Стефан перевів погляд на Уляну, яка стояла, притулившись до шафи. Вона не перетворилася на дим і не розлетілася зграєю летючих мишей, коли побачила, що він наближається, а лише зойкнула і хотіла зникнути в надрах кімнати, але удар держаком відкинув її на місце. Приставивши лезо до її шиї, він довго дивився у це страшне обличчя, яке нещодавно належало привітній жінці й гарній господині, чий надзвичайно смачний обід так сподобався йому у день приїзду. Він занапастив їхні душі.

— Пробачте мені, добре? — промовив він, а тоді з силою натиснув на лопату. Залізо увійшло в її шию і, хруснувши, застрягло у дверцятах шафи. Він різко висмикнув його і завершив справу, загнавши кола в тіло. Короткий скрик — і все закінчилось.

Він втомлено присів на стілець і сховав обличчя в долонях. Більше за все йому захотілося просто померти.

Їх було набагато більше, ніж він міг собі уявити. Стефан стояв на шляху й дивився, як вони виходили зі своїх хат, хитаючись, наче зомбі, і повільно прямували до нього — істоти з білими витягнутими обличчями і палаючими очима, що кілька днів тому були звичайними мешканцями звичайної глибинки. По обидві боки вулиці неквапно крокували ряди цих створінь. Він побачив Андрійка, що йшов попереду всіх, зловісно посміхаючись, і того дідугана, з яким він розмовляв, коли повернувся з Семеном з сусіднього села; інші обличчя були йому незнайомі. Все це нагадувало страйк у пеклі. Не вистачало лише портретів Данила і ганебних транспарантів на адресу чужинця. Стефан відчув, що зараз вибухне божевільним реготом, і лише міцніше затиснув в руці прихопленого з хати кілка.

Натовп упирів зупинився в кількох метрах від нього.

Він відчув себе як людина, що стоїть біля незачиненої клітки з левом. Зараз вони його не чіпатимуть, але варто лише їх володарці дати наказ…

— Забирайся, — вимовили вони разом, і від цього колективного стогону в нього заворушилося волосся на голові. — Чого ти повернувся?.. Йди геть і не заважай нам…

— Дідька лисого, — прохрипів Стефан, підіймаючи кілок над головою. — Зараз я вам усім зади повідриваю, і почну з вашої головної падлюки.

— Та невже? — пролунав голос в його голові — глумливий і повний внутрішньої сили. — То прийди і покажи, на що ти здатний.

Він ковзнув поглядом по скупченню мерців і рушив туди, де за їхніми спинами височів дах Данилової хати. Ті, що стояли позаду, теж почали рухатися, а передні навпаки розступилися, пропускаючи його. Стефан відчув на собі їхні голодні погляди, коли минав ці потворні постаті, що могли хіба що наснитися у найгіршому зі снів. Жоден з них не торкнувся його — отже, гра поки що продовжується. Так кіт-мишолов бавиться зі своєю здобиччю перед тим, як випустити їй нутрощі.

І ось він знову наближався до цієї старої хатини. Тепер він вже знав, що очікує на нього там, але полегшення це не приносило. Підійшовши до дверей, Стефан озирнувся назад. Вони стояли на тому ж місці і дивилися на нього, мертві жителі проклятого села, позбавлені всього людського. Голос в його голові промовив:

— Ну ж бо, герою. Сміливіше.

Він простягнув руку і взявся за холодну клямку. На мить здалося, що за відчиненими дверима він побачить той нескінченний коридор, що примарився йому уві сні, але там був лише сповнений темряви передпокій. Він увійшов усередину, тримаючи кілок напоготові, хоч і знав, що користі від нього не буде. І знову озвався голос — на цей раз вже не в голові, а тут, зовсім поруч. В тій кімнаті, де він бачив Данила.

— Заходь, гостю, не соромся. Будь як удома.

А тоді — він в цьому не сумнівався — скрикнула Марина.

Загарчавши від люті, Стефан кинувся вперед і закляк перед картиною, що відкрилася йому. В центрі кімнати стояла Оксана, вона міцно тримала його дружину за шию, майже торкаючись гострими зубами її шкіри. Побачивши його, вона задоволено всміхнулася.

— А от і наш визволитель. Це і є твоя подяка за те, що я подарувала тобі життя?

— Відпусти її, — спромігся вимовити він і зробив крок уперед. — Відпусти, інакше…

— І що ж ти зробиш? Вб’єш мене? Ні, так не годиться. Викинь цю палку, і тоді ми побалакаємо.

Стефан подивився у перелякані очі Марини. Чи є якийсь вибір? Зітхнувши, він відкинув кола убік і опустив руки.

— Отак вже краще, — промовила Оксана, послаблюючи хватку. — Хай твоя дружина поки що побуде поруч зі мною… на всяк випадок.

— Для чого ти робиш все це? — запитав він, зазираючи їй у вічі. — Чому саме ці люди?

— Тому що вони втрутилися в наші справи, — відповіла вона. — Вони хотіли смерті мого господаря. Але, вбивши мене, вони нічого не виграли — лише відтягнули те, що мало статися.

— Але чому, чому?

— Тому що Він так захотів, — очі Оксани спалахнули. — Ніхто не може перешкодити Його задумам. І я щаслива, що Він зробив мене виконавицею своєї волі і подарував мені безсмертя!

— 1 чого ж ви хочете? Заволодіти світом? Це безглуздя. Ти можеш вбити нас, але хтось вас все одно викриє і знищить.

— Я так не думаю. Хто помітить загибель маленького, забутого всіма селища? А ми тим часом підемо далі, бо мій господар жадає крові і ніхто не зможе нас зупинити…

— Ти надто довго пролежала у своїй могилі, — відказав Стефан. — Часи змінилися. Тепер ви не зможете довго залишатися непоміченими, і рано чи пізно хтось покладе цьому край.

Вона засміялася, неначе почувши вдалий жарт.

— Справді? А хто повірить у все це? Любий, я не перший день живу на світі і знаю, що люди з кожним роком все більше цікавляться собою і поступово втрачають знання своїх предків. Це легко помітити, коли перед твоїми очима змінюються цілі покоління. Вони навигадували собі безліч різноманітних релігій, забуваючи про ту єдину, яка була ще від самого початку, і тепер навіть Бог… — тут її обличчя презирливо скривилося, — …перетворився на якогось дідугана зі старої казки. То що вже казати про нас — тих, хто такий же древній, як і перші люди на землі? Ось, наприклад, ти — хіба ти повірив у ті старі історії?

Стефан зрозумів, що в словах дівчини є сенс. Якась незаперечна, страшна логіка. Так, речі, про які вона каже, дійсно мають місце в житті, і в цьому він вже переконався.

Помітивши розуміння на його обличчі, Оксана хитнула головою.

— Отож. Все усвідомлюється надто пізно, бо всі ви — лише тупуваті тварини, такі ж обмежені, як і той, хто вас створив. Забуваючи про свого бога, ви тим самим схиляєте голову перед нашим. Ви розпочинаєте війни через клаптик землі і вбиваєте один одного через розбіжності у поглядах — то хто з нас гірший?

— Я не хочу з тобою сперечатися, — мовив він. — Тобі ж потрібен я, чи не так? Відпусти мою дружину, і я зроблю все, що ти накажеш.

— Спокусливо, — замислилася Оксана. Вона провела пальцем по щоці Марини, і та, схлипнувши, затремтіла в її руках. — Відпустити? Ні. Це було б нерозумно. Ти й так виконаєш все, що я забажаю, а вона… — її губи розсунулися в страшну посмішку. — Вибач, Стефане, але сьогодні я ще не обідала!

Ікла дівчини встромилися в Маринину шию, і та закричала від болю. З грудей Стефана вилетів крик злоби і розпачу, й, підхопивши кілка, він кинувся вперед, але неначе налетів на невидиму пружну стіну, що відкинула його геть. Він простягся на підлозі, стискаючи зуби у безсилій люті. Все. Це кінець. Всі зусилля були марними, і тепер вони загинуть, як і всі інші…

— Зупинися! — гримнув чийсь голос.

Оксана скинула голову і зашипіла у бік дверей. Марина вислизнула з її рук і впала, вочевидь, втративши свідомість; Стефан обережно підповз до неї і притис до себе, озираючись у пошуках власника голосу. Він побачив, як в кімнату повільно входить чоловік у темних окулярах, але його обличчя було йому незнайоме. Один з них? Помітивши, якою шаленою ненавистю сповнилися очі упирихи, він в цьому засумнівався.

Чоловік тим часом клацнув пальцями і зупинився, спокійно поглянувши навколо. Позбавленим жодних емоцій голосом він сказав: