А якщо він не вірить у можливість чуда, то, значить, не вірить і в бога? Ця думка, що несподівано з’явилася, приголомшила його.
Кінгслі знав, що релігія потрібна. І він був одним з чиновників, які ретельно виконували свою роботу. Простим людям потрібна релігія, потрібен бог, віра в чудо, без цього з ними важко справитися! І в його обов’язок входило підтримувати цю віру. І раптом з’являється цей хлопчисько Бен і перевертає все догори ногами, ставить його, пастора, перед самим собою в надзвичайно безглузде становище. Звичайно, Бен не змусить його повірити в чудо бога, чудо творця. Та все ж що означає це надприродне явище? Як зрозуміти його? Як бути далі?
Дуже заманливо використати Бена. Але це рискована гра, в якій можна скомпрометувати і себе, і місіонерство, і англійців. А чудово було б використати... Скільки можна навернути невірних, який блискучий подати звіт!..
Поки пастор сотий раз міряв свій кабінет, блаженна тітонька Флоренса стояла з молитовно складеними руками в кімнаті Аріеля, захоплено дивилася на нього і говорила:
– Значить, ти можеш рухати й гори? Прошу тебе, милий Бен, зроби це чудо! Бачиш гору? – І вона кивнула головою в бік вікна. – Відсунь її трохи далі. Через цю гору я ніколи не бачу сонця в моїй кімнаті.
– Це могло б погубити людей і тварин, які живуть на горі і в її околицях, – ухильно відповідав Аріель.
Тітонька задумалася. Жадоба чудес оволоділа нею.
– Ну, нехай хоч стіл зрушить з місця!.. І можеш ти зробити мене молодою? Або перенести мене в Англію?.. Нехай за словом твоїм оживе ця зів’яла квітка... Ну, звільни мене хоча б від каменів у печінці!
– Не можна випробовувати господа марно, – відповідав Аріель, якому набридла настирливість тітоньки Флоренси.
– Чому марно? Камені в печінці завдають мені жахливого болю, операції ж я боюся, як...
– Значить, вас бог покарав каменями в печінці!
Флоренса змовкла, згадуючи гріхи, за які бог міг покарати її каменями в печінці... Все ж чудотворці – незговірливі люди... Запропонувати йому подарунок? Ще образиться, скаже, що це симонія – торгівля чудесами. От якби самій запастись отакою гірчичною насінинкою віри...
– Слухай, Бен, не сердься. Але, можливо, ти зміг би передати мені трошечки своєї віри, хоч з порошинку?
– Це залежить від вас. Вірте, і ви одержите по вірі вашій!
Тітонька Флоренса зажмурилася, стисла кулаки, почервоніла від натуги.
– Вірю, що піднімуся в повітря! Вірю, господи, вірю!.. – Вона ставала навшпиньки. – Здається, вже! Господи, та невже? Як страшно! Здається, піднімаюсь! Вірю, вірю, вірю, вірю! – Вона міцно зажмурила очі,
Аріель, остаточно втративши терпіння, раптом схопив тітоньку Флоренсу, вмить посадив її на шафу і вибіг з кімнати. На сходах він мало не збив з ніг пастора.
– Іди за мною, Бен!
Пастор привів Аріеля в свій кабінет, посадив у крісло, довго ходив по кімнаті. Нарешті він сказав:
– Слухай, Бен, як ти це робиш?
– По вірі моїй, – скромно відповів той. Пастор мало не скипів, але стримався.
– Покажи ноги! – наказав він.
Кінгслі нагнувся і, крекчучи, оглянув їх. Ноги як ноги. На підошвах ніяких пружинок, апаратів.
– Чи не навчили тебе факіри левітації? – спитав він, хоч завжди твердив, що левітація – пусті вигадки туристів. Але тепер він швидше повірив би в чудеса факірів, – усе ж таки це могли бути лише спритні фокуси, – ніж у чудо християнського бога.
– Я не знаю, що таке левітація, – простодушно відповів Аріель.
– Ну, гаразд. Якщо ти зараз обдурюєш мене, то обдурюєш бога, і він покарає тебе: пошле проказу. А якщо не обдурюєш, то чи бажаєш послужити йому?..
– Усе моє життя належить богові, який творить чудеса, – відповів Аріель.
– Добре, йди, Бен.
І коли Аріель вийшов, пастор сказав:
– Жеребок кинуто. Що буде, те й буде! Це все ж таки найкращий вихід із становища. Я використаю Бена, ким би він не був, наверну до християнства силу-силенну язичників, складу блискучий звіт і поїду в Англію із славою великого місіонера, а потім мій наступник нехай розбирається тут в усьому, як знає!
І йому вже ввижалися нагороди, столичний ректорат, а можливо, і єпіскопство.
У кабінет вбігла Сусанна, розмахуючи газетами.
– Батьку, я завжди казала, що твій Бен – авантюрист. Ось глянь, у газетах пишуть про літаючу людину. Це, звичайно, він.
– Але вона все ж таки літає, ця людина?
– І льотчики літають, і жуки літають, але не видають себе за чудотворців!
– Слухай, Сусанно! Якщо ти хочеш швидше повернутися в Лондон, не показуй нікому газет, нічого ні з ким не говори про Бена і не втручайся ні в що. Прошу тебе... Це триватиме всього кілька днів, і тоді, даю тобі слово, ми поїдемо в Англію остаточно!
Аріель уже не застав тітоньки на шафі. Закликавши на допомогу віру, вона хотіла плавно спуститися з шафи, але впала, забила коліна, докорила сама собі за те, що недостатньо вірить, і подалася в свою похмуру кімнату.
Звістка про чудо в церкві рознеслася по всіх околицях. Можна було подумати, що Аріель звів людей з розуму.
Тітонька весь час то підстрибувала, зажмуривши очі, то, люто втупивши їх у каструлі або ножиці, шипіла:
– Піднімись! Піднімись! Вірую!..
Біля кухні стрибав Джон, марно намагаючись піднятися в повітря і вигукуючи:
– Вірую! Гоп!.. Мало віри. Ще! Вірую! Гоп! Ще! Прибуло віри! Вірую! Гоп!..
У селах люди стрибали з дахів, намагалися ходити по воді, фанатично кричали “вірую!”, боляче забивались, грузнули в багні...
Але, на жаль, ніхто не мав віри навіть такої, як гірчичне зернятко, або ж всесилля віри було обманом, про що вже голосно говорили ті, хто найбільше постраждав.
Гаяти часу не доводилося. На дверях церкви пастор наклеїв оголошення про наступний урочистий молебень з нагоди дарування чуда.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТИЙ. ДІЛОВА РОЗМОВА
Пастор Кінгслі торжествував. Успіх чуда перевершив усі його сподівання. Він щодня проводив богослужіння, і невеличка церква не могла вмістити всіх тих, хто приходив. Пастор виголошував красномовні проповіді про силу віри, про могутність християнського бога, що одразу ж дістав перевагу над усіма “язичеськими” богами.
Тепер він навертав до християнства десятками й сотнями Звіт його ставав дедалі блискучішим.
Правда, парафіяни слухали проповіді не дуже уважно. На кожному богослужінні всі з нетерпінням чекали появи чудотворця. І Аріель після кожної проповіді виступав перед враженими глядачами.
Новонавернені набридали пасторові з запитаннями, як скоріше “набути віри”, яка творить чудеса, чому ніхто інший не творить їх, крім Бена? Пастор роз’яснював як умів, закликав до терпіння, давав поради, склав навіть щось на зразок посібника для зміцнення віри.
Люди бурмотіли наспіх завчені молитви, смислу яких не розуміли, і мріяли про те, яких чудес вони натворять, коли стануть глибоко віруючими. Треба сказати, що більшість не мріяла ні про те, щоб пересувати гори, ні про те, щоб зупинити сонце, а лише про новий будинок, нове сарі, буйвола, осла, про щоденну жменьку рису, про зцілення від хвороб, і ніхто – про царство небесне.
На сеансах чудес, які довелося винести за стіни церкви, що не могла вмістити всіх бажаючих, почали з’являтися і європейці, спочатку місцеві сагиби, а потім і приїжджі іноземці.
Пастор помітив двох із них, з американським акцентом, і йому впав в око той винятковий інтерес, який вони виявляли до Бена. “Мабуть, це журналісти. Вони можуть зіпсувати всю справу”, з побоюванням подумав пастор Кінгслі. І занепокоєння його не було марне.
Одного разу ці двоє підійшли до Аріеля. Не звертаючи ніякої уваги на шум і гам натовпу, що оточував його, один з них сказав Аріелю по-англійськи:
– Чи не будете ви люб’язні, містер, приділити нам кілька хвилин для ділової розмови?
На подив пастора, Бен швидко відповів чистісінькою англійською мовою:
