Фельдшериці Поплавській було тепер соромно: як могла вона покинути медпункт з пораненими й побігти до сина. І йому нічим не допомогла, й сама напоролася на нещастя. Через це своєчасно не було проведено промивання мильним розчином ран, заслинених скаженою вовчицею, що різко погіршило шанси всіх потерпілих, у тому числі й її сина. Правда, ніхто з присутніх не наважився кинути цій галасливій, заплаканій жінці й слова докору, так побивалася вона за своїм сином, ненаглядним Ромцею. Куди поділася його краса? Як тепер він, безносий, одружиться?

Сам Роман тримався мужньо: був це мальований хлопець з чорними, підковою, вусами. Тільки замість носа рожевіла марлева наліпка.

— Як я її не помітив, — скрушно дивувався Роман. — Душмани мене не взяли, а тут, бач… Гірше від душманів, зараза.

— Нічого, хлопче, — гримів Бадяк, — зараз, знаєш, які носи класичні ліплять в інституті косметики? Який схочеш, такого і зроблять. Із сідниці твоєї зроблять, як штик.

— Із сідниці?

— Ну да. Шкіряний клапоть викроять — і ніс готовий.

— Ну й діла, — усміхнувся Роман, одразу ж скривившись від болю. — Чого тільки люди не вигадають…

Інспектор ДАІ Сувак довго відмовлявся сказати їм, де саме його вкусила вовчиця, щось крутив, спочатку вигадував одне, потім друге, але Куля і Кротова так напосілися на нього, що змушений був признатися під великим секретом і просив, щоб ніхто не довідався про це ні на службі, ні в Івашківцях. А вимагали від нього правдивих признань не для заспокоєння жіночої цікавості, а для того, щоб точно виявити послідовність подій і маршрут скаженої вовчиці для повного проведення епідеміологічного обстеження в тих місцях, де бігав звір. Цілком можливо, що ще когось могла покусати вовчиця, хто не звернувся з якихось причин по допомогу. Таких треба було знайти й лікувати. Крім того, небезпека нависла над собаками й котами в Івашківцях: заражені вовчицею, вони могли дати другу хвилю спалаху інфекції в цьому селі.

Останньою привели Надію Моргун — їй накинули на голову зшитий з марлі спеціальний каптур з прорізами для очей і рота. Жадан згадав старовинну страшну гравюру, вміщену в підручнику епідеміології: в таких каптурах ходили в середні віки ті, хто боровся з чумою, хто не боявся заходити в зачумлені оселі, давати воду хворим і вивозити трупи. Кротова, не витримавши, вийшла з перев'язочної. За нею подалася Куля. Ліда легкими, ніжними рухами знімала пінцетом салфетки з того, що було ще недавно вродливим обличчям Моргун. Примовляла при цьому такі заспокійливі, такі прості жіночі слова, що Жадана аж подив узяв: де і в кого стародавнього мистецтва милосердя вчилася ця молода жінка? Тільки за це її можна було покохати. Бадяк теж щось докидав — бадьоре і батьківськи повчальне, хоч не набагато був старший від Надії. Казав, що в Москві, в інституті косметики, Надії зроблять обличчя ще краще, ніж було, все буде добре і що вона ще сміятиметься;, згадуючи цю дурну історію з вовком.

Але Надія заплакала (всі кинулися її заспокоювати, боячись, щоб шви не розповзлися) і сказала, що жити не хоче отак, без лиця, що краще була б померла одразу в лапах вовчиці… Всі мовчки слухали, не знаючи, чим її заспокоїти.

— Заради дітей треба жити, — тихо сказала Ліда.

І знову заплакала Надія й простогнала, що чекає дитину, вже чотири місяці вагітності, а нащо їй дитина, яка ніколи не знатиме, яка гарна була її мати? Почала просити лікарів убити цю дитину, щоб не мучилась потім, щоб не стидалася матері-каліки.

Зібралися на нараду в кабінеті Огородника. Доцент Семенюта не зробив ніяких зауважень: з боку хірургічного все було виконано бездоганно. З-посеред усіх укушених Жадан виділив п'ять осіб з особливо високим ризиком захворювання: до цього списку потрапила Надія і Григір Моргуни, Роман Поплавський і ще дві жінки, яким вовчиця погризла голови й зідрала волосся. Подумавши, додав до списку Сувака-молодшого.

— Невже ви думаєте, що… — нарешті подав голос Огородник.

— Треба бути готовими до всього.

— Я особисто оптиміст, — поважно мовив Бадяк, упираючись підборіддям у шию, паче ось-ось мав заспівати пісню про мрійника, який хоче стати соколом, літати хоче, тільки бог чомусь крил йому не дає. — Адже зробили все «леге артіс»^[9], гамма-глобулін усім ввели своєчасно. Чи не так, Євген Петровичу? Серце мені підказує, що все буде, гаразд. Ось побачите.

Жадан знав, що Бадяка дуже легко покарали за смерть Чорнодуба. Як казала Кротова, символічно: службова догана за наказом облздороввідділу. Жадан пригадав афоризм Кулі: при доброму харчуванні і службовій догані можна дожити до ста років, дочекався: тепер Бадяк, знахабнівши, почувається мало не героєм. Ще й нагороду вимагатиме.

— Все може бути, — стримано сказав Жадан. — Треба підготувати ізолятор на випадок захворювання.

— Ви й справді боїтесь? — занепокоївся Огородник. — Ви ж самі казали, що коли своєчасно ввести гамма-глобулін…

— Цим шістьом, — продовжував Жадан, не відповівши Огороднику, — треба три дні вводити гамма-глобулін. Іншим — два дні. Крім того, подружжю Моргунів дамо метафен. На жаль, у мене не вистачить на всіх.

— А як же інструкція? — знову втрутився Бадяк. Сидів тепер не в кутку кабінету, як у листопаді (там зараз тихо прилаштувалася Ліда, яка боялась чомусь звести на Жадана погляд, хоч він весь час зиркав у її бік), а поруч зі столом Огородника. Почувався впевнено, нічим не нагадуючи отого похнюпленого винуватця людської смерті. — Інструкція дозволяє тільки одноразове введення гамма-глобуліну. І ніякого метафену там нема.

— На жаль, ви й досі не вивчили інструкції, — ледве стримуючись, сказав Жадан. — Бо там говориться, що в екстремальних випадках можна двічі вводити. А професор Мідатов вводив у Білорусії п'ять днів поспіль. Були такі ж тяжкі вовчі укуси.

Про метафен він не згадав.

— Я не дозволю порушувати інструкцію, — затявся Бадяк. — Мені відповідати за людей, а не вам. Я пишу призначення і історію хвороби.

— Ми хто з вами? Що важливіше — щоб бумага була справна? Чи життя людське? — вигукнув Жадан, розуміючи, що даремно він зривається, що цей Бадяк, відчувши свою безкарність, знущається з нього, мстить за своє приниження два місяці тому.

— Інструкції пишуться для того, щоб їх виконувати, — мовив Бадяк уперто.

— Інструкції пишуться людьми і так само недосконалі, як усі наші знання! В написанні цієї інструкції, на яку ви посилаєтесь, хоч і не знаєте її, я брав участь. Я!

— Ви? — не зрозумів Бадяк, мабуть уперше в житті побачивши перед собою живого автора інструкції; це, мабуть, таке ж дивне відчуття, як познайомитись з автором популярного анекдоту.

— Я! І я не збираюся бути рабом своєї ж власної інструкції. Нам треба рятувати людей. Становище дуже серйозне. В шести випадках маємо практично зараження вірусом сказу прямо в мозок. Промивання ран зроблено з запізненням. Єдина надія на гамма-глобулін…

Бадяк легенько усміхався кутиками рота й, поклавши ногу на ногу, похитував довгою шкіряною пантофлею з червоною підкладкою: Жаданові здалося, що то собачий язик.

— Однаково я робитиму тільки те, що написано в інструкції. Бо як хтось помре, ви все на мене одразу звалите. Як минулого разу. Ви собі в Київ повієтесь, а я… Нема дурних!

— Та як ви смієте! — раптом скочила зі свого місця Ліда й підбігла до Бадяка. — Ви… ви… роз'їжджаєте по концертах, а потім влаштовуєте хамські сцени! Та ви знаєте, хто такий Євген Петрович?

Такою Жадан її ще не бачив. Мабуть, ніхто не бачив, бо Огородник і Бадяк роти пороззявляли від здивування: якась тиха, непримітна шмаркачка, голосу якої вона досі не чули, раптом дозволяє собі таке. У Бадяка навіть пантофля з ноги звалилася від несподіванки. Не на собачий язик вона схожа, а на тараню, подумав Жадан.

— Федоре Кириловичу, — звернулася Ліда до Огородника, — хто зараз відповідає за призначення антнрабічного лікування? Га? Згідно з вашим наказом?