Встав Капітан. Плечі розправив. Та не завмер на місці, як водиться в таких випадках, — почав виразно декламувати, міряючи надводну частину своєї «Рибки» невеликими кроками і відбиваючи ритм помахами рук.
Хлопці, перейнявшись почутим, теж не стрималися — встали.
А у відлюдній бухті звучало:
В тумані й пітьмі не видно облич.
Море лютує четверту ніч.
Риби тікають із мерзлих глибин.
Вітер — один, і місяць — один.
І човен наш — один серед хвиль,
чергує на рейді, чекає на штиль,
мовчать матроси, і тільки вітри
проймають душі і рвуть прапори.
Рветься натужно кожен канат.
Не чути машин і не чути команд.
Матроси, готові до боротьби,
тримають у трюмах свої скарби.
Тримають у серці страх і печаль,
дивляться здалеку на причал,
тримають у смерті на самім краю
мужність свою
і віру свою.
Втомлений мічман говорить враз:
«Щойно з землі надійшов наказ,
потрібно на ранок прибути в порт —
ворог має роззброїти флот.
Ми вірно служили Вкраїні, тепер
уся наша вірність — химера з химер.
Човен на ранок піде на дно.
Не знаю, як вам,
мені — все одно».
Але відказують моряки:
«На нас чекають наші жінки,
чекають друзі та вороги,
чекають кримські ламкі береги,
чекає загибель, тут, за бортом,
та зради від нас не чекає ніхто.
Хай не побачимо більше землі —
ми не здамо свої кораблі.
І човен наш, і наші пісні
будуть лежати на зимному дні,
і міни відкидатимуть тінь,
ніби медузи поміж камінь».
Краби здіймаються догори.
Глибоку бухту прасують вітри.
Зліва — сопки, справа — стіна,
Внизу — тяжка крижана глибина.
Праворуч, на сопці, темніє храм.
За ним — хребта вулканічний злам.
Боги запалюють в небі зірки,
співають ангели та моряки.
У тих, хто на березі, — тиха хода.
Відсіки затоплює чорна вода.
Човен лягає на жовтий пісок.
Команда ділить останній ковток:
«Хай наша зброя лежить на дні,
хай чекає на глибині,
хай ми не впали в останнім бою,
але й не склали зброю свою,
не спустили свої прапори,
лишили їх на дні до пори,
лишили в човні, без туги й журби,
наші статки,
наші скарби.
Знаючи, що надійде час
і хтось згадає, врешті, про нас,
про хвилі дзвінкі й небеса голубі,
про те, що залишили ми по собі.
Згадають і знайдуть наші сліди
між сонних хвиль і нічної води,
між тьмяних камінь і повільних рибин
наші скарби між темних глибин…
На цьому місці Капітан ураз наче водою захлинувся: урвав мову, замовк, перевів подих, зиркнув на слухачів так, наче чимось завинив.
— Оце і все…
— Не встиг закінчити? — запитав Данило.
— Встиг. Там був текст. Чітко вказані координати, де нащадки можуть знайти і підводного човна, і скарби, про які згадує мічман віршованими рядками. Але текст водою солоною розмило. Це все, що вціліло.
Розділ 20
У якому розкривається загадка геройського послання
Запала тривала мовчанка. Лиш чайки перегукувалися десь далеко.
Не міг нічого сказати Данило за інших, але сам раптом чітко побачив перед собою чоловіка — високого, ставного, передчасно посивілого. Лице його мокре від поту. Дихає нерівно, заощаджує повітря, якого стає все менше й менше. Перед ним на невеличкому столі в кают-компанії — аркуш паперу, пальці міцно стискають хімічний олівець. Зморшка перетинає чоло.
Але далі, чіткіше, уявити собі це Данько не спромігся — почув зовсім недоречне гмикання Пави.
— То й що? Чого б йому, мічману, просто відразу не вказати координати, раз розумний такий? Обов’язково було свої поеми писать?
У Данила Ланового раптом забракло слів — правда, швидше міг подумки вилаяти себе за те, що не здатен присоромити таких, як Пава. Перевів погляд на Богдана Майстренка, ніби шукаючи в нього підтримки, — і завмер.
Бо ще жодного разу за увесь час, скільки знає він свого друга, не бачив, аби в очах вчорашнього київського босяка замість люті блищали сльози. Стислися кулаки.
— Ти… — він теж не знаходив слів, проте сльози в очах були промовистіші за будь-які слова. — Ти… Як до тебе не доходить — мовчи краще. Їй-богу, краще рота стули, Пава! Бо як я почну пояснювати…
— Що я сказав такого? — Пава виглядав щиро здивованим, але й наляканим.
— Мене можеш не слухати. Отут слухай, — Богдан торкнув себе долонею зліва, де серце. — Або ось цим місцем думай, — пальці торкнулися скроні. — А як нема ані там, ані тут, то краще мовчи.
Пава похнюпився. Розумів Данило — Паву все одно не перейняло те, що сколихнуло зсередини його самого і чого точно не міг приховати Богдан. Вирішив краще не загострювати, посунувся так, щоб опинитися між хлопцями, мовив обережно, ніби боячись повести розмову в зовсім небажану, навіть небезпечну площину.
— Скарби поміж темних глибин… Це що, справді скарби? Золото, діаманти… не знаю…
— Цінніше, — ухилився від прямої відповіді Капітан. — Мені, шукачі мої дорогі, набагато важливіше інше. Скарби, про які згадує мічман Семен Волох у своїй поемі, пішли на дно разом з підводним човном. Якщо їх знайти й підняти, вони принесуть Україні чималу користь.
— Всякий скарб приносить користь, — знов не стримався — бовкнув Павло. — Його можна здати державі і отримати винагороду. Купити… човна, наприклад.
— Та відчепися ти зі своїм човном! — вигукнув Богдан. — Ото щастя людині — човен! На човні в тебе що, світ клином зійшовся?
— Не займай хлопця, — промовив Данило. — Пане Капітане, можна хоч трошки подробиць про скарб? Там мічман ще про зброю згадує…
— Ага-ага, зброя, так. Торпедні апарати, чотири одиниці. Особиста зброя капітана, мічмана, матросів. Ще дещо, — тепер він знову заговорив загадками.
— Що саме? — тиснув на своє Данило.
— Є речі, Даниле мій дорогий, заради яких таємницю або краще якомога швидше забути, або навпаки — швидше розгадати. І ці речі не виключають одна одну. Комусь вигідно, щоб «Сома» не знайшли на морському дні ніколи, а комусь — аби знайшли якомога швидше. Проте є тут одна дуже важлива річ. Легендарного човна, звісно, шукали всі зацікавлені сторони. Хтось офіційно, хтось — потай. Але за майже сто років від того дня, як він був затоплений, на слід натрапити не вдалося нікому. Місце затоплення невідоме, ось у чому річ. Море — воно ж велике й безмежне… Саме для того, аби знайти «Сома», я й запалився збудувати свою «Рибку».
