Втомившися, вовчиця, задихаючись, знову перетнула шкільний двір і, ніким не помічена, звернула в провулок, що вів до ферми. Тут, збуджена теплими запахами худоби, вона накинулася на двох доярок — літніх жінок, які жили неподалік на околиці й не чули всього того лементу тривоги й страху, що вже пронісся над Івашківцями. Жінки заголосили й, відбиваючись од звіра, побігли до корівника, до якого залишалося метрів двадцять. А звідти, почувши їхні крики, визирнула доярка Тоня Сувак, однофамілиця Сувака, яка ніякого відношення до заступника голови колгоспу та його сина не мала, навіть їхньою далекою родичкою не була. Тоні Сувак йшов двадцять сьомий рік, а вона все ще дівувала, бо з хлопцями негусто було в Івашківцях, а тих, хто якимсь дивом залишився у селі, відлякувала Тонина могутня статура: була Тоня вища і вдвічі ширша за будь-якого найсильнішого хлопця. Колись на районних змаганнях штовхнула вона ядро так далеко, що прибіг якийсь засмиканий обласний тренер, обіцяв їй золоті гори, якщо почне тренуватися, поїздки за кордон, та не схотіла Тоня займатися цим марудним ділом, соромно їй було перед людьми напівголою жбурляти цю безглузду чавунну кулю — навідріз відмовилася. Кругле й безброве лице її, ніс картоплею й світлі очі завжди випромінювали добродушне здивування й задоволення життям, і тільки мати знала, як часто Тоня плаче по ночах, коли велике сильне тіло її струшується від бажання любові й материнства.

Вовчиця кинулася на Тоню, але стрибок вийшов уже не такий раптовий, влучний і сильний, як дві години тому, не дотяглася вона зубами до людського обличчя, й Тоня встигла обхопити шию звіра обома руками. Стискаючи треновані в доїнні пальці, що м'яко поринали в товщу шерсті, Тоня не втримала на витягнутих руках вовчицю й впала разом з нею на угноєну землю, покотилася, не відпускаючи звіра, який гаряче дихав на неї, вишкіривши ікла, й гарчав, задихаючись. Міцні руки дівчини все дужче стискали горло скаженої вовчиці, яка лапами дряпала Тонине лице, б'ючись у конвульсіях. Прибіг фуражир Грушко з вилами й почав з геканням вганяти гострі зубці в жовтувато-сірі боки скаженого звіра. Вовчиця жалібно заскавучала, відчуваючи, як щось вогненне, наче блискавка на небі, проходить крізь її тіло, від чого дихання зупиняється, тільки біль рве нутрощі, — і її передсмертне завивання почули її діти, її вовченята, які, хоча мати їх і покусала, все одно любили її й слухняно прибігли до ферми, сховалися біля напіврозсипаної скирти соломи, налякавши мишву, що кинулася урозтіч. І ось тепер вовченята бачили, як люди вбивають їхню матір, чули її стогони і тремтячими худими задами притискалися до соломи, намагаючись влізти в кольку скирту, тільки щоб не чути і не бачити цього страхіття.

Закусивши язик, що посинілим загостреним кілком стирчав з закривавленої пащі, мертва вовчиця лежала, витягнувши задні лапи, лякаючи людей, які її обступили, розмірами свого важкого, обліпленого соломою, гноєм і глиною тіла.

Важко дихаючи, стояла над нею Тоня Сувак, не вірячи своїм очам, вдивлялася в свої розчепірені пальці: вперше в житті їй довелося вбити когось, бо нікого досі Тоня ще не зобидила — ні курки, ні гуски, ні поросята, ні корови, ні людини, ні на кого ще руки своєї не піднімала. Тепер не розуміла, як змогла стискати шию цій потворі, в якої і шиї нема, бо голова вовча одразу переходила в м'язистий тулуб, вкритий густою і жорсткою шерстю.

Тут прибіг їздовий Савчук, розштовхав гурт людей і, побачивши мертву вовчицю, гукнув переможно:

— Добігався, сірий! Це я його так чьотко!

Довгі вуса дико стирчали на маленькому, з дульку, зморшкуватому лиці Савчука, з рук юшила кров, але він, ще не протвережений, а, навпаки, ще більше збуджений битвою з вовчицею, не звертав на це уваги, бо головне для нього зараз було сповістити весь світ, як ловко бився він зі скаженим звіром, як гнався за ним по всьому селу, поки знеможений вовк не впав замертво на порозі ферми. Вже був відкрив рота, щоб почати переможну розповідь, але звів очі на Тоню Сувак, й зовсім інші слова виходилися з-під його гренадерських вусів:

— Тоню, та на тобі ж лиця немає! Чого ти стоїш? Біжи скоріш до дохтурші!

Бліде й добродушне Тонине лице було геть усе подряпане вовчими пазурами, немовби хтось, пустуючи, розмалював його соком стиглих вишень.

Була восьма година тринадцять хвилин ранку. Саме в цей час до івашківського фельдшерсько-акушерського пункту під'їхав санітарний УАЗ зі Старої Митниці, в якому сиділа лікар-травматолог Ліда Гаврилюк.

III

Жадан очолював цілу процесію, що повільно посувалася по хірургічному відділенню старомитницької районної лікарні, подовгу зупиняючись біля кожного покусаного. Поруч з Жаданом крокував, накульгуючи на ліву ногу, досвідчений хірург доцент Семенюта — консультант із Києва. За ними йшли головний лікар Огородник, Бадяк, Ліда; у халаті, накинутому на плечі, походжала Кротова, записуючи все, що почула, до шкільного зошита; Куля важко вносила своє тіло у проходи поміж лікарняними ліжками; біля неї тримався Афанасьєв. Усі були приголомшені надзвичайною подією, що сталася в Івашківцях, страшними, спотворюючими людей травмами, завданими скаженою вовчицею, а головне — смертельною небезпекою, яка нависла над тими, хто лежав зараз у відділенні.

Пояснення давав Бадяк. Його добре поставлений, баритональний голос цього разу був одночасно і урочисто-піднесений; наче в диктора телебачення, який зачитує важливу офіційну заяву ТАРС, і тепло-опікунський щодо поранених, з якими в Бадяка встановилися вже дружньо-довірливі стосунки; хоч і упереджено ставився Жадан до цього співака, як подумки з неприязню його називав, але відзначив, що хворі вірять у Бадяка й ставляться до нього, як до бога. Бадяк умів себе подати, вмів справити на хворих належне враження своєю монументальною статурою, впевненим голосом, дружньою манерою триматися з ними. І це було важливо. Жадан знав, яку смертельну небезпеку таять зараз у собі стреси, породжені страхом, зневірою, пригніченістю потерпілих. Стреси викликають імунодепресію, та, в свою чергу, могла спричинити спалах нічим не стримуваної інфекції.

Правда, Жадан знав і те (Ліда встигла йому розповісти), що того ранку, коли скажена вовчиця накинулася на людей в Івашківцях, Бадяка не було в Старій Митниці — виступав на республіканському огляді самодіяльності, зайняв там друге місце і, щасливий, повернувся лише надвечір. Але, як хірург досвідчений і вправний, швидко ввійшов у курс справи, бездоганно перев'язав усіх, а Наді й Григору Моргунам обережно поклав шви, щоб трохи зберегти риси обличчя. Ліда, знаючи, що при укусах скаженими тваринами рани не можна зашивати, боялася це робити. А Огородника того дня теж не було — їздив до Чернігівської області в гості до сина, який служив там в армії. Тільки сьогодні вранці повернувся й тому винувато помовчував.

Всього поранених було вісім жінок і шість чоловіків: жінок розмістили в двох палатах, чоловіків — в одній; довелося негайно виписувати хворих, які тут перебували. Все це впало на Лідині плечі. Вона тепер трималася в тіні, майже не подавала голосу, виглядала втомленою і сонною. Так воно й було насправді, бо цілу ніч не спала.

Не одне нещастя бачив Жадан у своєму житті, але й він здригнувся, коли до перев'язочної кімнати одного за одним почали вводити потерпілих і скидати їхні пов'язки. На прохання Жадана Афанасьєв фотографував хворих. Холодні спалахи імпульсної лампи вихоплювали з сірих зимових сутінків деформовані, набряклі, розірвані вовчими зубами обличчя людей. Здавалося, живими й неушкодженими залишилися тільки їхні очі, в яких виблискували тривога й надія.

Тільки їздовий Михайло Савчук не відчував ніякої тривоги: ворушачи вусами й розмахуючи забинтованими руками, почав весело розповідати їм, як він чьотко розправився з вовчицею, бо не таких звірів бачив у своєму житті, й вимагав, щоб на Новий рік його відпустили в село, «відвідати місця бойової слави», як казав, сміючись, на що Жадан пообіцяв прив'язати його до ліжка й загрожував, що Савчуку заженуть ще сто найболючіших уколів у живіт, якщо він хоч краплину горілки вип'є на свята.