Збившись докупи, ставши плечем до плеча, усі троє поволі почали відступати. Страус поки що нічого не робив. Навпаки, з цікавістю стежив за маневрами чотириногих. Звісно, рано чи пізно Футбол зрозумів би реальність загрози. І що означає «пізно», не знав ніхто. Та вже наступної миті стало ясно: до крайнощів, слава Богу, не дійде. Бо спершу Галка зробила помилку, сама того не розуміючи. Відразу ж помилився чорний ватажок, теж не знаючи, що робить.

Дівчина з косами помилилася, бо не витримала, закричала з переляку, відштовхнула хлопців та кинулася тікати стрімголов. Різкий рух дав старт чорному псові — рвонувши з місця, загарчавши і клацнувши зубатою пащею, він помчав за Галкою, значно випередивши інших собак зі зграї. Розум вимагав від хлопців допомогти дівчині рятуватися. Інстинкти вимагали іншого: Данило з Богданом кинулися врозтіч.

Чорний пес пролетів між ними. А самі хлопці теж далеко втекти не могли. За мить опиняться серед лютих корабельних собак, і всі плани — до біса.

Дарма забули вони про страуса. Футбол нагадав про себе негайно, щойно чорний пес почав наздоганяти Галку. Звірові лишився один стрибок, аби скоротити відстань між собою та жертвою і вчепитися в дівчинку. Лапи торкнулися спини, від чого Галка закричала голосніше. Та вже наступної миті сильний удар міцної ноги перетворив величезного лютого пса на щось подібне до футбольного м’яча. Заскавчавши сильніше, ніж кричала перелякана ним дівчина, ватажок зграї гарматним ядром полетів назад, збивши на ходу одного з собак, що наздоганяли Данила.

Зграя враз припинила гонитву. Такого контрудару пси не чекали. Навряд чи їм узагалі хтось в окрузі колись опирався й давав гідну відсіч: Футбол не зупинявся, зрозумівши, нарешті, яку реальну загрозу несуть ці звірі для його друзів. Хай з Богданом він і посварився, та лишаються ще Данило з Галкою. Їх страус кривдити не дозволить ані двоногим, ані чотирилапим.

Спершу собача зграя ще огризалася. Навіть вирішила перейти в контрнаступ — збилася докупи, кинулася до Футбола, зароїлася довкола нього. Гавкіт стояв шалений, Галка навіть вуха затулила. Страуса усе це дратувало й розважало одночасно. Треба бачити це, описати словами складно: стоїть цибатий птах у центрі розлюченої собачої зграї, крутиться на нозі, наче виконує балетні па, і другою, вільною, ногою лупить нападників, відкидаючи подалі від себе. Кому не перепадає копняка — попадає дзьобом.

Врешті-решт зрозуміла зграя волоцюг, хто тут сильніший. Урок, видно, надовго засвоїли, бо як інакше пояснити, чому пси, що їх боялися всі довкола, раптом перестали гавкати, підібгали хвости й побігли геть. Не' під захист іржавих суден — далі, за мис, навіть за обрій. Так помчали, аж закурилося.

А переможець, ніби нічого й не сталося, почав чистити пір’я.

Перевели подих і Данило з Богданом. Заспокоїлася потроху Галка. Підійшла до птаха, обняла:

— Футбику, — промовила лагідно, хотіла ще щось сказати, та слів забракло, тому лише повторила: — Футбику, Футбику.

— Я завжди ненавидів собак, — процідив Богдан.

— Хіба? — здивувався Данило.

— До цього часу не знав я такого про себе. А воно…

Думки роїлися в голові.

Та враз почулося:

— Е-ге-гей!

Кричали з боку моря.

— Це нас гукають? — поцікавилася Галка.

— Собак, — буркнув у відповідь Богдан.

— Слухай, а ти нормально можеш сьогодні говорити? — Зобразилася дівчина, і страус тут же сердито клацнув дзьобом убік кривдника.

— А для чого ж таке питати? — мовив той беззлобно. — Хіба не ясно — тут, крім нас, нікого нема.

— А він тоді звідки взявся? — подав голос Данило.

Як завжди, його запитання виявилося найлогічнішим. Бо людину в човні ніхто з трійці раніше не помітив.

Судячи з голосу, кричав не дорослий чоловік. Глянувши з-під руки, Богдан підтвердив:

— Там пацан якийсь. У човнику. Сюди гребе.

— Наче з-під землі взявся, — погодилася Галка. — Тобто, мов з-під води виринув.

Човняр і справді наближався до берега.

Данило наморщив лоба, потер перенісся.

— Я б не шукав загадки там, де її нема, — мовив нарешті, не зводячи очей із незнайомця в човні.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Нічого. Тільки те, що ти почув, Богдане, — тепер Данило розвернувся до нього, торкнувся пучкою вказівного пальця свого лівого ока. — Нам сонце світило сюди, коли ми йшли. Море — ліворуч. Світить з боку моря. До того ж у нас інша мета, ніж зирити в різні боки. І взагалі — чому його поява так вас напружила? Це ж морське узбережжя! Тут люди мають човни, спускають їх на воду і плавають!

— Ходять, — машинально виправив Богдан.

— Куди ходять? — не зрозумів Данило.

— У море — ходять. Це в ставку плавають. Мені так один тип у селищі пояснив.

Тим часом човен підійшов до берега зовсім близько. Тепер можна було розгледіти човняра краще. Справді, хлопчина, чорнявий, коротко стрижений, точніше — зовсім голова поголена, під машинку. Ніс задовгий, навіть здалеку помітно. Стрибнувши в воду й занурившись по пояс, голомозий носань пішов, волочачи човен за собою, а коли врешті виволік на берег і загнав на прибережний пісок, Богдан не стримався — вигукнув:

— Та це ж він!

— Хто? — не зрозумів Данько.

— Той самий тип, я щойно про нього згадував! Слухай, це ж ти мене повчав, що моряки не плавають, а ходять?

— Вивчив, бачу, — відгукнувся хлопець і поплескав долонями по мокрих стегнах. — Ну ви даєте, гості дорогі! Жаль, ніхто не повірить, коли розкажу!

— Ти про що? — Богдан удав, що не розуміє.

— Ой, вимкни дурня! — носань щиро реготнув. — Не знаю, для чого вас сюди понесло. Собаки ж могли загризти. Я пізно побачив. Волав-волав, щоб попередити. Не чули хіба?

— Мабуть, здалеку кричав, — припустив Данило. — Але якщо так далеко, як ти міг нас угледіти? Соколине око — це про тебе?

— Ні. Мене, до речі, Павлом звати.

— Паша, значить, — кивнув Богдан.

— Краще — Пава, — поправив його човняр. — А про те, як побачив, — то в мене ось!

Нахилившись до човна, Павло витяг і показав усім новенький потужний морський бінокль.

— Моя мрія!

Богдан неквапом наблизився, потиснув спершу руку новому знайомому, потім попросив:

— Даси глянути?

— Дивись! — Павло великодушно простяг йому оптику.

Богдан узяв так обережно, ніби прилад був зроблений з тонкого скла.

— Та не бійся ти! Це морський бінокль, дуже потужний, — охоче пояснив Павло, не приховуючи хвалькуватих ноток у голосі. — Водостійкий, навіть під час зливи видимість чітка! Про шторм уже мовчу…

— Випробовував при штормі? — запитав Богдан.

— Він у мене недавно. Ще встигну. Правда, — тут же обмовився носатий Пава, — з таким човном я шторму не витримаю. Але мрії збуваються, як учив один мій старший друг. Про бінокля мріяв, навіть у снах його бачив. Якось поїхали з батьками до Києва, надибав там спеціальний магазин, військово-морський…

— Чому військово-морський? — не зрозумів Данило. — Де це у нас такий є?

— З Києва? — тут же запитав Паша.

— Хто, ми? — Данило трошки здивувався надто різкій зміні теми розмови.

— Ну, ти ж запитав, де це в вас такий магазин. Я про Київ згадав. Отже, ви, мабуть, київські.

— Не всі, — вставила Галка. — Ми з Футболом з Полтавщини.

— Теж непогано, — кивнув Паша, лише тепер зацікавлено глянувши на страуса. — Нашим, у селищі, твоя пташка давненько спокою не дає.

— Ми вже знаємо, — вставив Богдан. — Один ваш тип ледь не отримав недавно по гепі.

— Я й це бачив, — признався голомозий Павло, і далі заговорив, наче сповідався, наче в гріхах признавався та тяжкого каменя скидав з плечей. — Із страуса все почалося. Нічого поганого не робив і не хотів, їй-богу! Просто стежив за вами і пташкою, а підійти боявся.