— Чого ж ви тут мерзли? — сказав він, відчиняючи двері лабораторії. — Заходьте, будь ласка.

— Поїзд рано приходить, о шостій. Я в Києві нікого не знаю. А на вокзалі страшно з цим сидіти, — вона боязко зиркнула на бікс. Рука, в якій ця жінка тримала свою сумну ношу, напружено висіла в повітрі, так, щоб бікс не торкнувся плаща.

— Сідайте, відпочиньте. — Жадан завів жінку в приміщення, де роздягалися співробітники й стояли шафочки для халатів і одягу. — Може, вам чаю нагріти?

— Ні, ні, — полегшено змахнула руками жінка, бо Жадан уже забрав від неї бікс. — Я піду в місто, трохи побігаю по магазинах… ви не знаєте, де тут взуттєвий? Дітям треба чоботи теплі на зиму.

— На вулиці Горького, навпроти інституту Патона. Це тут недалеко. У Пасажі подивіться, на Хрещатику. Що з ним сталося? — Він постукав пальцем по біксу.

— Горе, та й годі, — зітхнула жінка. — Молодий, здоровий. Тільки жити й жити… Тут усе написано.

Вона передала Жадану папери — направлення Старомитницької центральної районної лікарні. Мозок громадянина Чорнодуба В. І. Направляється на вірусологічне дослідження. Попередній діагноз — сказ. Протокол розтину. Підпис районного патологоанатома. Копія історії хвороби. Копія карти епідеміологічного обстеження.

Поклавши бікс у холодильник, Жадан підписав відрядження. Помічник епідеміолога Старомитницької районної санітарно-епідеміологічної станції Тесленко Н. Г. Мета відрядження… строк відрядження… прибула… вибула…

Розтлумачив їй, як піти до канцелярії, де поставлять печатку. Захопив привезені зі Старої Митниці папери і подався до свого кабінету. Слово «кабінет» надто сміливо звучало, бо йшлося про тісну, перероблену з комори холодну кімнатку з вузьким віконцем, де ледве розмістилися письмовий стіл і невеличка книжкова шафа. Проте, хоча Жадану пропонували інші приміщення, які більше відповідали його статусу другої особи в лабораторії, він відмовився. Цей закуток давав йому відчуття віддаленості від метушні, що панувала в лабораторії за часів завідуючого Браги. Не робив ніяких спроб створити тут хатній затишок, як намагалися інші співробітники: тут усе було казенне й знеосіблене. Лише на стіні висіла кольорова фотоілюстрація, вирвана з якогось лискучого календаря природи: молода лисиця визирала з-під ялинкового віття; золотавий, веселий погляд звіра, рожевий язичок та руда шерсть, яскраві зелені кольори глиці, притрушеної снігом, — все це створювало образ утихомиреного, майже різдвяного благодушшя. Жадан добре знав, що за тим криється. Та ще поруч на чорно-білій фотографії були зображені учасники міжнародної вірусологічної конференції, що відбулася позаторік у Москві, в інституті Мідатова. У центрі стояли: сивий, схожий на японця, професор Мідатов та гості із Словаччини — академік Вртяк і приятель Жадана доцент Шврчек; неподалік від Мідатова, закохано втупившись у свого бога, стояла Діна Кротова; Жадан, як завжди, приліпився збоку.

Зручність кабінету полягала в тому, що він містився в віддаленому закутку лабораторії, в її заборонній «заразній» частині, куди боялися входити інститутські базіки, носії скандальних новин. Брага сюди теж не дуже вчащав. Заразна частина, крім кабінету Жадана, складалася з кількох боксів, кімнати для центрифуги й автоклавів та затемненого приміщення, в якому стояв люмінесцентний мікроскоп. Двоє важких, оббитих залізним листом дверей відділяли заразний відсік від центральної частини, де містився кабінет завідуючого лабораторією та кімнати інших співробітників.

Жадан заглибився у папери, привезені зі Старої Митниці

Чорнодуб Василь Іванович, 33 роки. Робітник старомитницького цукрозаводу. П'ятого жовтня був укушений лисицею. Множинні укуси в ділянці потилиці, шиї і пальців рух. Того ж дня звернувся до лікаря-травматолога. Призначено щеплення антирабічної вакцини. Введено антирабічний гамма-глобулін. Двадцять п'ятого жовтня, перебуваючи в хірургічному відділенні ЦРЛ^[1] у зв'язку з проведенням курсу вакцинації відчув нездужання, підвищилася температура. З'явилися болі в ділянці укусу, біль віддавав у праву руку. Скаржиться на біль у горлі, порушення ковтання. Консультація лікаря-отоларинголога. З боку слизової оболонки горла та мигдалин відхилень не виявлено. Двадцять шостого жовтня при явищах різких порушень психіки і наростання гідрофобії^[2] хворий з підозрою на сказ переведений до інфекційного відділення, де помер двадцять сьомого жовтня внаслідок припинення серцево-судинної діяльності. Розтин — двадцять восьмого жовтня. Труп правильної тілобудови, внутрішні органи без відхилень, мозкові оболонки набряклі, з крововиливами.

Не встиг прочитати документи, — за байдужими протокольними словами крилася не лише людська трагедія, а ще й таємниця, — як двері з тріском розчинилися (треба попросити Кучерявого підстругати їх, подумав Жадан). До кімнати увірвалася Галина Терентіївна Гаркуша, старший науковий співробітник лабораторії. Гаркуша разом з Жаданом працювала в групі сказу. Вона одразу ж заповнила своїм опасистим тілом залишки вільного простору. Довгий білий халат, вдягнений для роботи в «заразці», робив її дебелу постать ще огряднішою. В таких халатах ходили колись дореволюційні фельдшери. На старовинному фото 1910 року, що зберігалося в архіві Жадана, в таких халатах до п'ят стояли суворі вусаті мужчини — помічники професора Левковича.

— Де подівся ваш Кучерявий? — Чорні очі Галини Терентіївни гнівно блищали.

— Мій?

— Ваш, ваш.

— Мозок привезли, — намагався змінити тему розмови Жадан.

— Негідник, ледащо, — Гаркуша перейшла на шепіт, чомусь озираючись. Вона не зреагувала на повідомлення Жадана, хоч воно і не належало до буденних. Кожен випадок сказу вважався надзвичайною подією й вимагав спеціального розслідування.

— Ми з ним домовилися вести зранку облік реакції нейтралізації, а потім заражати мишей штамом Лужкова. Я скрізь обшукала, ніде його нема, І навіть не попередив, негідник. Як вам таке?

— Нормально, — буркнув Жадан. Це було його улюблене слово, коли чув чи бачив щось не дуже нормальне.

У Гаркуші починався напад «загострення хронічного сказу», як називав цей стан Кучерявий: в такі хвилини вона червоніла, роздувалася на очах, як від алергічного набряку, слова сипалися з неї, як горох з дірявого мішка.

— Євгене Петровичу, я вимагаю, щоб ви нарешті навели порядок. Ви — керівник групи. Я — людина маленька, — це вимовила з притиском, — а вас він має слухатись. Цілими днями нічого не робить, зникає десь…

— Ви знаєте, хто вам привіт передавав? — перебив її Жадан. — Не повірите.

— Хто? — сердито спитала Гаркуша.

— Шульга. Я його вранці бачив.

Вона почервоніла ще сильніше, наче почула щось непристойне.

— Савелій Макарович? Він живий?

— Уявіть собі.

Розповідаючи про зустріч з Шульгою, він делікатно випровадив Гаркушу зі свого кабінету, який був призначений для роздумів і тиші, а не для палких промов на тему боротьби з порушниками трудової дисципліни; вирішив негайно, поки вона не отямилась і знову не почала згадувати Кучерявого, спрямувати її енергію в іншому, потрібнішому напрямку: передати Гаркуші мозок Чорнодуба на дослідження. Але вона знову взялася за своє:

— Так далі працювати не можна. Роботи — не знаєш, за що хапатися, а його нема і нема. Все я та я…

Вони вийшли у довгий коридор, в якому сяяв паркет, висіли портрети Пастера, Заболотного, Мечникова і Левковича, а в кінці коридора, на столику біля самого вікна, з якого відкривався краєвид на Київ, стояв акваріум — спадщина Браги. Над акваріумом горіла лампа денного освітлення, в променях якої, червоно виблискуючи, ліниво плавали золоті рибки. Здавалося, що вони літають у зеленкуватому повітрі.

— Ви не хвилюйтеся, — сказав Жадан. — Бо ж знову гіпертонічний криз почнеться. А Кучерявого знайдемо. Він або в лабораторії Мажуги, там у нього фотограф дружок, або у своєї коханої Марини в епідеміологічному відділенні.