Але немає більше сил... Чи не припинити ці жахливі муки надлюдського напруження? В голові шум і дзвін, якісь виляски... Може, лопаються кровоносні судини... Хто це? Де? Виблискує голубувата криця кинджала, засліплює очі до болю... Впасти, не жити...

А що коли порятунок близько?..

Аріель старається намацати стінки колодязя, але ні на що не наштовхується. Підіймається все вище і раптом ударяється об щось головою. Де ж це він? Невже, йдучи геть, слуги накрили колодязь кам’яною плитою? Тоді всьому кінець!

З останнім проблиском свідомості Аріель догадується: він ударився об склепіння над колодязем. Тільки б не впасти назад.

Він непритомніє.

Мабуть, Аріель дуже довго пролежав непритомним. Опам’ятавшись, він з радістю переконався, що лежить на твердому і сухому місці.

Тільки літаюча людина могла вибратися живою з цього колодязя!

Але ж він усе ще був зв’язаний, у мішку з камінням.

Він зробив спробу розв’язати руки, але вузли були затягнені міцно. Єдине, що вдалося йому, – це прогризти невелику дірку в мішку. Дихати стало легше. Що робити далі?

Так він поповз уздовж стіни, повернув за ріг, доповз до дверей, обмацав їх крізь мішок, спробував штовхнути: двері не піддавалися. Поповз далі. Знову повернув за ріг. Стіна тяглася все далі й далі. Якийсь коридор. Може, він виведе його на волю... Відпочиваючи, іноді впадаючи в напівнепритомність, Аріель повільно посувався вперед. Мішок почав прориватися. Вірьовки ослабли від рухів.

Ось він відчув струмінь свіжого повітря, що звідкілясь увірвався в душне тепле підземелля, і незабаром справді знайшов отвір. Спробував проникнути в нього, але він був такий вузький, що пролізла тільки голова.

Знову поповз. Минув кілька таких отворів, зроблених, мабуть, для вентиляції. І, нарешті, знайшов один ширший. Він почав протискатися в нього. Благенький мішок нарешті прорвався, каміння висипалось. Аріель легко піднявся вгору, долетів до якогось повороту і одразу відчув свіже повітря.

Аріель радісно зітхнув на повні груди.

Треба вибрати напрямок... Аріель повернувся лицем до зорі. Схід... Позаду – захід, праворуч – південь, ліворуч– північ. Куди летіти? До Лоліти, Нізмата, Шарада! Він звернув на дорогу.

Пролітаючи над парком і колодязем, з якого він витяг хлопчика, Аріель почув, як хтось вражено крикнув.

– А він все-таки родич богам! – вигукнув слуга, хитаючи головою. Це був Акшай. – Лети, лети, голубчику! – вітав він Аріеля. – Я нікому не скажу, що бачив тебе! Тільки сам більше не попадайся! Видно, твої небесні родичі не дуже-то допомагають тобі у тяжку хвилину!

Аріель не тільки не чув цих слів, але й не бачив людини біля колодязя: йому було не до того. Хоч він летів тепер без вантажу, але відчував, що сили зраджують його. Всі переживання вчорашнього дня, жахлива ніч, нелюдська перевтома... Ні, не долетіти йому до хатини доброго Нізмата...

Аріель опустився в кущах біля дороги і заснув важким сном.

Як тільки зійшло сонце, на дорозі з’явилися селяни, мандрівні монахи, осли, навантажені корзинами.

Було вже близько полудня, коли на дорозі показався запорошений автомобіль, у якому сиділи троє чоловіків і молода дівчина. Примітивши автомобіль, перелякані селяни сходили з дороги і низько кланялися.

– Зупиніться, Джемс, – сказав один із сагибів, звертаючись до шофера, коли машина наблизилася до людини, що лежала біля канави. – Тут, здається, вчинено злочин. Бачите цю закривавлену голову?

Дівчина, що сиділа в автомобілі, зблідла.

– Яке нам діло до всього цього, містер Доталлер? – сказав старий сагиб, обличчя якого чимось нагадувало пугача. – Хіба мало на дорогах Індії вбивають людей? Це ж дикуни! Рушайте, Джемс!

Машина рвонулась уперед.

– Стійте, Джемс! – суворо крикнув Доталлер. – Подайте машину назад. Ми не можемо проїхати мимо цього, містер Боден. Зверніть увагу: це біла людина. Може, він англієць і ще живий. Адже бестії-тубільці завжди готові спровадити на той світ сагиба! Як собі хочете, а я вийду й огляну його.

Машина зупинилася.

– Він ще стогне! Він живий! – вигукнув Доталлер. – Якісь вірьовки; треба розв’язати його, – говорив він далі, нагнувшись, і з гидливістю відрізав обривки вірьовок, що метлялися на руках і ногах. – Ей, ви! Хто-небудь! Ідіть сюди! – крикнув він, звертаючись до селян, що зупинилися недалеко.

Цей жест був зрозумілий і для тих, хто не знав англійської мови, але ніхто не зробив жодного руху.

– Осли! Боягузливі йолопи! – лаявся Доталлер. – Джемс, зробіть ласку, допоможіть мені!

В цю ж мить Пірс з жахом вигукнув:

– Це він!

– Хто він? – швидко спитала дівчина, зблідши ще більше.

– Він... ваш нещасний брат Аріель... Аврелій Гальтон...

Джейн коротко скрикнула і відкинулась на спинку сидіння. Боден і Пірс поспішили до Аріеля. Спільними зусиллями чоловіки перенесли Аріеля в машину. Джейн мовчки ламала руки, дивлячись на брата.

Аріель був непритомний.

– Їдьмо, Джемс! – командував Доталлер.

Різкий гудок автомобіля. Натовп шарахнувся вбік, і машина рушила.

Коли юрма селян залишилася позаду й автомобіль почав набирати швидкість, дівчина в бідному сарі, що проходила мимо, простягла руки і вигукнула:

– Аріель!

Почувши цей вигук, Аріель ледь посміхнувся, радість промайнула по його обличчю, але повіки його не піднялись.

“Цього ще невистачало! Злиденне вуличне дівчисько знає його ім’я!” – подумала Джейн.

“Це треба буде з’ясувати!” – подумав Пірс, з подивом провівши жебрачку поглядом.

Аріеля привезли в готель невеликого містечка, що знаходилося за кілька миль від резиденції раджі, поклали в постіль і послали за лікарем.

Аріель марив. Джейн не відходила од брата. Вона давала йому пити, змочувала ароматичним оцтом скроні і, дивлячись на змучене обличчя брата, думала: “Тільки б він не помер!”

Доталлер думав: “Тільки б він не вижив!”

Пірс думав: “Тепер уже я не випущу його з рук!”

Боден... Але Боден без совиних очей свого компаньйона зовсім розучився міркувати. “Тільки б мати з усього цього користь... А як?”

Оглянувши Аріеля, лікар сказав по-англійськи:

– Гарячка... Можливо, на нервовому грунті. Він пережив якесь велике потрясіння...

– І дуже серйозне, – обізвався з кутка Пірс.

– Це небезпечно? – спитала Джейн.

– Ні, міс. Якщо на нервовому грунті, то це не небезпечно, проте...

Лікаря бентежила кровотеча з носа, ушей і рота, яка, очевидно, нещодавно сталася в хворого. Цьому він не міг дати пояснення, але постарався не виявити свого замішання.

Прописавши ліки, лікар поквапливо пішов.

Пірс не відходив од ліжка Аріеля. Він увесь час прислухався до маячні.

– Кинджал... Шьяма... Вона вбила себе... Яка підлість!.. Лоліта... Але я можу літати... Ми полетимо з тобою...

“Чи не про те дівчисько меле, що зустрілось нам на дорозі?” – думала Джейн. Пірс звернувся до неї.

– Ось бачите, міс, ви самі тепер можете переконатися, що ваш брат душевнохворий, його манією є думка, ніби він може літати, як птах.

При звуках голосу Пірса Аріель здригнувся, по обличчю пройшла судорога, він розплющив очі і з жахом крикнув:

– Пірс! Бхарава! Знову Дандарат? – і знепритомнів.

– Про що він? Що його так схвилювало? – спитала Джейн, налякана криком брата і його виглядом. – Що це таке – Дандарат?

– Люди в гарячці верзуть усяку нісенітницю, все, що спаде на думку, – відповів Пірс, одходячи, проте, від ліжка. Він став так, щоб Аріель не міг його бачити.

Лікар правильно визначив хворобу: в Аріеля було лише сильне нервове потрясіння. І, як іноді буває в таких випадках, клин було вибито клином: голос і вигляд Пірса, думка про те, що він знову потрапив до Дандарата, пробудили в Аріеля інстинкт самозбереження, перервали маячний гарячковий стан. Аріель незабаром прийшов до пам’яті. Навчившись у Дандараті приховувати свої думки і почуття, він вирішив і взнаки не давати, що свідомість повернулася до нього, і почав симулювати марення, непомітно стежачи за присутніми.