— Нас боявся? — здивувався Данило.

— Взагалі боявся. Характер у мене такий… Сам собі дивуюся. Аби не ці пригоди сьогоднішні, хтозна, чи стало б духу підійти.

Трійця перезирнулася.

Не змовляючись, усі знизали плечима. Навіть Футбол висловив здивування, клацнувши дзьобом. Не розумів птах, як це так: хочеш познайомитися з тими, хто тобі цікавий, а сміливості не набираєшся.

— Давай від самого початку, Паво, — взяв ініціативу Данило Лановий. — По-перше, я — Данько, він — Богдан, це — Галка і Футбол. Для друзів — Футбик. Отже, будемо знайомі. Сам бачиш» страшного нічого не сталося, ні від кого шматочок не відвалився. По-друге, ти, виходить, стежив за нами увесь час із моря. Ми тебе не бачили або, скоріше за все, уваги не звертали. Ти ж завдяки своєму чудо-біноклю міг бачити нас із великої відстані. Так я розумію?

— Ага, — кивнув Павло.

— Не скажу, що мені подобається таке таємне стеження. Але нема, як кажуть, лиха без добра. Хоча твоя цікавість до нашої компанії не аж таке лихо. Але мене інше цікавить: ти цілий день за нами стежиш сьогодні?

— Робити ж нема чого, — розвів руками хлопець. — Канікули. У нас тут, у селищі, з розвагами не дуже. Ось якби мені ще човен до бінокля, дав би собі раду на ціле літо!

— Замучив ти, лисий, зі своїм човном! — роздратовано кинув Богдан. — Товчеш одне… Чим цей поганий?

— Цей? — Паша озирнувся на човна. — Саморобка. Далеко в море на ньому не підеш. Мучився з ним увесь минулий рік, не повірите!

— Чому ж — повіримо, — мовив Богдан. — Але ж ти зробив його своїми руками! Ось Лановий у нас, наприклад, цього не може.

— А ти сильно можеш! — розсердився Данило. — Хоч прізвище у тебе Майстренко, а що ти сам змайстрував? Ану, розкажи чи покажи? Шпаківню, яку ми цієї весни вішали в дворі? То це ти моєму татові молотка подавав!

Почервонів Богдан. Стислися мимоволі кулаки. Знаючи його норов, Галка тут-таки втрутилась.

— Знайшли за що сваритися, півні! Як не те, то друге! Тільки щоб погризтися. Це, Паво, їм нема куди себе подіти! Енергія через край! А ти молодець, що сам човен зробив! Ніхто з них цього не зміг би!

Богдан розціпив кулаки і запитав:

— А чим цей човен поганий?

— Під вітрилом не піде. Мотор постійно глухне. Правда — постоїть трохи — і знову заведеться. Взагалі — старий, латаний, зібраний з різних шматків… Хочу великий, гумовий і міцний. Такий, як на військових кораблях. З потужним мотором, щоб хвилі розсікати. Ох, як би я гасав на ньому!

Хлопець навіть примружився і аж губами заплямкав, наче їв щось смачненьке. Видно, не вперше тішив і мучив водночас власну уяву. Та Данило знову повернув розмову в потрібне йому русло.

— То буде колись. А зараз мене інше цікавить, Паво, — він націлив на човняра вказівний палець. — Ти стежив за нами з моря. Потужність бінокля дозволяла бачити все, що відбувалося. Бачив, як у нас хотіли вкрасти страуса?

— А чого ж бачив. І як Богдан за катером кинувся, і як з пірса шубовснув, і як потім..

— Стоп! — жестом зупинив його Данько. — Ось тут докладніше. Що то за катер знаєш?

Якщо Павло й вагався з відповіддю, то дуже недовго.

— Ні. У нас у селищі таких нема. Військовий — точно, я в таких речах шарю. Тут же база військова недалеко…

— Потім про це. Того, хто в катері, розгледів?

— Ми його краще роздивилися, — втрутився Богдан. — Упізнаю гада, навіть спиною відчую.

— Не про Тебе мова, — Данило вже перетворив розмову на допит, але вів лінію обережно й делікатно. — Павле, ти роздивився того чоловіка?

— Звісно.

— Знаєш його?

— Ні, — тепер хлопець відповів зразу.

— А коли все сталося, ти за катером стежив чи за нами?

— Спершу — за вами. А коли Богдан відпустив трос, почав дивитися за катером. Я знаю все, не дурний.

— Що знаєш? — не зрозумів Данило,

— До чого ти ведеш. Одразу б запитав, чи бачив, як ваш страус врятувався. Бачив, звісно. Це ще одна причина, для чого мені потрібні міцний човен і потужний бінокль. Вистежити його хочу.

— Кого — його?

— Чудовисько, — просто відповів голомозий човняр.

Дуже легко злетіли ці слова з вуст Павла. Так, ніби чудовисько — звичне для цієї частини кримського узбережжя явище. І бажання його вистежити не більше, ніж риболовля. Хоч ставриду лови, хоч бичків, хоч камбалу. А як хочеш — можеш ловити підводного монстра.

Данило, Богдан і Галка мовчки збирали докупи думки. Суперечливі вони були. Роїлися якось дуже хаотично. Будь-яке пояснення, будь-яка версія одразу розбивалася об просту фразу місцевого мешканця, їхнього ровесника: так, усе, що вони намагалися придумати й припустити про існування в тутешніх місцях незвіданих чудовиськ, — правда, щира правда і нічого, крім правди.

Сам же Пава не приховував задоволення: таки вразив приїжджих. Дарма, що двоє з Києва, а в третьої власний страус є. Зате й вони тут, у Криму, не ликом шиті. Відразу піднявся хлопець на латаному-перелатаному саморобному човні у їхніх очах. Принаймні саме таке ставлення до себе відчув Павло: випнув мимоволі груди вперед, схрестив перед собою руки, навіть підборіддя гордо підняв. Так, наче чудовисько — його власність, і Від нього залежить, показати його незнайомцям чи почекати, поки попросять. Але жоден із трійці не зронив і пари з уст, тож нічого не лишилося Павлові, як повторити:

— Чудовисько. Десь тут плаває.

— Бачив його? — видушив нарешті з себе Богдан.

— На власні очі — ні.

— Звідки ж знаєш?

— Люди бачили.

— Що ж вони бачили?

Павло знизав плечима.

— Щось під водою. Рибалки в основному. І то — тут, довкола селища. Переважно в районі Храмової бухти. До неї можна втрапити, якщо обігнути ось цей мис, Корабельний, — хлопець показав рукою. — З іншого боку теж можна, але шлях довший і складніший. Та й нема потреби. Це раніше там пірнали, коли був клуб дайверів.

— Чий клуб? — перепитала Галка.

— Дайвінг. Підводне плавання, — пояснив Данило і знову переключився на Павла: — Ти сказав, клуб був. Отже, вже нема. Давно?

— Давненько, — кивнув той. — Відтоді, як у нас базу розформували. Оту, де ви зараз живете. Тримати її стало невигідно. Кому — не знаю. Я ж під воду не пірнав, у мене інші приколи по життю, — хлопець знову ковзнув поглядом по човну. — Але не важливо. Суть ось у чому: відколи в Храмовій бухті завелося оте чудовисько, туди намагаються не потикатися навіть дайвери-дикуни. Знаєте, буває приїздять такі. Самопливом. На машинах. Місце ж зручне, не дарма його обирали. Але вже другий рік його навіть такі пірначі десятою дорогою обходять. Живе там щось під водою. Стопудово!

— А я б, навпаки, дослідив, — вклинився Богдан. — Тепер не ті часи, братику. Зараз люди менше бояться. Щойно почують про подібне, тут же збираються купами, мчать наввипередки. Одних телекамер нагнали б десяток! Сенсація ж!

Данило спинив його, словесний потік, клацнув пальцями, ніби фіксуючи свою думку, щоб не забути.

— Чекай-чекай! Воно-то так, ніби все ти добре кажеш. Тільки є одна деталь. Мені тато розповідав, навіть статті в інтернеті показував: купа монстрів, виявляється, бігає, плаває й літає Україною. Ось була історія: з дна озера на Волині виліз викопний водяний змій, напав на коня, схопив його зубами й потяг до свого лігва. Понаїхало людей — тьма! З телекамерами в тому числі. Розпитали людей, підняли якісь старі записи та легенди, порилися в місцевих архівах. Але ж набагато крутіше, коли побачиш того змія на власні очі! Люди сідали в засідки. Коней приводили на берег озера. Цапів прив’язували, мов на тигра полюють. Змушували їх бекати. Навіть знаходилися сміливці — самі берегом походжали.

— Самі? — видихнула Галка, уявивши, як воно — стояти на березі й чекати, поки вилізе чудовисько.