«Зроби це, зроби це…» Слова лунали й лунали у розпечених мізках, немовби єдина вціліла програма зламаного робота. Зникло все навколо, зник страх і почуття реальності, коли Стефан відчув на язиці смак її темної сутності. Остання слабенька думка закрутилася, наче пір’їна, підхвачена вітром, і полетіла геть, бо вже не могла нічого змінити. Це було:

«Тепер я проклятий навіки».

Взявшись за руки, вони підвелися й стрімко побігли у мовчазну і байдужу до всього ніч.

Ранок

Семен прокинувся пізно, набагато пізніше, ніж звичайно — внутрішній годинник повідомив йому про це ще до того, як він відкрив очі. Сонячні промені вже хазяйновито лізли в хату через запилені шибки, а радіоточка на кухні щось нерозбірливо бурмотіла. Дивно.

Він побачив, що Уляна також досі спить. Хотів було штурхонути її у бік, але передумав. Замість цього Семен підвівся, вдів капці і пішов на кухню ковтнути води. Мабуть, тиск підвищився, майнуло в думках. Зазвичай він прокидався за годину до того, як починав лунати гімн. Хто рано встає, тому Бог дає, любив казати батько.

У кімнаті письменника було порожньо. Він зупинився на порозі і розгублено почухав живіт. Постіль заслана, сумки немає, на тумбочці височать якісь консерви і лежить аркуш паперу. Він підійшов поближче.

На записці лежало дві зім’яті десятки.

Отже, письменник поїхав. Він не знав, радіти цьому чи ні. Цей Стефан, здається, непоганий хлопець, і з ним було приємно випити чарчину. Користі в господарстві з нього, звісно, ніякої, проте, у всякому разі, було з ким потеревенити. Але, з іншого боку, він надто вже цікавився місцевими справами. Семен знав, що поки він жив тут, всі були як на голках, недовірливі й насторожені. Може й добре, що поїхав, поки нічого не сталося.

А може, щось все-таки трапилось? Інакше чому він утік так несподівано? Ні, щось тут не те.

Занурившись у задуму, він узяв цигарку та вийшов на подвір’я. Ясний день зустрів його буянням духм’яноі зелені, засліпив яскравим світлом, а десь згори полинуло відчайдушне цвірінчання пташок. Все було чудово, і його острахи скоріше за все безпідставні. Та й що могло трапитися? Те, що було, давно вже в минулому, а письменник просто захотів додому, от і все. Всі вони дивні люди, і ніколи напевне не скажеш, чого від них чекати в наступну мить. Так, можливо, було помилкою розповідати йому старі історії — але ж він все одно не повірив, та й годі було очікувати чогось іншого. Скоріше за все, напише про все це у своїй книжці й загребе ще трохи грошенят…

Він зтрусив попіл на витертий гумовий коврик біля дверей і раптом закляк на місці. Глина. Засохлі шматки глини на ньому, наче хтось зчистив її зі своїх підошов. Дивно… вже три дні на вулиці було сухо і спекотно, і набрати у взуття такої грязюки можна було лише в лісі, та й то при бажанні. Борючись з недобрими передчуттями, він зазирнув у хату і коло дверей побачив Стефанові капці. Брудні.

Але ж вчора, після звичайних вечірніх посиденьок, коли вони вже йшли у хату, на Степанових ногах не було ніякого бруду. А тоді Семен запер двері, вони розійшлися по кімнатах, і більше той нікуди не виходив. Чи він помиляється?

На газеті залишилося два брудні відбитки його ступнів. Тут він перевзувся, коли повернувся… звідки? Де він міг вештатися вночі, щоб вляпатись у таку багнюку?

Щось всередині підказало Семену, що скоро він про це дізнається.

На кухні Уляна загуркотіла посудом, і він здригнувся, приходячи до тями. Руки автоматично закинули капці під стару шафу з одежею, немовби прагнучи зняти з себе відповідальність за те, що могло статися…

«Нічого не сталося», заспокоїв себе. І сам у це не повірив.

Викинувши недопалок, пішов сказати дружині, щоб готувала сніданок.

День

Німенків хлопець першим довідався про все. Він пронісся вулицею, підстрибуючи на старому кособокому велосипеді, і ледь не налетів на стару Параску, що вела корову на пасовисько. Та ойкнула і прудко відскочила вбік, посилаючи прокльони навздогін розбишаці, а хлопчак помчав далі, щосили накручуючи педалі. Він поспішав донести новину батькові.

Семен провів день на городі. Налягав на лопату, вивертаючи з землі грудки більші, ніж цього потребувала садівля картоплі. Уляна кілька разів робила йому зауваження, але навряд чи він їх чув. Просякнута потом майка липла до тіла, а в голові роїлися зловісні думки, і він з усіх сил прагнув їх позбутися, хоча й знав, що це марно. І коли хтось коло хвіртки вигукнув його ім’я, то просто встромив лопату в ґрунт і пішов до хати, бо вже знав, що це прийшли погані новини.

Василь Німенко чекав його коло лави, навалившись на паркан всією вагою свого дебелого тіла. Відразу ж запитав:

— Де він?

— Хто?

— Твій квартирант, чорти б його забрали. Де він?

— Поїхав, — спокійно відповів Семен. — Сьогодні вранці.

— Бісова душа! — гримнув Василь. — Ти хоч знаєш, що він накоїв?

— І що ж?

— Сунув свого носа куди не слід, ось що. Мишко сказав, що бачив біля кручі свіжовикопану яму. На тому самому місці, де…

— Ясно, — Семен роздивлявся свої брудні нігті. Він уникав зустрічатися з Василем поглядом.

— Ясно? — той аж затрусився. — І це все? Ти хоч уявляєш, що це значить?

— Може й нічого. А з чого ти взяв, що це зробив письменник?

— А хто ж іще? Я його тільки побачив, а вже знав, що ненадійна людина — ходив усе, на всі боки озирався, наче винюхував щось… Ось тільки звідки він дізнався про те місце? — очі Василя підозріло звузилися: — 3 усього села про нього знають чоловік десять. Може, це ти бовкнув зайвого?

Семен важко зітхнув. Ну ось, тепер його вважають винним в усьому.

— Може, я й розповів йому дещо… але нічого такого.

Він знав про кручу, але ніколи б не знайшов її могилу. Він навіть ніколи там не був!

— Але хтось все ж таки випустив її звідти. Тіла там немає.

Вони не відрубали їй голову тоді, і якщо хтось висмикнув кілка…

— Гадаєш, це можливо? — знову у всій своїй красі з’явилися погані думки. «Ні, не міг він цього зробити. Не така це людина… А якщо щось примусило його? Так само, як штовхнуло мене розтулити пельку і розповісти йому все?»

Ні, це неможливо. Всі вони давно мертві. Якщо тільки…

Андрійко?

— Здається, у нас знову неприємності, — сказав йому Василь. — І здається, треба щось робити.

— І що ти пропонуєш?

— Піти в ліс, знайти її і закінчити те, чого не доробив мій батько. Якщо вона справді ожила, то повинна бути десь неподалік.

— Це ризиковано, — Семен ніяк не міг повірити, що все це відбувається насправді. Напевне, він і сам почав ставитися до цього, як до старих байок. — Вона не боїться денного світла і може напасти першою.

— Є якийсь інший вихід?

Стефан знизав плечима.

— Кому ти казав про це?

— Поки що нікому, та малий же розпатякає всім своїм друзям. Хай він і не знає, що було насправді… Але рано чи пізно ще хтось може піти до кручі й усе побачити.

— І нехай, — промовив Семен. — Я думаю, поки що не треба нічого нікому розповідати, хоча б до завтра. Може, нічого й не станеться. А якщо всі дізнаються, то дехто може наробити дурниць.

— Куди вже більше, — сказав Василь, але сперечатися не став. Примружившись, лише спитав наостанок:

— Ти впевнений, що так буде краще?

— Так, — спокійно відповів той. Але чи справді він був впевнений? Спершу Стефан, а тепер, можливо, вони взялися за нього? Ні, так просто він не здасться.

Розжарене сонце повільно хилилося до заходу.