— Шановні пані й панове, — сказав Шар'є, безтурботно всміхаючись, показуючи ряд молодих, набагато молодших, ніж усе інше, штучних зубів. Він тримав у руці келих з шампанським. — Я й мої співробітники щасливі, що перебуваємо тут, у Москві, у столиці однієї з наймогутніших країн світу, традиційного союзника Франції. Ми були раді розповісти вам про наші дослідження, вислухати думки рабіологічної еліти світу. Ми мали з моїм давнім другом професором Мідатовим і представниками Міністерства охорони здоров'я Радянського Союзу плідний обмін думками щодо інтенсифікації наших наукових і технічних зв'язків у галузі виробництва вакцин і гамма-глобулінів. Вчора у Кремлі я оглядав славнозвісну російську Цар-гармату і подумав: як добре було б, якби ми, лікарі з різних країн світу, мікробіологи й вірусологи, нащадки Пастера, зібралися б разом і спільно вистрілили з цієї гармати, щоб знищити на землі всі хвороби й епідемії! Наш симпозіум — один з таких пострілів. Дякую професору Мідатову й радянським колегам за російську гостинність, за вашу прекрасну матінку-зиму. — Це він сказав по-російськи: «матюшку-зімю». — Дякую всім колегам, хто вшанував наш симпозіум своєю присутністю! За здоров'я всіх!

Більше вже не було ні тостів, ні виступів; обступивши столи з царськими закусками, оплаченими фірмою Шар'є, учасники почали життєствердне діло винищення дефіцитних продуктів; біля бармена в білому кітелі знову стояли бажаючі причаститися, давні колеги кинулися в обійми одне одному, а ті, хто ще не був знайомий, мали змогу познайомитись і перекинутися словами, з'ясувати якісь не розв'язані досі питання; як це часто буває наприкінці таких зустрічей, коли до прощання залишається небагато часу, учасники симпозіуму, відкинувши вбік офіційну стриманість, яка тримала їх два дні в шорах чемності й відчуження, раптом почали бурхливо спілкуватися, — в цих коротких зустрічах, розмовах і обміні адресами, можливо, було більше сенсу, ніж у всіх доповідях, виголошених на засіданнях, бо доповіді були повністю надруковані в товстій, з глянсованою блакитною обкладинкою книзі, їх можна було прочитати, побачити ідеально викреслені графіки, тонко виконані електронні фото; але в науковій книзі не було живого слова і приязної усмішки — тобто того, що залишається в пам'яті надовго й породжує дружню відвертість при нових зустрічах. В цьому космічно-блакитному залі купчилась невеличка група професіоналів, більшість яких знали одне одного якщо не особисто, то з публікацій, і люди ці, що володіли незрозумілою для більшості мовою своєї науки, і справді були схожі на сім'ю, галасливу й багатонаціональну, але об'єднану спільністю мети: всі ці люди протиставили своє життя й знання безглуздості смерті від сказу.

До Жадана підійшов його давній приятель доцент Шврчек із Словаччини й, хитро всміхаючись, таємниче повів його до столу, біля якого стояли Мідатов, Шар'є і французи, що супроводжували свого шефа.

— Слухай, — сказав Шврчек, — поки вони вирішують глобальні проблеми, обов'язково покуштуй це. Це найсмачніша їжа в світі, даю слово, що ти ніколи такого не їв.

Він вказав пальцем на якусь незрозумілу страву.

— Що це?

— Копченин вугор. М-м-м! — Шврчек закотив очі до неба. Поки Жадан поклав собі на тарілку цей делікатес, Шврчек, невеличкий на зріст, жвавий і дуже веселий чоловік, пішов до бару й привів звідти сухорлявого й високого, майже два метри, американця Джозефа Новака, одного з кількох світових богів, який учора виголосив сенсаційну доповідь про принципово новий метод ідентифікації вірусу сказу.

— Познайомся, Джо, — сказав Шврчек. — Це доктор Жадан в України.

— О, я слухав вашу доповідь, мені сподобалась, — сказав Новак ламаною російською мовою з домішкою польських і англійських слів. — А ви звідки? Часом не зі Львова?

— Ні. Я з Києва.

— Я навчався у львівській політехніці. Так, так, не дивуйтеся. Лікарем я став пізніше, в Америці. А тоді я студіював у політехніці й учився літати на літаку. — Новак ковтнув горілки. — Це було в тридцять дев'ятому році.

— А що потім? — спитав Шврчек.

— Потім? — задумливо мовив Новак. — Потім Англія, «спітфайери», нічні бої над Лондоном. Я був в авіації. Потім втратив половину свого прізвища. Був Новаковський, став Новак. Був Юзеф, став Джо. Америка всіх укорочує.

— Послухай, — сказав Шврчек, — якого біса ти п'єш горілку? Подивись, які шикарні коньяки. Ще два такі симпозіуми, й фірма Шар'є вилетить у трубу.

— Не вилетять, — сказав Новак. На ньому був сірий твідовий костюм, а замість галстука дбайливо пов'язаний зелений платок, наче був він не рабом лабораторії, а королем естради. — Старий Шар'є тільки-но відвалив мені сто тисяч доларів. Вип'ємо за це!

Він підніс чарку.

— Нормально, — хитнув схвально головою Жадан.

— Що ти з ними робитимеш? — цокнувся з ним Шврчек.

— Він хоче, щоб я розробив їм технологію і впровадив на ринок мій новий метод діагностики сказу. Він на цьому заробить мільйон.

— Мені дуже сподобалась ваша доповідь, — сказав Жадан.

— Мені теж. Я, правда, нічого не зрозумів, — вставив Шврчек. — Ти говорив по-англійськи з таким страшним акцентом, як моя дочка з п'ятого класу.

Новак засміявся, і його худе обличчя вкрилося сіткою глибоких зморщок; в білявому волоссі ще не було слідів сивизни, і, якби не ці зморшки, Новак міг би зійти за початкуючого лікаря чи адвоката.

— В Америці думають, що це справжній оксфордський акцент, який я нібито вивіз з Англії. Мені ліньки удосконалювати свою вимову. З шефом я розмовляю по-польськи. А ви б не хотіли опанувати мій метод? — звернувся він до Жадана.

— Дуже хотів би. Я маю велику колекцію штамів, сказу з усієї України й міг би провести їхнє порівняльне дослідження.

— То приїздіть до мене в лабораторію. — Він дав Жаданові свою візитну картку.

— А мені даси свої сироватки? — спитав Шврчек.

— Дам. Слухайте, — знову звернувся Новак до Жадана. — Є ідея. Якщо вам важко вибратись до Америки, давайте зустрінемося в Парижі. Я домовився з Шар'є через місяць прилетіти до нього, почати роботу в фірмі. Приїздіть, я вас навчу, дам набір сироваток. О'кей?

— Звичайно, — весело сказав Жадай, тимчасово впадаючи в ейфорію міжнародних контактів, величезних незнайомих аеропортів, паризьких вулиць, так добре йому відомих з передачі «Клуб кіномандрівників».

До них підійшов Мідатов і делікатно торкнув Жадана за лікоть.

— Вибачте, Євгене Петровичу, я хочу вас представити доктору Шар'є. Йому сподобалась ваша доповідь, і він хоче з вами познайомитись.

Маша приязно всміхнулася Жаданові; в одній руці вона тримала чашку кави, в другій — запалену сигарету. Вона за цілий вечір ні на мить не відходила від старого Шар'є, турботливо піклуючись про нього.

— Доктор Шар'є, познайомтесь, будь ласка, з моїм другом з України доктором Жаданом, — урочисто сказав Мідатов, не виходячи з тону, яким виголошував сьогодні свою прощальну промову. — Доктор Жадан — один з найкращих радянських рабіологів. Він гідно продовжує нашу з вами справу, Жан-Клод, справу Пастера.

— Мосьє, — нахилив голову Шар'є й міцно потиснув руку Жаданові. — Дуже радий.

— Я дуже зворушений вашою доповіддю, згадкою про вашого батька і Пастера, — сказав Жадан. — Завдяки цьому Пастер для мене раптом став не абстрактним символом, не бронзовим погруддям, а живою людиною.

— Дякую, — щиро зрадів Шар'є. — Мені це приємно чути, бо все, що пов'язане з пам'яттю про Пастера, для мене святе.

Страшний світ, подумав Жадан. Світ, в якому дід усміхається, говорить ввічливі слова незнайомій людині, яку забуде через дві хвилини, а в той час якісь покидьки можуть убити його улюбленого онука, можуть замордувати ще десятки чи тисячі не винних ні в чому людей — і все заради чого? Грошей? Влади? Слави? Ось проти якого сказу треба було б винайти вакцину.

V

У вагоні, яким Жадан повертався до Києва, було повно молодих американців. Тільки в останньому — поруч з туалетом — купе їхали наші співвітчизники: Жадан, стара жінка, замотана в шерстяну хустку, молоденький, з дівочими ямочками на щоках лейтенант артилерії і ще якийсь засмиканий літній інженер-діставала, який повідомив, що в Держплані нічого не вибив, одразу ж заліз на верхню полицю й більше не подавав ніяких ознак життя. Всі інші купе займали галасливі, веселі хлопці й дівчата — студенти й викладачі Гарвардського університету, які приїхали в Союз зустрічати Новий рік. Жадан дуже швидко про це дізнався, бо, вийшовши в коридор (завжди перші півгодини після відправлення поїзда любив стояти в коридорі), опинився поруч з худим невисоким бороданем в окулярах, який здавався Жаданові дуже знайомим, наче вони десь зустрічались. Потім зрозумів: американець схожий на нього самого, як дзеркальне відбиття. Тільки на Жаданові був солідний костюм з краваткою, як того вимагав етикет симпозіумів, а на старіючому американцеві легковажна спортивна червона фуфайка з великим білим номером «22»: він уже встиг переодягтися. Американець широко всміхнувся, побачивши Жадана, — йому теж, либонь, спало на думку, що це їде його радянський двійник, і він одразу ж звернувся до Жадана. Він говорив трохи по-російськи. Виявилося, що він професор, викладає екологію, що студенти вже були в Ленінграді й Москві, а перед тим вони по тижню провели в Норвегії та Фінляндії; попереду Київ, потім Прага — і гайда додому.