Науково-фантастичний роман

Присвячую дочці Світлані.

Аріель сидів долі біля низького вікна своєї кімнати, що нагадувала чернечу келію. Стіл, табурет, постіль і циновка в кутку – оце і всі меблі.

Вікно виходило у внутрішній двір – сумний і тихий. Ні кущика, ні травички – пісок і гравій, ніби куточок пустелі, огороджений чотирма тюремними стінами похмурої будівлі з малесенькими віконцями. Над плоскими покрівлями здіймались верхівки пальм густого парку, що оточував школу. Висока огорожа відділяла парк і будову од зовнішнього світу.

Глибоку тишу порушувало тільки поскрипування гравію під неквапливими кроками вчителів і вихователів.

В таких же убогих, як і в Аріеля, кімнатах жили вихованці, привезені в мадраську школу Дандарат з усіх кінців світу. Серед них були і восьмирічні, і дорослі юнаки та дівчата. Вони складали одну сім’ю, але в їх неголосних і скупих словах, у їх очах не можна було помітити ні любові, ні дружби, ні симпатії, ні радості під час зустрічі, ні горя під час розлуки.

Вихователі й учителі: індуси-браміни, гіпнотизери і європейці, переважно англійці, – окультисти нових формацій – всіма засобами викорінювали ці почуття уже з перших днів перебування вихованців у школі.

На Аріелі була туніка – сорочка з короткими рукавами з грубої тканини. На ногах не було навіть сандалій.

Це був високий на зріст світловолосий юнак років вісімнадцяти. Але на вигляд йому можна було дати іноді й менше: світлосірі очі дивилися з дитячою простодушністю, хоч на високому чолі вже намічались легенькі зморшки, як у людини, що немало пережила й передумала. Колір його очей і волосся вказував на європейське походження.

Обличчя Аріеля з правильними англосаксонськими рисами було непорушне, як маска. Він байдуже дивився у вікно, як дивиться людина, що поринула в глибокий роздум.

Так воно й було: наставник Чарака-бабу примушував Аріеля вечорами підводити підсумки дня – згадувати всі події, що відбулися від сходу до заходу сонця, перевіряти своє ставлення до них, перевіряти свої думки, бажання, вчинки. Перед нічним спочинком Аріель мусив давати звіт – сповідатися перед Чаракою.

Заходило сонце, освітлюючи крони пальм і хмари, що швидко мчали в небі. Дощ тільки-но перестав, і знадвору в келію проникало тепле вологе повітря.

Що ж сталося за день?

Прокинувся Аріель, як завжди, на світанку. Обмивання, молитва, сніданок у загальній столовій. На товстому дерев’яному підносі подавали лу́чі-коржики з борошна, зовсім неїстівні смажені земляні горіхи і воду в глиняних глечиках.

Вихователь Сатья, як завжди, переводячи важкий погляд з одного вихованця на іншого, говорив їм, що їдять вони банани, смачні рисові коржики з цукром і п’ють густе молоко. І школярі, піддаючись навіюванню, з задоволенням з’їдали всі подані страви. Лише один хлопчик-новачок, ще не підготовлений до масового гіпнозу, спитав:

– Де ж банани? Де рисові коржики?

Сатья підійшов до новачка, підвів за підборіддя його голову і владно сказав, суворо глянувши в очі:

– Спи! – І повторив навіювання, після чого і цей хлопчик почав з апетитом їсти тверді горіхи, вважаючи їх за банани.

– А ти чому наділа шарф? – спитав інший наставник, худий індус з чорною бородою і бритою головою, звертаючись до дівчинки років дев’яти.

– Холодно, – відповіла вона, мерзлякувато знизуючи плечима. її морозило.

– Тобі жарко. Зніми зараз же шарф!

– Ух, яка спека! – вигукнула дівчинка, знімаючи шарф, і провела по чолу рукою, ніби витираючи піт.

Сатья співучим голосом почав читати повчання: вихованці не повинні відчувати ні холоду, ні спеки, ні болю. Дух мусить торжествувати над тілом!

Діти сиділи тихо, рухи їх були мляві, апатичні.

Раптом той самий хлопчик, який на початку сніданку спитав: “Де ж банани?” – вихопив у сусіда шматок лучі і, голосно засміявшись, вкинув його собі в рот.

Сатья вмить опинився біля неслухнянця і смикнув його за вухо. Хлопчик голосно заплакав. Усі діти ніби скам’яніли перед таким нечуваним порушенням дисципліни. Сміх і сльози нещадно викорінювались у цій школі. Сатья схопив однією рукою хлопчика, другою – широкий глечик. Хлопчик зовсім стих, лише руки й ноги його тремтіли.

Аріелю стало жаль новачка. Щоб не виказати своїх почуттів, він схилив голову. Так, йому було жаль цього восьмирічного малюка. Проте Аріель знав, що, співчуваючи товаришеві, він робить велику провину, в якій повинен покаятися своєму вихователеві Чараці.

“Може, покаятися?” – майнула думка, та Аріель поборов її. Він звик до обережності, потайності навіть у своїх думках.

За наказом Сатьї слуга вивів хлопчика з глечиком на голові. Сніданок закінчився в цілковитій мовчанці.

В цей день після сніданку повинні були виїжджати кілька юнаків і дівчат, які закінчили школу.

Аріель відчував приховану симпатію до темношкірого юнака з великими очима і стрункої дівчини, які від’їздили, і мав підстави думати, що й вони так само дружньо ставляться до нього. Кілька років спільного перебування в Дандараті міцно єднали їх. Але свої почуття вони приховували під маскою холодності і байдужості. Лише в ті дуже рідкі хвилини, коли очі наглядачів і вихователів не стежили за ними, потаємні друзі обмінювались красномовним поглядом, іноді рукостисканням – і тільки. Всі троє берегли свою таємну дружбу– єдиний скарб, що зігрівав їх юні серця, немов маленька квітка, яка чудом збереглася в мертвій пустелі.

О, коли б вихователі проникли в їх таємницю! З якою люттю вони розтоптали б цю квітку! Під гіпнозом вони б змусили признатися в усьому і навіюванням убили б це тепле почуття, замінивши його холодною байдужістю.

Прощання відбулось у дворі біля залізних воріт. Не дивлячись одне на одного, від’їжджаючі сказали крижаним тоном:

– Прощай, Аріель!

– Прощай, прощай! – І розійшлись, навіть не потиснувши рук.

Похнюпивши голову, Аріель попрямував до школи, намагаючись не думати про друзів, гамуючи почуття смутку, – для таємних думок і почуттів буде час пізньої ночі. Про ці думи і почуття він не скаже нікому навіть під гіпнозом! І в цьому була найостанніша глибока таємниця Аріеля, про яку не догадувались навіть хитрий Чарака і начальник школи Бхарава.

Потім відбулися уроки з історії релігії, окультизму, теософії. Обід з “бананами”, уроки з англійської мови, хіндустані, бенгалі, маратхі, санскриту... Убога вечеря.

– Ви дуже ситі! – переконує Сатья.

Після вечері – “сеанс”. Аріель уже пройшов це жахливе коло дандаратського пекла, але повинен бути присутнім під час “практичних занять” з новачками.

Вузький темний коридор, освітлений лише блідим, мерехтливим вогником світильника з чадним ґнотом із бракованої бавовни, веде у велику кімнату без вікон і з таким же тьмяним вогником. У кімнаті – грубий стіл і кілька циновок на підлозі.

Аріель з групою старших вихованців непорушно, мовчки стоїть у кутку на кам’яній підлозі.

Слуга вводить чотирнадцятирічного хлопчика.

– Пий! – каже наставник, простягаючи кухоль.

Хлопчик покірно ковтає смердючу, гіркувату рідину, намагаючись не кривитися. Слуга швидко знімає з хлопчика сорочку і натирає його тіло летучими мазями. Хлопчика охоплює тривога, смертельна туга. Потім настає збудження. Він часто і важко дихає, зіниці його розширені, руки й ноги сіпаються, мов у картонного паяца.

Учитель піднімає з підлоги лампу з мерехтливим вогником і питає:

– Що бачиш?

– Я бачу сліпуче сонце, – відповідає хлопчик, мружачи очі.

Усі почуття його загострені. Тихий шепіт здається йому громом, він чує, як мухоловки бігають по стінах, як дихає кожна людина в кімнаті, як б’ється серце в кожного з присутніх, як десь на горищі ворушаться кажани... Він бачить, чує, помічає, відчуває те, чого не помічає жодна нормальна людина.