Аріель прокинувся і відразу ж подумав: “Бідолаха Шарад!”

Нервове потрясіння Шарада було таке велике, що хлопчика довелося покласти в шкільну лікарню. Лікар примусив Шарада випити гарячого молока з горілкою, і дитина заснула, а Аріель, його вимушений провідник, повернувся в свою кімнату.

Поки Аріель умивався, зійшло сонце. Задзвонив гонг. Замість грубої буденної сорочки Аріель одягнув полотняне вбрання. В школі чекали приїзду вельможних гостей.

Після сніданку викладачі й старші вихованці зібрались у великому залі, заставленому кріслами, стільцями, лавами. В кінці довгого залу височіла естрада, заслана килимом і прикрашена гірляндами квітів. Вікна були щільно зачинені, і зал освітлювався електричними лампами в химерних бронзових люстрах.

Незабаром почали з’являтися й гості в найрізноманітніших костюмах. Тут були поважні смагляві сивобороді старики в шовковому одязі, оздобленому перлами й самоцвітами, і худі факіри, і представники різних каст із знаком касти на чолі, намальованим глиною з Гангу, одягнені в грубу дхоті[1] і старомодну куцу куртку, прикрашену стрічками, в сільської роботи черевиках із загнутими носами. У декого збоку, за звичаєм аскетів, висіли навіть маленькі мідні казанки. Були й такі, чия одіж складалася з простирала та дерев’яних сандалій.

Останніми з’явилися сагиби. Білошкірі, високі на зріст, самовпевнені англійці в білих костюмах заповнили крісла в першому ряду.

Шкільне начальство улесливо упадало біля них.

На естраду вийшов білошкірий чоловік в індійському костюмі – начальник школи Бхарава. Чистісінькою англійською мовою, вишуканими словами він привітав гостей і просив їх “зробити ласку – подивитися на досягнення Дандарата в справі виховання слуг світу, бога й істини”.

Вихователі почали показувати своїх найталановитіших вихованців. Це було схоже на сеанси “професорів магії і окультних наук”.

Один за одним виходили на естраду вихованці. Вони відтворювали цілі сцени і виголошували промови під впливом гіпнозу, повторювали з надзвичайною точністю все сказане кимось з присутніх. У деяких вихованців увага була загострена до такої міри, що вони помічали порухи присутніх, непомітні для інших. За словами вчителів, деякі з вихованців могли бачити випромінювання, що йдуть з голови людини, яка вперто над чимось думає, “чути рефлекторні рухи звукових органів, що підсвідомо фіксують звуками процес мислення”, тобто не лише “бачити”, але й “чути” роботу мозку. Все це негайно “підтверджувалось на досліді”, викликаючи схвалення гостей.

Демонструвались і юнаки-феномени, які нібито виробляли в собі сильні електричні заряди, що засвічували лампочку розжарювання і вилучали великі іскри, і ці іскри оточували ореолом їх тіла. Інші бачили в темряві.

Потім з’явилися спеціалісти іншого характеру: почувши кілька слів свого співбесідника, спостерігаючи його обличчя, рухи, зовнішні ознаки, вони безпомилково розповідали про події, що останнім часом відбулися в його житті.

Аріель споглядав це видовище і думав:

“Краще б вони показали ті випробування, яким піддають вихованців”.

Аріель пройшов через усі ці кола пекла. Останнім випробуванням, якого він зазнав, було “прийняття духу”. Аріель здригнувся, згадавши цей похмурий обряд, який виконували вихованці останніх ступенів навчання. їх змушували бути присутніми, коли людина вмирає, тримати вмираючого за руки, а коли наставав момент смерті, їм наказували цілувати вмираючого в губи і приймати в себе його останній віддих. Це було огидно. Проте Аріель умів стримувати себе.

Раптом зчинився гомін, який одвернув Аріеля від його думок.

Начальник школи запрошував гостей до іншого залу, де їх чекало нове видовище.

Тут мала відбутися роздача дипломів членам теософічної “Білої ложі” з рук самого “вчителя вчителів” Ісуса-Матерейї.

Величезний зал утопав у зелені і квітах. Естрада, заслана килимом, скидалася на альтанку, оповиту плющем, трояндами і жасмином. Крізь відчинені вікна в зал проникали пориви палючого вітру. Ставало душно. Гості, заходячи, скидали з пліч шалі й обмахувались пальмовими віялами. Товстий заміндар[2] непомітно засунув у рот лист бетеля.

В першому ряду на двох позолочених кріслах, оббитих жовтим шовком, сіли літній англієць в окулярах, з хвилястою сивою бородою і мем-сагиб – огрядна жінка з круглим свіжим обличчям і стриженим завитим сивим волоссям, в індійському вбранні – вожді теософічного товариства, містер Броунлоу і місіс Дрейден. Директор школи підніс місіс Дрейден букет квітів.

Коли всі посідали, хор дівчаток і хлопчиків у голубих костюмах, оздоблених гірляндами з білих олеандрів, заспівав гімн Лунали останні звуки гімна, коли в альтанці з’явився Матерейя.

Усі встали. Багато хто з гостей упав навколішки.

“Учитель учителів” був одягнений у довге вбрання небесноблакитного кольору, його голова з хвилястим, спадаючим на плечі волоссям і невеличкою борідкою нагадувала зображення Христа італійських художників. На гарному, надто жіночному – “солодкому” – обличчі закам’яніла “божественна” посмішка. Благословляючи присутніх, він підняв руки.

Мем-сагиб з захопленням дивилася на його гарне обличчя. Вона милувалася ним без тіні релігійного почуття.

Бородатий Броунлоу перехопив її погляд і насупився.

Почалася церемонія роздачі дипломів, що супроводжувалась численними поклонами. Деякі члени ложі знімали з грудей відзнаки, щоб одержати їх ще раз із рук Матерейї, падали ниць перед ним на підлозі, а він підносив над ними руки і роздавав квіти.

Потім “учитель учителів” почав говорити і довів слухачів до такої екзальтації, що почулися істеричні вигуки, багато гостей знепритомніло, дехто корчився в судорогах.

Ще раз благословивши всіх, Матерейя – нове втілення Будди – пішов.

Сагиб підвівся, взяв під руку мем-сагиб. Вони пройшли в двері за естрадою, як люди, з усім тут добре обізнані, й опинилися в комфортабельному, по-європейськи мебльованому кабінеті, навіть з каміном, хоч у цьому кліматі в ньому не було ніякої потреби.

Сагиб сів за письмовий стіл директора школи, мем-сагиб розмістилася в кріслі поряд з ним.

Увійшовши слідом за ними, директор школи сів на стілець лише після того, як високий гість сказав:

– Сідайте, містер Пірс, і розкажіть, як у вас ідуть справи.

Містер Пірс, відомий у школі під іменем Бхарави, з дозволу місіс Дрейден запалив сигару, взяту з власного письмового столу, й подумав: “Ти сам краще за мене знаєш про школу”.

І це була правда.

Містер Пірс і сагиб – містер Броунлоу – обидва були англійцями, і обидва працювали на тій самій ниві. Релігія – одна з підвалин суспільного ладу, якому вони служили, – давала зловісні тріщини, втрачала серед народних мас свою привабливість. Потрібні були якісь підпірки, сурогати, “замінювачі”. Треба було підтримати віру в божество, в дух, підтримати містичні настрої. І на сцену з’явилися товариства теософії, спіритизму, окультизму, які видавали тисячі книг в усіх країнах світу. Їх центр знаходився в Лондоні. Не можна було не використати Індію, оточену в очах європейців та американців ореолом таємничості, з її “окультними знаннями”, йогами і факірами. А в самій Індії релігія так добре допомагала англійцям підтримувати своє панування.

Тут збудували розкішний храм з куполом-півсферою. Тут же, неподалік від Мадраса, створили школу Дандарат для збільшення кількості адептів і жерців таємничих наук, де для Азії готувались майбутні “учителі учителів”, такі, як Ісус-Матерейя, Крішнамутрі-“Альціона” – “великий учитель, подібний до Крішни або Будди”, і всілякі медіуми, віщуни, гіпнотизери, чудотворці, ясновидці – для Європи та Америки.

Мадраська школа існує неофіціально. До цього спонукають не тільки своєрідний уклад і незвичайні методи виховання, але й деякі причини більш делікатного характеру. Сюди віддають дітей лише ті батьки, родичі або опікуни, які з тої чи іншої причини тимчасово чи назавжди хочуть позбутися дитини. А деяких дітей просто викрадають у батьків агенти Дандарата.