– Коли ми приховували досі від вас місцеперебування вашого брата, то робили це лише через наполягання лікарів. Вони вважають, що ваша зустріч з братом могла б шкідливо відбитися на його здоров’ї. Для нього небезпечні будь-які хвилювання, навіть радісні.

– Я не вірю вам.

Боден зітхнув – він мав вигляд людини, яку незаслужено ображають.

– Та зрозумійте ж. що вдовольнити вашу примху...

– Примху? Бажання сестри дізнатися про долю свого брата ви називаєте примхою?

– Але, виконуючи ваше бажання, я можу завдати шкоди Аврелію, за якого відповідаю як опікун. А відмовляючи вам, викликаю ваш гнів і ваші підозри. Від цього терплять ім’я, честь і гордість нашої фірми. Нехай же буде по-вашому. Ви вже повнолітня, і ви сестра Аврелія. Ви можете відповідати за свої вчинки. Я скажу вам, де перебуває Аврелій, але при одній умові. Якщо ви поїдете до нього, я обов’язково буду присутнім під час вашого побачення. До цього мене змушує мій обов’язок опікуна.

Джейн не хотілося їхати з Боденом, але його пропозиція спрощувала справу: з ним можна буде легше і швидше знайти брата, і вона не заперечувала

– Оскільки ця поїздка, – говорив далі Боден, – вимагає часу і витрат, а влаштовується вона для задоволення вашої прим... вашого бажання...

– Я й візьму на себе всі витрати, – жваво відповіла Джейн, – не лише ваші, але й витрати містера Доталлера, що поїде зі мною.

Боден скривився. Знову цей Доталлер! Але опікун знав Джейн: заперечувати їй – марна річ! І він змушений був погодитись.

– Замовити квитки на океанський пароплав? – спитав він.

– Я замовлю сама, і не на пароплав. Ми полетимо аеропланом.

– Нетерплячка взяла? Це дорого обійдеться.

– Мені, а не вам.

Боден подумав. Він побоювався летіти аеропланом. Але чим швидше прибудуть вони до Мадраса, тим краще. Про втечу, вірніше “відліт” Аврелія, він нічого не сказав. Це було надто незвичайно, неймовірно. Може, Пірс і справді збожеволів. Тим паче необхідно розслідувати все на місці.

– Це дорого обійдеться, – повторив Боден. – Дорога далека.

– Франція? Швейцарія? Італія? – спитала Джейн.

– Індія, – відповів Боден.

– Індія! – з подивом вигукнула Джейн. – Так, це не близько. – Вона трохи подумала. – Все одно, тим паче. Я зафрахтую пасажирський аероплан.

Коли Боден пішов, Джейн глибоко задумалась. Так он куди Боден і Хезлон запроторили її брата! Це неспроста. Індія! З її жахливим для європейців кліматом, пропасницями, чумою, холерою, зміями, тиграми... Це майже все, що знала Джейн про Індію.

Вона зайшла в бібліотеку і почала відбирати книги. Охоплена нетерпінням ознайомитись з цією країною, вона розкривала наугад сторінку за сторінкою і читала. Голова сповнювалась якимсь сумбуром. Усе було таке складне, незвичайне, незрозуміле... Змішання рас, змішання племен, мов, наріч, каст, релігій... Смагляво-шкірі арійці, індуси, кофейні дравіди, ще темніші тубільці...

Арійські мови – хіндустані, бенґалі, маратхі, дравідські – телугу, таміль, тібето-бірманські... Понад двісті наріч... Касти – брамінів-жерців, кшатріїв-воїнів, вайші-їв-торговців, промисловців і шудра-землеробів, з внутрішніми кастовими підрозділами, кількість яких досягає 2378... Касти спадкових лікарів, кондитерів, садівників, гончарів, астрологів, скоморохів, акробатів, поетів, бродяг, плакальників, жебраків, могильників, катів, збирачів коров’ячих кізяків, барабанщиків... І у всіх у них, мабуть, свої костюми. Яка строкатість!.. “Чисті касти” – кондитерів, продавців пахощів, продавців бетелю. Це що таке?.. Цирульників, гончарів... Усі вони ворогують між собою, бояться доторкнутися один до одного... Каменярі ставляться з презирством до сажотрусів, сажотруси – до чинбарів, чинбарі – до облуплювачів падла. Саме дихання паріїв оскверняє на відстані 24-38-46 і навіть 64 кроків. Найбільше оскверняє дихання облуплювачів падла... Браміни, буддисти, християни, магометани... Нескінченні секти і релігійні товариства... “Тридцять три мільйони богів”. Шість мільйонів вдів. Чому так багато? Ах, ось: вдови в Індії не мають права вдруге виходити заміж. В тому числі сто тисяч вдів, що мають менше як десять років і триста тисяч – менше як п’ятнадцять... Вдовам голять голови, ламають скляні браслети на руках і ногах, родичі чоловіка відбирають у них коштовності. Моторошне життя напівтюрми-напівтрауру... Багато хто з вдів не зносять цього і кінчають життя самогубством...

Про нову Індію, про нових людей, нових жінок у книгах Джейн нічого не було сказано. В неї склалося жахливе уявлення про цю країну як про величезний хаотичний у своєму копошінні людський мурашник. І серед трьохсот мільйонів чорних, шафранових, “кофейних” мурашок десь загубився її брат... Джейн навіть здригнулась і, кинувши книги, викликала по телефону Доталлера.

Аріель задихався. Краплини дощу змішувалися з краплинами поту. Він відчував, що не має сил більше летіти з вантажем на спині. Треба перепочити.

У нічному мороку під ним чорнів ліс, біля якого виднівся світліший простір, очевидно піски.

Вони спустились біля струмка, поряд з баньяновим[6] деревом, повітряне коріння якого, сповзаючи вздовж стовбура, утворило біля його підніжжя темну сітку сплутаних кілець. Молода поросль бамбуків оточувала дерево. Це був затишний куток, де вони могли відпочити, не боячись, що їх хто-небудь побачить.

Важко дихаючи, Аріель розв’язав рушник. Шарад зіскочив з спини і одразу ж упав на землю перед Аріе-лем, намагаючись обняти його ноги і віддаючи божеські почесті своєму рятівникові.

Аріель сумовито посміхнувся і сказав, підводячи хлопчика:

– Я не бог, Шарад. Ми обидва з тобою бідні, злиденні втікачі. Ляжмо ось тут і відпочиньмо. Ми далеко відлетіли.

Шарада трохи розчарували пояснення Аріеля, Добре мати другом бога. Але він був занадто стомлений, щоб роздумувати над усім цим.

Вони забралися в гущавину коріння, не думаючи про небезпечних змій і комах. Аріель дбайливо підстелив під голову Шарада згорнутий рушник, і хлопчик одразу ж міцно заснув.

Аріелю, незважаючи на величезну втому, не спалося. Він був дуже схвильований.

Вітер розігнав хмари. На небі засяяли великі зорі. Місяць заходив за темний ліс. Останні легкі білі хмарки пропливали перед диском місяця, ніби нічні чари. Звідкись, можливо з недалекого саду, долинав незнайомий, солодко-пряний аромат квітів. Він проникав аж до неспокійного серця, збуджуючи тривогу при думці, що десь близько можуть бути люди.

Новий порив вітру зірвав з землі пасмо білого туману.

І Аріель, на своє невдоволення, побачив, що перебувають вони далеко не в безлюдній місцевості. За піщаною смугою чорною сталлю виблискувала річка. Вогники прив’язаних до причалу човнів мерехтливо відбивалися в ній, а весь морок, здавалося, тепер зосередився в густому листі дерев на протилежному березі. Місяць сховався за лісом. І лише якась велика зоря, можливо планета Юпітер, ніби страж ночі, серед безлічі дрібніших зірок, що обсипали небо, стежила за сонною землею.

Ця тиха картина заспокоювала. В Аріеля почали злипатись повіки. Не випускаючи з руки теплу руку Шарада, Аріель задрімав, притулившись до змієподібного коріння.

В напівсні його уява малювала нові країни, якісь неясні, невідомі краї, де під чистими небесами дні схожі на погляди широко розкритих очей, а ночі – на полохливі тіні, що тремтять під опущеними віями, де змії не жалять, а люди не мучать і не убивають одне одного. Чи він читав про це? В книзі життя, а може – в бенгальського поета? Сон сну...

Щось закололо в очі. Аріель розплющив їх і побачив старе джамболянове дерево, листя якого було оповите тонким серпанком ранкового туману. Крізь нього просвічувало червоне проміння сонця, що тільки-но сходило. Роса на бамбукових заростях виблискувала золотом.