Сіпнувся човен. Натиснув Пава на стерно. Рвонули троє на човні вперед, обігнули мис Корабельний.

І зникли з очей, сховавшись за старими іржавими суднами.

Храмова бухта відкрилася очам хлопців майже відразу.

Човен, обійшовши завалений кораблями мис, зробив чимале коло. Але потім Пава виправив стерно. Тепер ніс розрізав хвилі впевнено, а човен тримав курс у напрямку чималого скелястого пагорба, що ніби розтікався в різні боки згори донизу. Таким чином утворилося щось схоже на розкинуті руки велетня. Краї берегів виступали вперед, ніби беручи в обійми всіх, хто наближався сюди з моря.

З лівого боку частина берега була крутіша, вища, роблячи вхід до бухти з берега можливим лише теоретично, — хіба що котрийсь альпініст-камікадзе з принципу вирішить поставити такий ось рекорд, спустившись з гори в обійми моря. Праворуч скелястий берег не видавався аж таким крутим, з того боку можна було помітити навіть зручне для причалу місце й вихід на берег. Але саме цю місцевість відгороджував від сторонніх очей Корабельний мис, фактично відрізаючи будь-який наземний підступ до цього загадкового місця.

Якби комусь спало, нарешті, на думку вивезти весь корабельний брухт і очистити мис, картина мала б зовсім інший вигляд. Та саме такий краєвид підштовхнув Данила Ланового, котрий з носа човна міг тепер розгледіти всю картину, в одному великому комплексі, до першого цілком логічного висновку з того часу, як для нього та його друзів почалася ця дивна історія.

— Гляньте! — вигукнув він, перекрикуючи рев мотора й показуючи рукою на бухту. — Воно мудре дуже!

— Хто? — так само крикнув Богдан.

— Те, кого чи що ми хочемо там, у бухті, знайти!

— Місце ж вибрано зовсім не випадково! Аби я хотів десь тут заховатися від чужих очей — сам сюди прийшов би!

— Що ти хочеш цим сказати? Дарма ти нічого не говориш, Лановий!

— Дякую за довіру, Майстренко! — зіронізував Данило, і аби краще чули, перебрався з носа ближче до корми, примостився поруч із Богданом: — А веду я ось до чого, хлопці! Істота, про яку ми тут товчемо, дуже мудра! В неї людський інтелект, не інакше! Уявіть собі камбалу, наприклад! Гігантську, велетенську — але камбалу! Що, стане в рибини, навіть найбільшої, розуму запливти сюди, аби заховатися?

— У них інстинкти! — відгукнувся з корми Пава. — Живі істоти, а надто — хижаки, мислять не краще за людей, згоден. Та коли хочуть заховатися подалі, у пошуках нір їм рівних нема. Люди так не шифруються!

— Ой, не скажи! — заперечив Данило. — Думаєш, рибина-велет чи, наприклад, восьминіг розміром із монстра розуміють, що таке корабельне кладовище? Гляньте, це ж не природний, це штучний захист!

— Риби цього справді не зрозуміють! — погодився голомозий носань. — Для них ота гора заліза — те саме, що ось ця гора перед нами!

Крити не було чим. Не звикши здаватися без бою та останнім часом прагнучи, аби останнє слово в будь-якій суперечці лишалося за ним, хай навіть слово не зовсім правильне й доречне, він почав шукати відповідь.

Тим часом човен швидко наближався до кінцевої мети, ніс тримався точно по центру бухти, обійми велета готові були прийняти незваних гостей. Скеля ось-ось нависне в них над головами. Та враз сталося те, про що вже раніше попереджав Пава і чого він, як швидко зрозуміли Данило з Богданом, потай боявся.

Мотор чихнув кілька разів без перерви і заглух на останньому, четвертому чихові. З нього навіть пішов тоненькою цівкою сірий димок, але швидко розвіявся.

Без надії сподіваючись, Павло спробував запустити зрадливий мотор знову. Третя спроба ніби дала бажаний результат, загарчало, навіть ревнуло голосно — і знову захлинулося, заглухло, тепер уже навіть димом не просигналило.

Пава вилаявся.

Ніколи Данило з Богданом не затикали вуха, ходячи по вулицях. Чули всяке від людей у транспорті, на лавках у скверах. А Богдан колись ще й крутився у колі відвертих кримінальників. Та жоден з друзів раніше не чув такої довгої, багатоповерхової злісно-брутальної лайки.

Не те, щоб голомозий носатий човняр якось так упав після цього в їхніх очах. Розуміли хлопці — ще й не таким речам можна навчитися в невеличкому селищі, й не лише в Криму. Просто несподівано все це зірвалося. Здалося, навіть голос човняра при цьому погрубшав.

Мовчазна реакція не лишилася без уваги. Пава не засоромився — провів долонею по губах, мов утираючи їх, сказав просто:

— Це боцманський загин називається. У мене сусіда — старий боцман. Усіх домашніх ганяє так під поганий настрій.

— Тут, звісно, не курчата з інкубатора сидять, — відгукнувся після короткої паузи Богдан. — Але якось так при Галці постарайся тримати язика. А то в лоба заробиш.

— І чим ти тоді станеш кращий за мене? — наїжачився Пава, довгий ніс при цьому почервонів.

— Брек, — спокійно промовив Данило. — Вирвалося в людини. Аби я знав щось подібне й потрапив у ту халепу, яку маємо зараз, — теж не стримався б. Вимкни культурного, Бодя.

— Ти про що? — наїжачився Майстренко.

— Про те саме. Виховувати один одного будемо на березі. Якщо взагалі комусь із нас треба когось виховувати. В школі мало мозок полощуть порожніми словами? Краще до діла взятися, а не вирішувати, хто тут, у човні, серед моря, культурніший або сильніший, — відчувши, що Богдан зараз почне гарикатися за своєю давньою звичкою, Данило ляснув у долоні. — Все, проїхали, закрили тему! Паво, в тебе, бачу, весла тут валяються. Догребемо до бухти?

Глянув Павло перед собою з-під долоні, прикинув відстань, зітхнув.

— Туди ще догребемо. А назад як? Сам я мотор не полагоджу.

— Ти ж казав — він у тебе то працює, то глохне? — вклинився Богдан. Раптом запрацює?

— А раптом — ні? — відбив Пава. — Ночувати в бухті, ясно, не будемо. Видеремось якось нагору, підемо берегом. До селища добредемо. Ось тільки човен доведеться лишати. А цього я зовсім не хочу. Ох, зв’язався я з вами…

— Правильно, ми винні! Сам хотів сюди пливти — а ми тепер винуваті!

Уже відкрив Павло рота, аби гаркнути у відповідь, та враз передумав.

Справді, хоч гавкайся, хоч мирися, хоч мовчки сиди, на хвилях гойдайся — все одно лишишся там, де був, не заведеться від цього мотор. Тож зиркнув на Данила, справедливо вважаючи його найрозважливішим зі своїх нових знайомих. Глянув на друга й Богдан — ідей у власній голові не було, хотілося почути щось від Ланового. Аби потім погодитись чи заперечити, вже як піде.

Зрозумівши, що останнє слово таки буде за ним, Данило знову ляснув у долоні.

— Краще рухатися, ніж стояти. Беремо весла, пливемо вперед. Хоча б тому, що назад повертатися довше.

Пава прилаштував весла у пази по бортах човна.

Богдан, відчувши потребу показати силу, відразу примостився біля правого. Знизавши плечима, Павло сів з лівого боку, Данило тим часом перебрався на ніс.

— Раз-два — взяли! — скомандував човняр.

Взяли-то вони взяли, але й тут не слава Богу вийшло.

Богдан Майстренко хоч і був спортсменом і капітаном футбольної команди, жодного разу весла в руках не тримав. Це лиш так здається, що діло нехитре.

Насправді Пава зі свого боку занурив весло у воду, Богдан — зі свого, кожен заходився гребти, і в підсумку човен замість сунути вперед закрутився на одному місці.

Зрозумівши, що сталося, веслярі визвірилися один на одного.

Данило знову втрутився.

— Так ми нікуди не допливемо! Давайте на раз-два, по команді!