— А що з ним робити, — пробурчав Павло. — Перші дні, як ви сюди заїхали, люди ще цікавились. А потім забули, своїх проблем у кожного навалом.

— Бач! Активно цікавляться ним тільки на військових катерах і військових кораблях. Трималася б ти подалі від адмірала Союзова.

— Та ж він сам мене знайшов, хіба не чули?

— Отож, — Данило знову глянув на Павла. — Твоя допомога, Паво, нам знадобиться, і то серйозна. Без тебе в цьому ділі ніяк.

— Яка допомога? — стрепенувся Павло.

Данило коротко, без подробиць, розповів Галці про зустріч з Капітаном, «Рибку» та підводний човен на дні Храмової бухти. А коли скінчив, тут-таки, не даючи дівчині вставити слово, підсумував:

— Саму тебе тут у світлі сьогоднішніх подій лишати не можна. Ми завтра йдемо з Капітаном. А Павла я просив би побути з тобою увесь той час, поки нас не буде.

— Охорона? — стрепенувся голомозий.

— Данько, ти забув — зі мною Футбик, — нагадала Галка. — Кращої охорони, по-моєму, не знайдеш на всьому узбережжі.

— А хто Футбика охоронятиме? поцікавився Лановий. — Ти, Галю, не зовсім розумієш, які люди ним зацікавились. Військові моряки. Вони захочуть — скрутять нашого африканського друга бубликом. Завантажать на свій «Ковчег» і вийдуть у відкрите море. Ти в міліцію побіжиш заявляти на пана адмірала? Рятуйте, адмірал страуса вкрав?

— Ну, а Павло як зможе захистити?

— Він місцевий. Придумає щось. Паво, при потребі є куди сховатися?

Від такої несподіваної уваги до своєї персони Павло знову пожвавився, споважнів навіть.

— Придумаємо щось. Там каменоломні, з того боку селища. Я їх облазив уздовж і впоперек. Бою гадам не дамо, але втекти й сховатися, думаю, зможемо.

— Може, все ж не дійде до такого геройства, — озвався Богдан.

— Все одно Галку саму на березі лишати не можна, — відповів Данило суворо. — І закриваємо тему. День сьогодні аж надто насичений. Завтра — важливі справи. Гайда по домівках, відпочити треба.

Потиснув голомозий Павло на прощання руку Данилові, легенько труснув Галчину руку, обережно торкнувся страусового крила. Трошки подумав — простяг правицю й Богданові. Той, ніби нічого й не сталося між ними, потис її міцно. Це втішило Данила: мир завжди добре, бо їм ще тільки взаємних образ перед початком серйозної операції бракувало…

Прокинулися бадьорі, готові до великої пригоди. Навіть Футбол перейнявся загальним настроєм: ступав поважно, войовничо, скидаючись на справжнього бойового страуса, якщо такі десь бувають.

Павло на своєму човні, зі своїм біноклем уже чекав у Корабельній бухті на старому місці. Домовились, коли хлопець повернеться до Галки, а коли — назад у затоку, аби знову забрати їх. Поки все узгоджували, Данило відчув, як легенько тремтить тіло в передчутті нових і небезпечних пригод. Побоювався, щоб Богдан його хвилювання не помітив: засміє за своєю звичкою, закепкує, та ще й при Павлові. Ні, старий, вирішив подумки, тут триматися треба.

Сіли в човен. Махнули Галці й страусу. Рушили.

Капітан уже чекав на них у своїй потаємній затоці.

Сидів на поверхні «Рибки» точно так, як учора з ними прощався. У незмінному водолазному костюмі, хоча й без акваланга. Непевне, він був усередині.

Забачивши Капітана, Богдан не стримався: ї??я А ви тут ночували чи як?

— У човні спати незручно, — серйозно відповів Капітан. — Якщо тебе, цікавцю мій дорогий, справді хвилює, де ваш капітан провів цю та інші ночі, то рапортую: став табором неподалік. Намет, спальник, консерви. Все, що мені треба. Ще запитання будуть?

Тепер би Богданові промовчати. Та любив Майстренко, аби навіть у таких випадках останнє слово лишалося за ним.

— Класно! — відповів.

— Тоді — вперед. Команда — на борт! Всі по місцях!

Спочатку Данило, за ним — Богдан обережно перелізли з човника на «Рибку», причому Богдан ледь не втратив рівновагу. Капітан тим часом уже зник у череві субмарини. Майстренко, не роздумуючи, ковзнув за ним у люк. Лановий, трошки повагавшись, озирнувся на Павла, ніби шукаючи в нього якоїсь підтримки, промовив:

— Давай. Як домовились. Галку пильнуй. Ну, і за нами ж вертайся.

— Зробимо, — серйозно запевнив його Павло.

Набравши повні легені повітря, так, немов пірнає, а не лізе в металеве черево, Данило спустив ноги в люк, взявся руками за краї, опустився.

Його огорнула суцільна темрява.

Так видалося спочатку. Очі, звиклі до яскравого сонячного світла, не відразу призвичаїлись. Але поступово Данило зрозумів: не так уже тут, усередині, й темно. Горіло кілька невеличких лампочок. Не надто сильно, але достатньо, аби роздивитися, що тут і як.

Покрутивши головою, Данько насилу стримав розчароване зітхання. Так, ніколи раніше не був хлопець на борту жодного підводного човна. Де там — навіть на військове судно не заходив. Та й на цивільному пароплаві не ходив, якщо не вважати таким катери, що плавають Дніпром, катаючи туристів від Річкового порту в бік Київського моря чи повз Печерські пагорби. Через те сподівався побачити в череві субмарини багато цікавого й несподіваного.

Звісно, «Рибка» була набагато меншою за типовий підводний човен. Всередині це підводне човенце виявилося тісним, похмурим і задушливим. Якщо стати на повен зріст, голова в стелю не впреться, але тільки тому, що розрахований човен на людину середнього зросту. Коли ним пересувався Капітан, його маківка лише на кілька сантиметрів не досягала стелі.

— Як вам тут?

— Нормально, — пробубонів Богдан. — Навіть круто, я сказав би.

— Може бути, — обережно висловився Данило.

— Може бути краще, — додав Капітан. — Експериментальний зразок, командо моя дорога. Коли вже на те пішло, я б назвав свою «Рибку» таким собі гібридом. Чимось середнім між власне підводним човном та батисферою. Знаєте, що таке батискаф?

— Ага, читав, — озвався Данько. — Такий легкий апарат для дослідження глибин.

— Ну, десь таке і в мене вийшло. Вибачайте, але про тісняву я попереджав. Отам, у вас за спинами, — машинне відділення. Займає, як бачите, якщо не половину, то третю частину місця. Ось тут — пункт керування човном, він же — командний пункт. Кают-компанії не передбачено. Все досить просто й зрозуміло. Данько, дошка з приладами тут, пробирайся сюди. Богдане, поки що будь поруч зі мною. Всі на місцях?

— Усі, — хором відгукнулися хлопці, примостившись там, де їм було наказано.

— Тоді з Богом. Занурюємось, задраяти люк!

Наказав Капітан сам собі — ані Данило, ні Богдан не уявляли собі, як це робиться. Щільно зачинивши верхній люк, Капітан перебрався до пункту керування, вмостився на жорсткому ослоні. А далі почалися жести, мов на виставі циркового фокусника. Друзі не встигали стежити за ними, бачили лише, як в півтемряві тонкі довгі пальці натискають на кнопки, а руки сіпають ручки-важелі. Спробував Данило встигнути за цими рухами поглядом, аби бодай у чомусь розібратися, — не зміг, змирився, разом із Богданом віддався на волю дивакуватого Капітана, цілковито поклавшись на нього.

А «Рибка» тим часом повільно занурювалася під воду. Надіявся Данило побачити красоти підводного світу крізь ілюмінатор — не вийшло. Чи то знімають підводне життя в інших місцях, чи дійсно нема в цій частині Чорного моря нічого цікавого в глибинах, чи самі кружальця ілюмінаторів дуже маленькі, не призначені для огляду. Темно довкола, наче під ковдру заліз. Зважаючи на задуху — ще й під теплу пухову ковдру.

Капітан керував човном, стежачи за приборами. Руки продовжували впевнено орудувати важелями, схожий на велику рибу човен поволі виплив зі свого сховку, при цьому Данило з Богданом почули коментар:

— Тут обережно треба. Не надто глибоко, коли під склепінням проходиш. Трошки нижче візьмеш — усе, сів пузом на дно… Далі швидше підемо.