Але вгамувати Гаркушу не вдалося.

— Він не тільки ледар, а й брехун, — шепотіла вона далі. — Жодному слову його не можна вірити… Уявіть собі — вчора Кучерявий…

В цю мить з дверей блока, в якому містилися туалет і роздягальня, нечутно вийшов Кучерявий. Власне кажучи, прізвище його було Кучерук, але всі його звали Кучерявим, він і сам себе так величав. Бо й справді був кучерявий — закрученість його русявого волосся в дрібні кучерики поєднувалася з великою лисиною, що виникла ще в молоді літа: лисина світилася, наче лісове озеро серед хащ непрохідного чагарника. Нестачу волосся на голові успішно компенсували пишні козацькі вуса й бакенбарди, які надавали Кучерявому вельми поважного вигляду, — він був схожий на керівника популярного вокально-інструментального ансамблю «Кобзарі».

Гаркуша на півслові затнулася; Жаданові здалося, що від несподіванки в неї почалися перебої серця. Сяючи привітною усмішкою, Кучерявий підійшов до них і чемно вклонився:

— Добридень, Євгене Петровичу. Добридень, Галино Терентіївно.

— Де ви ходите, Петю? — спитала вона майже ніжно, смикаючи при цьому зав'язки халата, ніби випробувала їх на розрив. — Я чекаю, а ви…

Кучерявий викруглив очі й мовчки, проникливо і віддано став дивитися на Гаркушу. Руки в нього були мокрі, й він ніяково витирав їх об халат. Знову рушника в туалеті не повісили, подумав Жадан.

— Я вас питаю, — повторила Гаркуша.

— Пробачте… але я був у туалеті. В мене… пронос, — зашарівшись і опустивши очі долу, пояснив Кучерявий. — Вчора щось з'їв…

Високі груди Галини Терентіївни заходили ходором. Вона різко повернулася, мало не відштовхнувши Жадана, і сховалася у заразному відділенні, грюкнувши важкими дверима.

— Так де ж ти був? — спитав Жадан. — Тільки кажи правду. І не здумай заливати щодо проносу. Це вже старий репертуар.

— Звісно, старий, — одразу ж погодився Кучерявий. — Але для неї і це годиться.

Вираз його обличчя швидко змінився: із скорботно-дизентерійного став веселим і нахабним:

— Брав квиток директору.

— Куди?

— В Москву. Йому тільки СВ подавай, а зараз, перед святами, знаєш як…

— Взяв?

— Взяв.

— На коли?

— На сьогодні.

— Марина тебе ще любить? — поцікавився Жадан.

— А куди вона подінеться? — підморгнув Кучерявий.

— Тоді піди до неї й попроси інтерферон. Тільки попроси фінський. Вона нікому не дає…

— Оце діло, — зрадів Кучерявий. — Мені дасть, не хвилюйся. Не таке давала!

— Тільки не сиди там півдня, — сухо сказав Жадан, якого почали дратувати слизькі натяки Кучерявого, — І заспокой Галину Терентіївну. Бачиш, що з нею?

Кучерявий зітхнув і по-святенницькому розвів руки:

— Не з моїм підтоптаним здоров'ям її заспокоїти. Їй дядько здоровенний потрібен, — підморгнув він і підстрибом побіг до столика, на якому лежав журнал обліку: розписатись про своєчасний вихід на роботу.

— Слухай, а на перевірці ти не погорів? — згадав Жадан.

— Е, — засміявся Кучерявий, — у мене є персональна дірка в паркані. Хочеш, покажу? А потім через вікно фотолабораторії. Крім того, свої люди у відділі кадрів. Отож у відпустку я піду в серпні.

Жадан поглянув у вікно. Тривожна і непроникна імла все ще оповивала гору. Нелітна погода, подумав він. Чорнодуба ховають сьогодні. У закритій труні.

Він не повинен був померти. Чому в його паперах все таке невизначене та імлисте, наче краєвид за вікном? Чому вони не написали, коли і скільки ввели Чорнодубові гамма-глобуліну? Якою вакциною його лікували — Фермі чи Мідатова? І в яких дозах? Чому нас не повідомили про цей випадок одразу, як тільки Чорнодуб звернувся до лікарів?

Треба їхати до Старої Митниці. Негайно, поки вони не замели слідів. Серце йому кольнула згадка: післязавтра день народження Олі. День, коли листя шурхотить під ногами і пахне сумно, як прощання з життям.

III

У кабінеті директора інституту професора Лук'янова яскраво сяяли лампи денного освітлення, до яких він мав дивну схильність: і в квартирі у нього, і в кабінеті, і в лабораторії вся стеля була всуціль завішана світильниками, наче в складальному цеху, де потрібна підвищена точність роботи. Лук'янов скаржився своїм близьким співробітникам, що фізично не зносить затінку, смеркання і всіх інших форм темряви і напівтемряви, а оскільки вікна його кабінету виходили у двір, на північний схил гори, де стояли столітні дуби, то й улітку, а тим паче восени і взимку лампи було майже весь час ввімкнуто. Жадан, увійшовши до кабінету директора, аж примружився від сліпучого сяєва, що заливало цей просторий зал, який одночасно використовувався для засідань «малої» вченої ради: біля вікон стояв довгий стіл з двома рядами крісел, оббитих зеленим шкірзамінником. Директор возсідав за важким, темного дуба старомодним столом, що залишився у спадок від академіка Верхратського. Все в кабінеті дихало поважністю і старомодністю, в усьому відчувалися ідеальна чистота і порядок. Висіли намальовані олійними фарбами, у важких багетних, з позолотою рамах портрети Леніна, Дарвіна і Павлова. У книжковій шафі, теж дубовій, що зберігалася ще з часів заснування інституту, стояла, виблискуючи золотом на корінцях, Енциклопедія Брокгауза і Єфрона; окрему полицю займав темно-зелений масив багатотомного видання «Досвід радянської медицини у Великій Вітчизняній війні».

Лук'янов — невисокий, жвавий, гладенько зачесаний чоловік — розмовляв по телефону. Побачивши Жадана, привітно махнув рукою.

Затиснувши трубку поміж плечем і щокою, директор негайно виставив уперед ліву руку, щоб відвідувачеві не забаглося, чого доброго, потиснути йому правицю. Бо замість правої руки мав протез.

— Яка риба? — запитував Лук'янов. — Може, кета? Ні? На п'ять літер? Форель? Палтус? Ні, Дуся, здаюсь, Женю, допоможи, — глянув благально на Жадана.

— Мойва, — сказав той.

— Мойва! — гукнув у трубку Лук'янов. Його версія, мабуть, не задовольнила Дусю, улюблену внучку директора, якій Жадан колись показував морських свинок і сірійських хом'ячків; Лук'янов стражденно глянув на сяючу вогнями стелю й заперечливо хитнув головою Жаданові. — Не мойва? Але «йот» підходить і «а» на кінці? Дуся, не мороч мені голови, до мене прийшли.

— Сайра! — осяяло Жадана.

— Сайра! — повторив Лук'янов і одразу ж підняв угору великий палець. — Ну, добре, добре, кінчай. Цілую, Дусенько… В мене нарада.

Він поклав трубку.

Жадан подав йому заяву про відрядження до Старої Митниці для розслідування всіх обставин захворювання і смерті громадянина Чорнодуба В. І.

— А ти певен, що він од сказу помер? — запитав Лук'янов, прочитавши заяву.

— Певен.

— Чому так поспішаєш? Перед самими святами… Однаково йому вже не допоможеш. Почекай, поїдеш після Жовтневих.

— Анатолію Пилиповичу, це дуже серйозна справа. Він загинув з нашої вини.

— Чому з нашої? — незадоволено пересмикнув плечем директор. — Ти не поспішай з висновками. Ще нічого не знаєш, а вже кажеш.

— Його можна і треба було врятувати. Інкубаційний період двадцять днів. Дуже короткий. Або не спрацював гамма-глобулін, або…

— Що або?

— Не знаю. Тому треба їхати. Негайно. Поки вони не замели слідів. Там такі спеціалісти, що все можуть. І буде великий скандал. Все ж таки наша підшефна область. Ми там випробовуємо вакцину Мідатова. Якщо одразу не розібратися, потім підуть чутки, скарги, прокуратура. Підпишіть, будь ласка. Бо я чув, що сьогодні ви їдете до Москви, потім бігай, проси всіх.

— До Москви? — здивувався Лук'янов. — Вперше чую. Хто це тобі сказав?

— Та… пусте.

— Ну добре, добре. — Лук'янов надів окуляри і почав лівою рукою обмацувати папери, що лежали на столі Жадан швидко подав йому ручку. — Ти, мабуть, правий. Сьогодні поїдеш?

— Так.

Директор поклав на стіл свою протезну праву руку, штучною долонею, наче це було прес-пап'є, притиснув заяву Жадана, а лівою швидко написав на ній резолюцію.