Литмир - Электронная Библиотека

— А чого ти тут командуєш! — обурився Богдан. — На, сам сядь, спробуй!

— Навіть якщо я спробую, все одно веслувати треба узгоджено, — сказав Данько терпляче. — Не хочеш моїх команд т командуй сам собі!

— Пацани, давайте простіше зробимо! — втрутився Пава. — У мене самого гребти краще виходить, ніж у вас обох. Сидіть собі пасажирами, я впораюсь нормально.

Щойно Павло сам узявся за весла — діло пішло краще. Човен не швидко, але плавно і впевнено почав рухатись уперед, до кінцевої мети. За часом ніхто з хлопців не стежив. Та коли запливли в обійми Храмової бухти, сонце, що висіло над головами, коли відійшли від берега, тепер світило кожному з них у праве око. Годину пробовтались, як не більше.

Запливши глибоко в бухту, човен водночас заплив у тінь — вершина гори тепер нависала просто над ними, затуляючи промені. Враз стало прохолодно й трошки лячно. Взявши праворуч, Пава наблизив човен до кам’янистої стіни, тепер хлопці могли триматися за вологе каміння руками. Перехопивши ліве весло двома руками, Павло повільно повів човна вздовж стіни, запливаючи дедалі більше вглиб бухти.

Чи то справді перетнули вони невидиму межу в інший світ, чи дійсно тут атмосфера сприяла певним відчуттям, — так чи інакше, принишкли всі троє. Забули про недавні суперечки, навіть пригнулися, не змовляючись. Моторошно довкола. Тихо й страшнувато. Вода й та якось лиховісно хлюпає об каміння.

Зробивши черговий, надто сильний гребок веслом, Павло мимоволі прискорив човна. Мить — і запливли вони в суцільну темряву. Зникли позаду обриси берегів і кам’янисті краї бухти.

А просто перед ними відкрився темний, аж до густого, вхід — підводна печера.

— Ух! — видихнув Богдан. — Це що таке?

— Не знаю, — так само пошепки відповів Павло. — Кажу ж — ніколи сюди не запливав. Люди теж нічого не…

Закінчити фразу не встиг — хлюпнуло щось під водою.

Зовсім близько. Просто під човном. Велика риба, не інакше.

Данило глянув з корми вниз, у темінь води — не стримався, посунув ураз вглиб човна. Просто перед очима, ледь прикрите водою, майнуло щось довгасте, темне, густе, страшне.

— Мама… — прошепотів Павло.

— Та ні, старий. Це не мама, — процідив Богдан.

Данило нічого не сказав — як заворожений дивився на темну воду.

Знову щось хлюпнуло. Тепер уже звуки, котрі видає живе створіння, ні з чим не сплутаєш. А невідома тварюка й не ховалася вже. Навпаки, кружляла під водою, пропливала під човном, підбивала знизу, даючи зрозуміти — вторглися нахабні хлопці на своєму човні в чужі володіння — мусять поплатитися.

Простяг Богдан руку, знайшов весло на дні.

Підтяг до себе, стиснув — так, наче можна було веслом відбитися від морського чудовиська. Іншої зброї тут не було. А сидіти просто так і чекати на небезпеку з порожніми руками він не звик. Зціпив зуби, приготувався відбити атаку — хай навіть це буде остання сутичка в його короткому житті.

Човен знову черкнули з-під води.

Потім підштовхнула невидима сила, понесла вперед і вглиб печери. Данило спустився на дно човна, пригнув голову. Пава вчепився руками в борти.

Богдан далі стискав весло, проте войовничий запал що далі, то швидше минав — неначе з водою спливав.

Ще трохи — й поглинула човен суцільна волога темрява. Підводний хижак тягнув їх у своє лігво, впевнений у перемозі. Ось-ось розв’язка настане.

— Та що ж ти таке! — вигукнув Данило, не стримавшись і навіть трошки підвівшись.

Відповіла йому луна.

І раптом, наче продовження відповіді, розсіяло темряву підводної печери світло, що линуло з-під води.

Так світять хижі очі гігантської підводної риби.

Данило не раз бачив подібне в американських фільмах жахів, таких не бажаних для перегляду дітям його віку.

А потім просто біля корми збурилася, запінилася вода…

Розділ 13

У якому можна переконатися, що адмірали зовсім не такі, якими їх уявляють
Таємниця підводного човна - i_013.jpg

Давайте поки лишимо хлопців у човні там, куди вони самі, з доброї волі запливли.

Не тому, що закони жанру вимагають зупинитися на найцікавішому місці історії, щоб нагнати жаху та створити напружену інтригу. Загалом такі прийоми існують і успішно використовуються, але не в нашому випадку. Справа в тому, що в цей самий час на березі почали розвиватися події не менш, а, можливо, навіть набагато важливіші й драматичніші, ніж у нетрях Храмової бухти. І ти, читачу, про них повинен знати.

Отже, щойно човен з хлопцями зник за Корабельним мисом, стало Галці та страусові сумно. Не через те, що друзі ось так узяли та й пішли на пошук пригод без них, чого раніше ніколи не траплялося. Навпаки, Галка була розумною дівчиною, оцінила ситуацію і дійшла єдиного мудрого висновку (хоч і доклала зусиль, аби не показати хлопцям своєї на них образи, бо ж насправді надувати губи не було причини) — правильно, в принципі, вирішив Данько Лановий.

Навіть якби місце в човні знайшлося для неї, худенької, Футбола все одно довелося б лишати на березі. Домовитися з примхливим, хоч і вірним птахом, їй би не вдалося. Дякую гарно, вже були схожі випадки. Спершу страус ніби погоджувався, а потім показував характер, і спекатися його не було можливості. А тут ще й вода, якої Футбол боявся. Знає цибатий птах — той, хто забігає від нього в воду, боїться його, ховається. Якби це зробили Данило з Богданом, ще нічого, адже Галка, найвірніший друг, все одно лишалася б із ним. Проте коли вже дівчина з кісками попливе від нього водою, і не просто відпливе трошки від берега, як на пляжі, а сяде в човенце, махне рукою і зникне з очей, Футбол цілком може подумати: зрадили його ні за цапову душу.

Вже встигла Галка вивчити психологію свого африканського друга досконало, книжки навіть відповідні читала, розуміла страуса без слів. І зараз зовсім не перебільшувала в своїх прогнозах: так, Футбол вирішить, що від нього відвернулися всі, що не потрібен він нікому, а які це матиме наслідки — хто знає. Плачевні, не інакше. И не лише для страуса.

Тож вирішила Галка не сильно ображатися на друзів. Так, лише для порядку, аби зовсім не розслаблялися й відчували десь трошки провину за свої слова та вчинки. Іншого виходу, ніж лишити її з Футболом на березі, таки справді не було. До того ж проглядався ще один момент: ніхто не знав, куди й для чого подалися Данило з Богданом. А як не повернуться? День поволі, але все ж повертає до свого закінчення. А раптом до заходу сонця їх не буде? Треба піднімати тривогу, бігти в селище, кликати на допомогу.

Не хотілося дівчині, аби аж до такого дійшло. Та одному Богу відомо, на що може перетворитися їхня ризикована морська подорож.

Думаючи собі так, Галка знічев’я прогулювалася берегом, заклавши руки за спину. Страус точно наслідував її, навіть намагався потрапити своїми цибатими ногами в такт її крокам. Так міряли вони берег, очікуючи невідомо чого. Та досі нічого не траплялося, хіба що з’явилися на віддалі двоє собак із побитої зграї. Футбол ніби відчув їх — повернув у той бік голову, і пси тут же забралися геть.

Більше нічого не порушувало тишу й спокій, що огорнули місцевість довкола кладовища кораблів. Та не довго так тривало — враз вітер доніс до Галчиних вух звук наближення машини. Повернула дівчина голову на звук, страус зробив за її прикладом те саме. Шум стрімко наближався, і ось до мису підкотила вантажівка. Але не велика, брудно-зелена, з відкидним дерев’яним кузовом чи запнутим брезентом верхом. Ні, побачила Галка компактний білий автомобіль, відкрита задня платформа мала невеличкі борти. Попри зовнішню солідність машина нагадувала дитячу іграшку, просто збільшену з примхи якогось доброго чарівника.

Не гралася дівчина машинками, так само не гралася солдатиками, взагалі не бавилася у війну. Не дівчача це справа — воювати, навіть коли це лише ігрища. Та все ж таки дещо знала. Зокрема, що такі ось машини називаються пікапами. Або, як частенько кажуть знайомі її батька, пікапчиками.

12
{"b":"606154","o":1}