – просить надіслати «Одіссею» Гомера, твори В. Шекспіра, М. Гоголя, «поезії святої ради» М. Лермонтова й О. Кольцова (до А. Лизогуба, 1 лютого 1848 р.), «ради самого Аполлона» автобіографічний роман С. Аксакова «Дитячі роки Багрова-онука» (лист до автора від 16 лютого 1858 р.). Чекаючи на засланні книжок, обіцяних В. Рєпніною, пише А. Лизогубові: «Як пришле, то тойді я і тяжкого походу, і Аральського моря, і безлюдного степу киргизького не злякаюсь» (7 березня 1848 р.).
Стурбованість великою матеріальною скрутою проймає всі листи засланця. Він такий вдячний друзям за ті, хоч і невеликі, гроші, що зрідка пересилалися йому; намагається продати свої малюнки. Та найдошкульніший для Шевченка – голод духовний. Нарікає в листі до О. Бодянського: все вже прочитав, а купити нового нема за що, – «не имею, наконец, бедного рубля денег, чтобы хоть святцы выписать, не говорю уже о журнале, вот какое горе одолело!». І просить: «…поиздержись немного узника ради и пришли мне летопись Конисского или Величка, великое скажу тебе спасибо» (15 листопада 1852 р.). Поет потерпав од нестатків і на волі. 13 листопада 1858 р. вже з Петербурга гірко скаржився М. Щепкіну: «„Гугеноти“ ні на що послухать – таке лихо!».
Людина, позбавлена відчуття прекрасного, викликає в Шевченка жаль. «Великая вещь – сочувствие ко всему благородному и прекрасному в природе, – читаємо в листі до Бр. Залеського від 9 жовтня 1854 р., – и если это сочувствие разделяется с кем бы то ни было, тогда человек не может быть несчастлив». Над усе поет цінує в людині мистецьку натуру; на ґрунті зацікавлення малярством він сходився із різними людьми (А. Головачов, К. Бюрно). Залеському, який займався малюванням, висловлював фахові спостереження й поради: передусім «не копируй, а всматривайся». Радить другові якомога більше писати етюди, зокрема – із дерев, не квапитися переходити від рисунку до фарб, викладає цікаві міркування про фотографію і малярство (лист від 10 червня 1855 р.). Один із основних мотивів у перших листах із заслання: «…смотреть и не рисовать – это такая мука…» (лист до В. Рєпніної від 24 жовтня 1847 р.). У всьому помітний погляд маляра, естетичні уподобання, мистецьке бачення адресанта. Висловлено тонкі спостереження над манерою словесного живопису Е. Сю («Эффект и больше ничего!»), порівняння його з майстерністю М. Гоголя (до В. Рєпніної, 7 березня 1850 р.). Проникливий художник спостерігає довкілля й себе самого: «Все спит, казармы освещены одной свечкой, около которой только я один сижу и кончаю нескладное письмо мое, – не правда ли картина во вкусе Рембрандта?» (лист В. Рєпніній від 25–29 лютого 1848 р.). Погляд митця легко пізнати і в описах типажів, і в переповіданні своїх снів, у відтворенні настроїв і переживань: «…как будто глаза переменились: ни линий, ни красок, ничего не вижу. Неужели это чувство прекрасного утрачено навеки?» (там само).
В епістолярії представлено широту мистецьких уподобань Шевченка, інтерес до нових образотворчих технік. Він цікавиться гальванопластикою, ділиться з С. Аксаковим (лист від 15 липня 1858 р.) та ін. кореспондентами своїм наміром серйозно освоїти гравірування. Листи Шевченка – чи не єдине свідчення його занять скульптурою: С. Гулака-Артемовського він сповіщає про свій перший барельєф з гіпсу, просить надіслати форму для невеликих фігурок, цікавиться дослідами Ф. Толстого над гутаперчею, згадує свої перші скульптурні спроби, здійснені в Новопетровському (зокрема, один із відливів був пересланий щойно згаданому адресатові, – див. листи від 15 червня та 6 жовтня 1853 р.). Про багато які малюнки Шевченка відомо також тільки з листів («Панна сотниківна», «Бакса», «Дочка хіоського гончаря» та ін.).
У стилістиці Шевченкового епістолярію помітно виразну орієнтацію адресанта на адресата. Присутність достойного, здатного до розуміння й співпереживання адресата безперечна, зокрема, у листах до В. Рєпніної: тут відчутна особлива мистецька і настроєва витонченість, спорідненість душ, високий інтелектуальний модус. Те ж стосується і дружніх послань до Бр. Залеського, з яким поета поєднувала – крім інтересів, фахового зацікавлення малярством, близькості мистецьких смаків, – ще й спільність долі. Зовсім інший Шевченко – інтонаційно й лексично, – коли звертається, приміром, до Я. Кухаренка чи С. Гулака-Артемовського. У листах українських мовою, зокрема у ранніх дружніх посланнях, домінує стиль простацько-бурлескний (вигуки, специфічні вставні слова, примовки, навмисний огрублено-знижувальний тон – «матері його ковінька», «чорти б убили його батька», «та цур йому, минуло, бодай не снилося»). Та й у пізніших листах цей тон чується, а то й домінує у зверненнях до близьких друзів як вияв дружнього панібратства. Простомовне забарвлення подеколи дістають і серйозні оцінки та роздуми, як-от відгук на оперу «Руслан і Людмила» в листі до Г. Тарновського (25 січня 1843 р.): «Та що то за опера, так ну! а надто як Артемовський співа Руслана, то так, що аж потилицю почухаєш», або міркування про підсвідоме в листі до Кухаренка (30 вересня 1842 р.): «Лихо, брате отамане, єй-богу, лихо. Це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому». Деякі дослідники (С. Балей, Г. Грабович та ін.) трактують ці рядки як спробу осмислити глибини підсвідомості.
Двомовність Шевченкового епістолярію натоді була цілком природною. Це закономірний етап в освоєнні українською мовою різних стилів і сфер уживання. Листи Шевченка та Куліша мали велике значення у становленні повновартісності української мови, зокрема у виробленні нею стилю письмового інтелектуального спілкування. Із самого початку Шевченко прагне повноправно ввести українську мову в епістолярний вжиток. Уже в перших листах до Микити Шевченка (1839, 1840) просить брата писати «по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським» (2 березня 1840 р.). Українська і російська мови функціонують у Шевченкових листах не відокремлено. Та й більшість Шевченкових адресатів була двомовна в усному спілкуванні, а в письмовому українська мова спершу сприймалася навіть як певна екзотика. У російський текст листів Шевченка вкраплено окремі українські слова й цілі пасажі з відповідним граматичним оформленням. Є листи двомовні, зокрема до Г. Тарновського (26 березня 1842 р.), Гулака-Артемовського, братів Лазаревських.
Сфери вживання тієї чи тієї мови визначаються насамперед адресатом, а також змістом листа, його стилем і навіть настроєм. Листи офіційні й ті, в яких заторкуються переважно життьові справи, турботи й негаразди, писані здебільшого російською (приміром, до М. Лазаревського 8 жовтня 1857 р.). Та в листі до нього ж від 18–19 жовтня 1857 р. раптом проривається подих рідної мови («А тим часом живу собі добре і весело отут меж добрими людьми»), призабутий присмак бурлескно-простомовної стилістики товариського спілкування чується у захопленому відгуку про монографію «Богдан Хмельницкий» М. Костомарова (СПб., 1857. – Т. 1.): «От ще вчистив книгу, так-так!». Листи до А. Лизогуба, з яким поета єднали товариські стосунки, писані українською, а от останній відомий нам лист від 16 липня 1852 р. після трирічної, не зрозумілої Шевченкові вимушеної мовчанки адресата, – вже російською (Шевченко не знав, що 1850 р. Третій відділ заборонив Лизогубові, як і В. Рєпніній, листуватися із засланцем). Певне відчуження, дистанція між кореспондентами відразу позначалися на виборі мови листа.
