Аріель швидко ввійшов у хатину. В сутінках він побачив Нізмата, що лежав на циновці. Аріель привітався з стариком, в очах якого спалахнула радість.

– Пане! Ти? Лоліта мала рацію! Ти не міг померти. І ти прийшов до мене. Дякую тобі! – говорив він через силу. – Бачиш, помираю...

– Ти не помреш, Нізмат! – заперечив Аріель, беручи висохлу руку старика.

– Усе народжене мусить умерти, – спокійно відповів він. – Сухі квіти не повинні засмучувати погляд, і їх спалюють...

Аріель почав заспокоювати старика. Ні, Нізмат скоро видужає, Аріель пришле лікаря, і Нізмат, коли набереться сил, поїде в Америку разом з Лолітою і Шарадом. Аріель кохає Лоліту і хоче, щоб вона була його дружиною.

Нізмат думав, заплющивши очі і повільно рухаючи поперед себе руками, ніби відганяючи щось. Потім заговорив. Він дякував Аріелю за високу честь. Доля Лоліти дуже непокоїть його. Вона заявила, що ні за кого не піде заміж. Адже сліпа Тара сказала, що вона прокляне сина, коли той одружиться з Лолітою. І Лоліта відмовилась од Ішвара ще раніше. Ішвар з відчаю пішов у місто і відтоді не з’являвся. Коли Нізмат помре, що буде з Лолітою? Але боги, напівбоги й сагиби не женихи для убогої дівчини.

– Сам Крішна був би щасливий мати таку дружину! – Гаряче заперечив Аріель.

Нізмат ледве посміхнувся, розплющив очі ї, глянувши на Аріеля, спитав:

– Але чи ж буде щасливою дружина в такому нерівному шлюбі?

Аріель збентежився, а потім став палко доводити Нізмату можливість цього шлюбу.

Одначе він розумів, що забрати з собою Лоліту зараз він не зможе. Не можна Нізмата залишати самого або тільки з Шарадом.

– Ну, ми ще поговоримо про це, – сказав засмучений Аріель і вийшов на веранду.

– Лоліта! – сказав Аріель, узявши її за руку. – Я пришлю лікаря, і дідусь одужає... Тільки не запрошуйте знахаря. Він уб’є Нізмата, як убив його сина. Я мушу їхати, але я ще повернусь, Лоліта. Я візьму вас із собою, коли дідусь одужає. Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною!

Він не одривав погляду від блідого обличчя Лоліти. Воно було прекрасне, але виражало швидше страждання й переляк, ніж радість, і це завдавало Аріелю гострого болю. Як він хотів би зробити щасливою цю дівчину!

– Чому ж ти мовчиш, Лоліта?

– Я не знаю, що відповісти, пане мій.

– Але ти... любиш мене?

Дівчина стояла, опустивши очі. її рука тремтіла в руці Аріеля.

– Вона весь час чекала тебе, весь час говорила тільки про тебе! – закричав Шарад. – І ми поїдемо. Всі разом!

– Зачекайте, я зараз повернусь! – сказав Аріель і швидко пішов до машини.

– Пробачте, містери, але ви, здається обіцяли мені трохи грошей?.. – зніяковіло почав він. – Мій друг, старий Нізмат, дуже хворий, йому потрібні лікарі і ліки...

Грігг охоче дав Аріелю кілька крупних кредиток і нагадав, що треба поспішати з від’їздом. Грігга зараз мало цікавили гроші, головне – забрати з собою Аріеля. І якщо для бідної індійської родини це була значна сума, то за масштабами американського циркового тресту – зовсім мізерна.

Аріель з почуттям щирої вдячності взяв гроші.

“Який я був дурень, – думав він, повертаючись. – Треба було раніше взяти у них гроші і купити подарунки. Нізмату – люльку і доброго тютюну, Лоліті – шарф і браслети, а Шараду – трикотажну смугасту сорочку. Які б вони були раді! Але я пришлю їм...”

– Ось, Нізмат, візьми ці гроші, – сказав він, повернувшись до старика. – Неодмінно виклич лікаря. І якнайкраще харчуйся. Я надсилатиму вам гроші. Одужуй скоріше До побачення, Нізмат!

– Дякую. Прощай! – відповів Нізмат.

На ґанку Аріель підійшов до Лоліти і поцілував її в чоло.

– Прощай, моя Лоліта! Бережи дідуся й Шарада. Я надсилатиму вам гроші й посилки, і писатиму листи, і скоро повернусь за вами.

Лоліта, як у маренні, сказала, дивлячись в простір;

– Я чекатиму тебе, але сни минають... Усе минає, як сон... Майа!

Аріель з подивом глянув на неї, потім посміхнувся і вигукнув:

– Це, люба, не мине, як сон! Чекай мене!

– Візьми мене з собою, дада! – благав Шарад, ластячись.

– Я буду дуже радий, якщо ти поїдеш зі мною, Шарад Але, мабуть, Лоліті буде дуже важко самій з хворим дідусем?

– Так, це правда, – зітхаючи, відповів Шарад. – Треба зачекати, поки дідусь одужає, і тоді ми всі поїдемо до тебе.

– Я сам прилечу за вами.

Повільно, з важким почуттям Аріель повертався до автомобіля.

Гудок – і автомобіль рушив.

Аріель їхав у глибокій задумі. Навіщо він залишив їх? Чого їде в далеку, невідому Америку? Що його чекає там? Чи не краще було залишитися з Лолітою, Шарадом, Нізматом?.. Але він знову став би беззахисною літаючою людиною, іграшкою долі, здобиччю злих людей. Занапастив би себе і Лоліту. Ні, він робить правильно! Спочатку треба завоювати волю, міцно стати на ноги, узнати все про себе, і тоді він з’єднається з своїми друзями, щоб ніколи більше з ними не розлучатися.

А в його вухах усе ще лунали загадкові слова Лоліти:

“Сни минають... Усе минає, як сон... Майа!”

Пірс і вся його теософічна компанія вже почали миритися з думкою про втрату Аріеля. Літаюча людина ще раз змусила говорити про себе “чудом пастора Кінгслі”, яке, за словами газет, виявилося спритною рекламою американського циркового тресту. Після цього Аріель зник, очевидно захоплений американськими циркачами. Пірс розумів, як трудно вирвати Аріеля з їх рук. Це міг би ще зробити опікун Боден. І Пірс повідомив Бодена і Хезлона в Лондон про стан речей:

“Якщо ми й почуємо, – писав Пірс, – про літаючу людину, то найімовірніше з Сполучених Штатів Америки, куди і повинні бути спрямовані ваші розшуки”.

Пірс котячими кроками йшов через двір Дандарата, прямуючи до свого кабінету. Небо було безхмарне, сонце тільки-но піднялося над обрієм і вже розжарювало повітря. Останні подуви прохолодного вранішнього вітерця завмирали. Як завжди, на подвір’ї і в будинках було тихо. Лише поскрипував гравій під його неквапливими кроками.

Уважне вухо Пірса вловило чиїсь кроки з боку воріт. Він швидко озирнувся і побачив змужнілого, одягненого в чудовий білий костюм Аріеля, який наближався до нього. ,

Пірс був вражений несподіванкою. Зрадів, але одразу ж насторожився. Надто вже впевненим, твердим кроком наближався до нього юнак.

Слідом за ним на деякій відстані йшли два джентльмени.

На перший його поклик про допомогу можуть прийти вихователі, наглядачі, слуги... І Пірс, зобразивши на обличчі приємне здивування, ніби тільки-но впізнав Аріеля, поспішив йому назустріч, привітно простягнувши руки.

– Радий тебе бачити, Аріель! Ти добре зробив, що сам повернувся! – І він міцно стис правою рукою зап’ястя лівої руки Аріеля. Він хотів так само дружньо стиснути і праву руку, але Аріель попередив його і своєю правою рукою стис зап’ястя лівої руки Пірса. Так, міцно зчепившись, вони стояли і дивились один одному в очі, угадуючи наміри один одного.

“Хай його чорт візьме! Хто ж кого з нас піймав?” – з тривогою думав Пірс.

Джентльмени, що йшли позаду Аріеля, зупинились і з цікавістю спостерігали цю сцену.

– Може, ми пройдемо в мій кабінет? Там зручніше буде поговорити. Ти не голодний, Аріель? Не стомився з дороги? – спитав Пірс, ледве зберігаючи самовладання.

– Містер Пірс! – твердо сказав Аріель, не відповідаючи на запитання. – Я прийшов для того, щоб узнати від вас ось тут, зараз же, про моє походження. Ви повинні дати мені негайно відповідь.

Несподівано для себе звертаючись до Аріеля на “ви”, Пірс відповів:

– Вас привезла в Дандарат п’ятнадцять років тому невідома мені людина. Вона не сповістила ні свого імені, ні вашого походження... В школі Дандарата немало таких дітей.

Рука Аріеля стислася ще міцніше, і Пірс раптом відчув, що юнак піднімає його в повітря. У Пірса від жаху похололи руки. Він хотів закричати, але зрозумів, що цим лише погіршить своє становище. Аріель має співучасників, можливо, його супроводжують підкуплені бандити. Аріель понесе його і на волі розправиться з ним. І Пірс міцніше стис ліву руку Аріеля, щоб не відірватися; його голова була біля грудей юнака.