Раджа хотів сказати навпаки: “Аріеля – в підземелля, а Шьяму – в круглу башту”, але в розпалі гніву помилився на слові. Мохіта зрозумів його помилку і хотів виправити.

– Чи правильно я зрозумів тебе, владико?

Але раджа вирішив, що Мохіта хоче захистити раджину, і крикнув:

– Без балачок!

Мохіта позадкував і прикусив язик.

Шьяма випросталась. Вона була бліда, очі палали гнівом.

– Нікчема! – вигукнула вона, з презирством дивлячись на чоловіка. Підбігши до Мохіти, вдарила його по щоці. – Негідник!..

Слуги стояли в нерішучості, боячись доторкнутися до раджини; частина їх підійшла, за знаком Мохіти, до Аріеля.

– Чого стали? Шкуру здеру! – кричав осатанілий раджа.

Слуги, підштовхнули один одного, почали наближатися до раджини.

Шьяма вихопила з-під халата кинджал. Блиснув клинок.

– Я уб’ю себе раніше, ніж хто-небудь доторкнеться до мене! – загрозливо крикнула вона і спрямувала вістря кинджала в груди.

Слуги скам’яніли.

Що було далі, Аріель не бачив. Його вже оточили. Зв’язавши, підняли і понесли.

Аріель не опирався: він був вражений тією внутрішньою силою, з якою вирвався протест Шьями, і ніби заціпенів.

Його вкинули в круглу башту. Двері замкнули.

Деякий час Аріель лежав на підлозі біля самого вікна, вражений усім, що сталося. Шия боліла, в голові паморочилось.

Коли думки трохи прояснилися, він почав розмірковувати. Мохіта, мабуть, стежив за ним і доповів раджі про його польоти за межі володінь раджі. Але чим винна раджина?.. В чому запідозріли її? Так ось чим скінчилося його життя в раджі! І як він покараний за свою нерішучість! Треба було давно полетіти з цієї клітки.

Бідолашна, добра раджина! Невже ж і вона стала жертвою якихось мерзенних підозр і доносів? їй не дали навіть виправдатися... Полетіти? Залізні двері замкнені, на вікні товсті грати...

Аріель бачив частину парку, кам’яний мур і за ним, зовсім близько, шлях.

Якась дівчина стоїть біля стіни на шляху і пильно дивиться на палац.

Аріель здригнувся: він пізнав Лоліту.

Звістка про те, що Аріель перебуває у раджі, дійшла до неї, і вона іноді пробиралася до палацу.

Їй пощастило бачити, що Аріель літав над куполом палацу. Вона бачила, як гарна жінка подала Аріелю квітку, коли він пролітав мимо вікна, і серце дівчини стислося. Хіба пил на дорозі може мріяти про сонце? Аріель, звичайно, знайшов у палаці достойне щастя!

Але плоди манго, що несподівано з’явилися біля Шарада, міг принести тільки Аріель. Значить, він прилітав! Значить, він не забув про них! І Лоліті так захотілося хоч здалеку побачити Аріеля.

Сьогодні в палаці діялося щось незвичайне: чулись збуджені крики, люди метушилися на подвір’ї і в парку. Проте Аріеля не було видно. І Лоліта вже хотіла йти геть, як раптом почула голос Аріеля:

– Лоліта! Це я, Аріель! Якщо вирвуся звідси, прилечу до тебе! Чекай мене! – Позад нього заскреготав засув дверей, і юнак поквапливо опустив голову на підлогу.

Лоліта, почувши слова Аріеля, затремтіла.

Він був за ґратами. Що ж це означало?

Слуги сховали Аріеля в мішок, зав’язали зверху і понесли. Помічник Мохіти хрипким голосом давав накази.

Мішок був старий, не дуже щільний. Аріель побачив світло і, відчувши свіже повітря, зрозумів: його несли через двір. Раптом світло померкло, повітря стало душним і прохолоднішим... його несли довгими коридорами, потім почали спускатися крутими сходами. Знову переходи, сходи... Нарешті його опустили на холодні плити. Блимнуло жовте світло світильника. Мішок розв’язали і мовчки поклали в нього два важких камені. На очах в одного з слуг Аріель помітив сльози, на обличчях інших – мовчазне співчуття. Але помічник Мохіти невідступно стежив за кожним рухом слуг. Аріель побачив цямрини кам’яного колодязя. “Ось де має скінчити свої дні літаюча людина”, гірко подумав він.

Двоє слуг зав’язали мішок, підняли Аріеля і з стогоном кинули в глибокий колодязь.

А в палаці, в кімнаті Шьями, Мохіта повзав навколішках за своїм владикою, бив себе кулаком по лобі і волав:

– Змилуйся, володарю!..

Раджа бігав по кімнаті, ногою відкидав од себе Мохіту і кричав:

– Ти, ти, ти один в усьому винен! О мерзенний, проклятий гад! Ти позбавив мене найкращої оздоби мого палацу, найкращої моєї втіхи – літаючої людини! Ти оббрехав і його і найчеснішу жінку! Якщо Шьяма помре, а, вона, напевно, помре...

– Боги збережуть її, владико! Лікар сказав...

– О лукавий раб! Як повернувся твій язик оббрехати найкращу в світі жінку? Чому це зміїне жало не вкрилося болячками? Ти змусив мене, брехливий собако, вчинити злочин... Перед смертю не брешуть, а вона крикнула мені...

– Вона не помре, владико!..

– ...що не винна ні в чому і що це ти, мерзенний злочинцю, оббрехав її. У мене відкрились очі. – Раджа плеснув у долоні.

– Пощади, владико! Вислухай мене!

– Начувайся ж, гадюко!.. Взяти цю мерзенну тварюку! – звернувся раджа до слуг, що вбігли на його поклик. – Вкинути його в клітку з тиграми! О, ти достойно розважиш мене цим видовищем!

Слуги схопили Мохіту. Він заревів так, ніби його вже вкинули в клітку з тиграми.

Та коли його винесли в іншу кімнату, він одразу ж перестав кричати і тихо заговорив, звертаючись до слуг:

– Ви не кидайте мене тиграм сьогодні. Почекайте до завтра. Тисячу рупій одержить кожний із вас... Завтра гнів раджі мине, і він сам стратить вас, якщо ви поквапитесь кинути мене в клітку. Я ще знадоблюсь йому. І вам знадоблюсь! Чуєш, Банкім, чуєш, Ганендра?.. По тисячі рупій!.. Завтра ж раджа спитає: “Де мій улюблений Мохіта?” Немає Мохіти! “Хто посмів його кинути? Відрубати тому голову!..” А якщо не кинете, скаже: “Добре, що зберегли мого дорогого Мохіту”. І щедро винагородить вас... І на всякий випадок нагодуйте тигрів досхочу. Так, щоб шматки м’яса в них з горла стирчали. Щоб звірі на мене і дивитися не хотіли...

Все це сталось увечері, перед тим днем, коли Боден, Пірс, Доталлер і Джейн з’явилися до раджі.

Колодязь був глибокий. Пролетівши кілька секунд, Аріель спробував уповільнити падіння. Це вдалося, хоча й з дуже великими труднощами. Але чи пощастить піднятися? Каміння тягло вниз.

З шумним сплеском мішок ударився об поверхню води. Тіло Аріеля пройняв дрож – вода була холодна. Щоб даремно не витрачати сил, він намагався тримати над водою хоч би голову. Тканина мішка намокла і погано пропускала повітря, яке й без того було важке, майже без кисню. Аріель рискував не тільки втопитися, але й задихнутися.

Як тільки шум падіння відлунав, у тиші, що настала після цього, почулися голоси:

– Кінець!.. Шкода!..

– А ти, Акшай, казав, що коли він і не бог, то родич богам. Був би богом, не дав би втопити себе, як цуценя.

– Сьогодні він, завтра хтось із нас...

На цьому й скінчилися похоронні розмови. Незабаром кроки почали віддалятися, почувся брязкіт дверей.

Задихаючись, Аріель рвонувся вгору, йому здавалося, що його тіло розривається. На мить він навіть знепритомнів, каміння тягло вниз. Занурився в холодну воду і прийшов до пам’яті.

“Якщо я одразу не піднімусь – загибель неминуча”, – промайнула думка. Затуманивши подих, зціпивши зуби, стиснувши пальці рук, він став знову підійматися, цього разу ще повільніше. Розпочався поєдинок двох сил: одна тягла вгору, друга – вниз.

Головне – не втратити свідомості, не поступитися силі, що тягне вниз, – там смерть...

Вгору, вниз, знову вгору, ще і ще трохи... Аріель обливався потом і тремтів усім тілом. Відчув у роті солоний смак крові. Різало очі.

Вище! Вище!